Минулого тижня російська газета «Комсомольская правда» опублікувала першу частину статті журналістки Дар'ї Асламової «Для чого з України роблять антиросійський проект». Стаття, напевно, залишилася б непомітною, як і більшість схожої писанини, якби авторка не умудрилась в одній статті зібрати більшість кліше та стереотипів росіян про українців.
Починається стаття поблажливими роздумами «російського філософа» Алєксандра Дугіна про українців. Пан Дугін трактує українців як нерозумних малих дітей, які без батьківської міцної руки (треба розуміти російської) просто бешкетують і не можуть собі дати ради. Пан «філософ» нагороджує цілий народ такими епітетами: наївні, тонкі, емоційні, веселі. Не задумуючись над тим, що це – те ж саме, що стверджувати, ніби всі українці – смолянисті брюнети, під два метри зросту і з ямкою на бороді. Бо саме такими постають українці у своїх народних піснях.
Під рефрен, що малих бешкетників «нєльзя наказивать і прінуждать», пан «експерт» приходить до висновку, який суперечить його ж тезам: ніяких українців не існує в природі. Українці – це ми, бо ми – «брати по безтолковості»... Взагалі, вся ця словесна каша не варта виїденого яйця, але... Варто задуматися над словами Дугіна про те, що він розглядає варіант примусу і покарання українців. І його поблажливість продиктована лише відсутністю в Росії механізмів для реалізації такого задуму.
Вражає також, що позицію усієї Росії в статті представляють двоє людей: Дар'я Асламова і Алєксандр Дугін. Після прочитання складається стійке враження, що подібний матеріал авторка могла б написати, не виїжджаючи за межі Садового кільця. Бо нових думок вона з українського турне не набирається й навіть не намагається знайти. Її мета – підтвердити всі поширені в російських медіа стереотипи про Україну. Тому всі «експерти» тільки підтверджують її попередній задум. Підбір експертів взагалі заслуговує на кілька додаткових слів. Він стандартний: Алєксандр Чаленко, Владімір Корнілов, Олесь Бузина – представники всієї великої України. І Юрій Шухевич та Святослав Шеремета – найпотужніші репрезентанти цілої Західної України.
Авторка і словом не обмовилася, що її «експерти» – це політичні й інтелектуальні маргінали в Україні. Вчитавшись у текст, починаєш зрозуміти, що авторці взагалі не залежить на думці Юрія Шухевича. Їй потрібне тільки його прізвище, а точніше – слава батька. Де ж бо російським читачам знати, що насправді Юрій Шухевич – це невинна жертва комуністичного режиму, який півжиття провів по радянських таборах не за свою політичну діяльність, а тільки через те, що його батько був командувачем УПА.
Картинка з Юрієм Шухевичем завжди є вигідною для російських журналістів. Старенький незрячий чоловік твердим голосом карбує слова ненависті до росіян. Треба тільки вчасно поставити «правильне» запитання, і відповідь готова: ми з росіянами – не брати, вони - слов'янізовані угро-фіни. І байдуже, що в угро-фінському походженні нічого поганого нема, видатний «філолог» та «соціальний антрополог» уже сказав своє вагоме слово. Журналістці не важливо, що тепер львів'яни навіть не сповільнюють крок, проходячи повз невеличкий мітинг, де може говорити Юрій Шухевич, що він не представляє ніякої поважної політичної сили. Все, що їй потрібно, – це прізвище Шухевича і його різка заява.
Весь подальший текст статті пані Асламової складається виключно із її емоційних упереджень, і їх можна було б проігнорувати. Але ж хтось то все читає, хтось же набирається з цього «знань» про сучасну Україну. Саме тому редакція ZAXID.NET вирішила опублікувати переклад цієї статті, започаткувавши нею нову дискусію про використання в сучасних медіа різноманітних національних стереотипів і кліше. Тож запрошуємо до лектури і дискусії.
У питанні: «Навіщо з України роблять антиросійський проект» намагалася розібратися спецкор «КП» Дар'я Асламова, побувавши в Києві та Львові.
- Та що ви ображаєтеся на українців?! На тих западенців зі Львова, котрі носяться зі своєю мовою і есесівськими майками! Вони зараз як діти! Це молода, нетерпляча країна. Так, українські політики базікають нісенітниці, постійно сваряться один з одним, кричать, що в усьому винні росіяни. Але ми ж не звертаємо уваги на те, що белькочуть діти. Ми їм допомагаємо ходити.
У голосі російського філософа Алєксандра Дугіна, людини жорсткої і нещадної в оцінках, чується незвична поблажливість і навіть ніжність.
- Карати чи примушувати українців марно і безглуздо. Адже українці – це ми. Я сам – наполовину українець. Це народ наївний, тендітний, емоційний і веселий. Хоч які ми, росіяни, нетямущі, але на українців навіть російські дивляться і дивуються: невже може бути хтось ще безглуздіший за нас?! Однак завжди треба пам'ятати: український народ – наш брат.
Справжніх буйних... багато!
Ще з часів Помаранчевої революції вся істерично політизована Україна з її чварами і розбратом здається мені психіатричною клінікою. Перша ознака ненормальності – розбрід і хитання в умах, коли не можна знайти і двох (!) людей з єдиною думкою. Громадяни більше не розмовляють. Вони постійно сперечаються, перебиваючи один одного. І навіть пускають у хід кулаки. Поширений тип надпустої людини-папуги, котра невпинно торочить про «європейські демократичні цінності». На Хрещатику, як і раніше (!), стоять намети, де мешкають платні професійні революціонери.
Вся Україна, лузаючи насіння біля екранів телевізорів, вже третій місяць спостерігає, як у нещодавно обраній Раді б'ються і скандалять депутати, так і не почавши працювати.
- Ось приїжджають до нас ваші російські опозиціонери і захоплюються: це ж свобода! Кричи, що хочеш! ‒ Посміхається львівський політик Василь Павлюк. ‒ Та ми вже скільки років кричимо! Сенсу ж бо від цього? Хіба це демократія? Це хаос, махновщина.
Гондурас прохання не турбувати
Друга явна ознака божевілля – надмірна концентрація на собі, патологічний аутизм. Українців з їхньою містечковою, глибоко провінційною свідомістю не турбують ні захід, ні схід, ні північ, ні південь. Це вам не Росія, де в найглухішому селі ви знайдете алкоголіка, який все ще турбується «за Гондурас». (Як не крути, але масштабність мислення, «всесвітня чуйність» росіян, за висловом Достоєвського, ‒ смішна, але зворушлива і, мабуть, найкраща наша риса). Українців не те що Гондурас, але навіть сусіди не турбують. Про Європу смутно марять як про рай, але без подробиць. Знаменитий політолог Дмитро Видрін (великий барин, гурман, шанувальник жінок і дорогого алкоголю) говорив мені про «релігійне, а не матеріальне прагнення» України в Європу, про «велике сонце Євросоюзу», яке світить їм із заходу. На його думку, СРСР не помер, а просто реінкарнувався в ЄС. Якщо простіше – душа Радянського Союзу з Москви переселилася до Брюсселя.
Росію українці пам'ятають тільки постперебудовною – п'яною, злиденною, розореною, бандитською, з кілерами в під'їздах. «Треба визнати, про Росію тут дуже мало інформації, – з деяким подивом каже політексперт Анатолій Орел. – Для багатьох велика новина – зарплати в Росії. Люди не вірять, що водій автобуса у великому місті може заробляти 30 тисяч рублів на місяць. На жаль, динаміка розвитку Росії в Україні невідома. Ми надзвичайно віддалилися один від одного».
Труба все тримає
- Це не країна – це цвіль. Україна розкладається і вмирає. Тут вирощують другосортну пшеницю на експорт та ріпак, з якого в Німеччині роблять біопаливо. Залишилася радянська інфраструктура – дороги, мости і труби. Запас міцності від СРСР був таким, що його вистачило на 22 роки, і він здавався невичерпним. Але синхрофазотрон зупинився. Він ще теплий, і на ньому виросла цвіль. А всі ходять і радіють: дивіться, як у нас цвіль швидко зростає. Це у нас економічне зростання таке, ми сир рокфор будемо вирощувати.
Знаменитий український історик і письменник Олесь Бузина в біса злий і неймовірно привабливий. Ця людина імперії і «професійний контрреволюціонер» (як він сам себе називає) пишається тим, що в роду у нього були і білогвардійці, і кагебешники. Бузина – постать яскрава, провокаційна, котра постійно наривається на неприємності. Він безперервно судиться. Його багато разів били, а й сам він не раз давав здачі.
- Що таке Україна? Млява територія, яка вся, як шашлик на шампур, нанизана на газову трубу, - з усмішкою каже Олесь Бузина. – Це державотворчий відросток «Газпрому». Труба все тримає.
- До пори до часу, – зауважую я. – Є вже «Північний потік», а через кілька років підоспіє й «Південний».
- Ну і що? Був один бордель. Відкрили ще два. Але це не означає, що старий бордель закриється. Там залишаться дешеві дівчата. Справа в тому, що найкоротша дорога до Європи лежить через Україну. Тож у трубі все одно не буде порожньо. На цій трубі робили шалені гроші, на які зараз шикують і ваші, і наші в Лондоні. А ось український обиватель дуже мало залежить від труби. Наш обиватель – людина нехитра, із заниженими потребами. Цінність його – у невибагливості. І жах його – у невибагливості.
«Росії бракує якісних хохлів»
- Україна – це такий резервуар, де добре дезертирам. Адже що таке участь в імперському проекті? Це важке, героїчне життя. Сьогодні ви до Афганістану їдете як призовник або як генерал Радянської армії, завтра ви на службі на Камчатці, післязавтра – у Москві, а через місяць в Африці вирішуєте питання. Потім у вас пенсія. І де найбільше любив осідати військовий пенсіонер? В Україні. Там тепло, там яблука. Коли 1991 року в московських мізках сталося помутніння, що призвело до розпаду СРСР, для України відкрилася можливість валити з імперського проекту цілою країною. Імперію розвалювали самі росіяни, і зробили це двічі – 1917-го і 1991-го. Але Росія і Україна – сполучені посудини. Україна завжди розвивалася під впливом загальноімперського імпульсу з Москви чи Петербурга. Коли цей імпульс ослаб, у нас почав зростати націоналізм. У вас, до речі, теж, – продовжує Олесь Бузина. – Усі ці убогі російські ультранаціоналісти, які кричать: чому Чечні платять гроші? Платіть нам! Ну можна і вам, якщо ви Чечню підете завойовувати. А поки ліпше Кадирову безпосередньо. Крім того, Кадиров, якщо треба, ще може приїхати до Москви і перетворити Болотну площу в один спогад. З великим задоволенням відлупцює всю цю Болотну. І правильно зробить. А поки що в Росії багато шлаку. У 1991 році Росія продала імперію за запальнички «Мальборо». Люди, які мислили імперськими категоріями, стали мислити категоріями обивательськими. Яке жалюгідне видовище ці ваші олігархи – хваляться, у кого яхта більша або футбольна команда крутіша. У Росії зараз бракує якісних хохлів. У радянський час без хохла жодна військова частина нормально не функціонували.
- Ну а хто ж тоді для нас западенці? – Запитую я. – Чужий елемент?
- Ні. Вони теж російські люди, тільки понівечені. Вони тепер зовсім з розуму сходять. Запевняють, що Ісус Христос був родом з Галичини. Вся западенщина – сильно понівечена російська душа. Але я – людина російська і православна. Якщо Господь Бог так влаштував, що Галичину приєднали до України, то треба її русифікувати, перетравити. Яким чином? Росія зобов'язана запропонувати новий якісний імперський проект, в який втягнуться всі.
Троянський кінь у перспективі
З цим фантастичним сліпим старцем, іконою українського націоналізму, я зустрічаюся не вперше. Герой України, радянський дисидент Юрій Шухевич, син знаменитого бандерівця Романа Шухевича, провів у радянських тюрмах загалом 33 роки. Мене Юрій Шухевич називає імперіалісткою Дариною, а я його – ідеологічним ворогом.
- Митний союз чи ЄС? Для України бути холопами Москви чи Брюсселя – один чорт, – упевнений Шухевич. – Чи вас повісять, чи голову відрубають. У нас шия ще натерта російським ярмом, і нерозумно пхати голову в європейський хомут. У нас – інша роль. Я думаю, дуже скоро у США та ЄС трапиться серйозний конфлікт. І ось тоді ми станемо союзником США проти Росії і ЄС, троянським конем Америки на континенті.
- Отже, ваша мета – перетворити Україну у ворожу Росії країну? – Запитую я.
- Так. Але якщо б росіяни займалися своїми російськими справами, мені б вони теж були байдужі.
- Ви готові ворогувати з кровними братами? Брудна це справа, – зауважую я.
І отримую гордовиту відповідь:
- Кровні брати?! Що у нас, українців, спільного з вами, слов'янізованими угрофінами? З вами можна буде мати справу, коли ви зрозумієте, що ми – це ми, а ви – це ви.
«Ми тут – європейці, а ви там дітей їсте»
- Та нема жодних «ми і ви». Жодної України, і українців взагалі не існує! Візьміть Київ. Абсолютно російське місто. Ми впадаємо в єресь українства від сала, горілки і вареників. Ось із гастрономічною точки зору я українство визнаю, – веселиться український журналіст Алєксандр Чаленко, великий, галасливий і надзвичайно колоритний персонаж.
- Ну а що для вас Європа? - Цікавлюся я.
- Об'єкт віри для наших лібералів, – каже Чаленко. – Вони всі бачать себе європейцями і демократами, прихильниками свободи слова і прав людини. Але як тільки поруч із ними хтось з'являється і каже: немає ніяких прав людини, фігня все це, – вони одразу ж вимагають його розстрілу. Наші ліберали говорять по-російськи (навіть націоналісти вдома потайки розмовляють), але ненавидять все російське. У них слово «російський» асоціюється ось із таким рядом понять: «Салтичиха», «кріпосне право», «ГУЛАГ», «сталінізм», «пригнічення».
- Точніше за Достоєвського не скажеш: «Наш російський ліберал насамперед лакей і тільки й дивиться, як би комусь чоботи вичистити», – посміхаюся я.
- Точно. Ми тепер в Україні – освічені європейці, а ви там, в Росії, азіати, і дітей їсте. У Росії нібито панують азіатські цінності, хоча ніхто не знає, що це таке. Насправді російський культурний тип остаточно сформувався в Російській імперії в ХІХ столітті. Менталітет, психологія, гастрономічні смаки. Це означає, що в Києві, Владивостоці, Мінську та Москві проживає абсолютно однаковий тип людей. А в Україні зараз іде битва за Київ. Яким він буде – російським чи українсько-націоналістичним? Вся країна дивиться, як у Раді динамічно б'ються і плюються депутати, як працюють на ТБ ваші гастарбайтери – Савік Шустер та Євген Кисельов.
- Невже люди у вас досі дивляться політичні шоу?! – Дивуюся я.
- Ще й як! Адже досі невідомо, хто тут переможе!
Галичина – територія ненависті
Місто Львів мене зачаровує і насторожує. Войовнича столиця Галичини і центр українського націоналізму, у побуті дуже миле – з прекрасною кухнею і неможливою легкістю буття, ніяк не відповідає страхітливій економічній ситуації. Захід України – це вісім осіб на одне робоче місце і повна відсутність виробництва. Колись високотехнологічні львівські радянські підприємства (місцева електроніка забезпечувала навіть космічні проекти!) померли не своєю смертю після перебудови. Весь місцевий бізнес – «купи-продай»: ринки, магазинчики, готелі, бари і ресторани для туристів. Це дозволяє перебитися в очікуванні надходжень від героїчних родичів, які виїхали мити туалети у Польщу і доглядати за людьми похилого віку в Італію.
Але націоналізм нікуди не подівся. Він досі живиться істеричною ненавистю і безглуздими вигуками «Прокляті російські окупанти!». Місцеві націоналісти досі демонстративно переходять на українську мову, якщо чують російську. Як сказав мені по телефону один політик: «Ну не можу ж я з вами в автобусі по-російськи розмовляти!»
«Постійно наших людей вивозять у Сибір!»
- Росія ставиться до України як ревнива дружина, від якої чоловік давно пішов, а вона досі за нього чіпляється! – Натхненно говорить мені львівський депутат Святослав Шеремета. – Там, де Росія, там Україна постійно під окупацією! Постійно наших людей вивозять до Сибіру. Їх вбивають, садять у тюрми і забороняють говорити рідною мовою.
- Та що за нісенітниця! – Дивуюся я. – Україна взагалі як держава була об'єднана і відбулася за радянської влади! Це ви Сталіну і Хрущову маєте сказати спасибі. Більше того, радянська влада проводила політику українізації територій (пояснюю: після створення УРСР всі держструктури і підприємства мали перейти на українську мову до 1 січня 1926 року. Всіх робітників і службовців більшовицька влада зобов'язала вивчити українську мову під страхом звільнення).
- Це було не об'єднанням України, а результатом пакту Молотова-Рібентропа! – Обурюється пан Шеремета. – Галичина не приєдналася. Її приєднали!
- А вам не подобається пакт? – Запитую я.
- Звичайно, ні!
- Ну то поверніть Галичину Польщі, та й квит!
Куди вітер дме?
Чому я не пішла відразу після цього набору дурниць? Тому що в політиці існує небезпечна і успішна порода – енергійний базіка, котрий нахапався популярних кліше. Їх треба слухати, щоб зрозуміти, куди вітер дме. Ці люди здатні завдати такої шкоди відносинам між народами, що ціле покоління не в силах його виправити.
Ось що писав про галичан Павло Скоропадський, колишній гетьман України, 1918 року: «... на жаль, їхня культура через історичні причини занадто різниться від нашої. Потім, серед них багато вузьких фанатиків, особливо в сенсі сповідування ідеї ненависті до Росії ... Для них не важливо, що Україна без Великоросії задихнеться, що її промисловість ніколи не розвинеться, що вона буде цілком у руках іноземців, що роль їхньої України – бути населеною якимось селянством, що животіє».
Зреферевав Любко Петренко