Минуло два роки, відколи Верховна Рада ліквідувала Нацкомісію з питань захисту суспільної моралі. Духовної катастрофи за цей час не сталося – як виявилось, українці можуть обходитись без чиновницького контролю. Але в Мінкульті, схоже, вважають інакше. Днями у міністерстві анонсували створення Експертної ради, яка буде стежити за застосуванням сумнозвісного закону «Про захист суспільної моралі». Простіше кажучи, група осіб відслідковуватиме «аморальні» матеріали та ініціюватиме їхню заборону. Відомство Костицького на цьому поприщі відзначилось лише кількома скандалами. В усіх випадках рішення Нацкоммору сприймались суспільством вкрай неоднозначно. Вочевидь, на ці ж граблі хоче тепер наступити і Мінкульт.
Жертви закону
Головна проблема захисників моралі в тому, що критерії аморальності вельми розпливчасті. Аби переконатись у цьому, достатньо проглянути текст чинного закону «Про захист суспільної моралі». Так, під визначенням порнографії потрапляють матеріали, що «не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти» тощо. В той же час, еротика спрямована на «досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою». На жаль (чи на щастя?) в законі не розшифровується, які саме інстинкти вважаються «нижчими» та «негідними». Не пояснюється, в який спосіб має фіксуватися «естетичність» ефекту і т.д. Але за порушення закону, напханого абстрактними фразами, можна отримати цілком конкретне покарання.
В теорії, для тлумачення подібних абстрактних фраз і створюються експертні комісії. Але на практиці виходить те, що сталося багато років тому з романом Ульяненка «Жінка його мрії». Висновок про «порнографічність» роману, зроблений експертом Нацкоммору Варварою Ковальською, виявився настільки суперечливим, що від нього відхрестилося навіть керівництво Нацкоммору. А коли справа дійшла до суду, виявилося, що експерти дарма псували нерви письменнику. Варто пригадати і випадок, коли члени Нацкоммору на чолі з Костицьким самі спробували похуліганити на показі стрічки «Плем’я» Мирослава Слабошпицького – ніби вони розбираються у «естетичних ефектах» сучасного мистецтва краще, ніж критики Європейської кіноакадемії і каннське журі.
Але порнографія – це ще півбіди. Законом також забороняються матеріали, що «пропагують бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь», а також «невігластво та неповагу до батьків». Якщо пропаганду міжнаціональної ворожнечі можна зафіксувати більш-менш надійно, то що вважати «бузувірством» або «невіглаством»? Непросто зрозуміти, що мається на увазі і під «культом насильства і жорстокості» і де, прости Господи, список недоторканних святинь? У такій ситуації відповідальність за тлумачення (і відповідні наслідки) лягає на експертів, від яких залежать долі конкретних людей. Варто згадати, що через ситуацію зі своїм романом Олесь Ульяненко потрапив до лікарні. Цікаво, чи встигла вибачилась перед ним пані Ковальська?
У певному сенсі жертвами туманного закону можуть стати всі – зокрема самі експерти. Часи, коли чиновник був недоторканною особою, минули. Попри всі вади української демократії, громадськість уже в силах змусити вибачатись навіть міністрів, як це нещодавно сталося з очільником Мінкульту Євгеном Нищуком. Та й ліквідація Нацкомморалі, певною мірою, була результатом громадського тиску на владу. На який результат сподіваються у Мінкульті, ініціюючи «перевидання» Нацкоммору, невідомо. Не виключено, що після низки нових скандалів нову експертну раду також доведеться розпускати, зіпсувавши і без того небездоганний імідж міністерства.
Попереджати, а не забороняти
Уникнути всіх цих проблем неважко, якщо підійти до справи з іншого боку – наприклад, відмовившись від заборон. У демократичних країнах заборони використовують дуже рідко – це радше прецедент, ніж правило. Просто тому, що історія знає чимало прикрих помилок, зроблених захисниками суспільної моралі. Приміром, американські моралісти боролися з романом Селінджера «Ловець у житі» понад два десятиліття. Книгу вилучали з публічного обігу, аби захистити підлітків від «пропаганди розпусти». А ще через два десятиліття журнал «Тайм» вніс «Ловця у житі» до списку ста найкращих англомовних романів з 1923 року.
Аби не створювати подібних прецедентів, але і не пускати все на самоплин, медіапродукція (кінострічки, комп’ютерні ігри і т.д.) проходить обов’язкову сертифікацію. Неурядові організації та асоціації виробників категоризують матеріали для різних аудиторій, використовуючи різні рейтингові системи. Ця філософія дуже проста: деякі речі не варто показувати дітям та підліткам, але доросла людина може робити висновки сама. Приміром, фільм «Пила-4, який заборонив Нацкоммор, у США просто отримав рейтинг «R», який попереджає про наявність «дорослого» контенту. Відповідно, кінцеве рішення залишається за глядачами, а не якимись самопроголошеними експертами.
Зрештою, у цьому і полягає справжня демократія. Якщо громадянин може обирати президента, хіба він не може обирати, який фільм йому подивитись? Вочевидь, наші чиновники ще знаходяться в полоні радянської ментальності, коли держава контролювала всі сфери життя, не залишаючи особі права навіть на моральну автономію. Щоправда, на практиці це дало протилежні результати: що сильнішим був тиск системи, то глибше в кишені тримав свою дулю радянський громадянин. І замість натхненних будівників комунізму СРСР витворив кілька поколінь пристосуванців та лицемірів. Ну а в сучасних умовах рецидиви радянщини продукуватимуть лише скандали. Питання лише в тому, навіщо це нам?