або Про відповідальність їхню і нашу
Замість закону про люстрацію Верховна Рада приймає закон про розкол країни (офіційно – про червоні прапори).
Замість ініціатив, спрямованих на примирення, робляться кроки до розбрату.
Замість демонтажу символів радянського тоталітаризму, в Україні з’являються в’язні сумління, яких нібито за наругу над цими символами катують у кабінетах, де на стінах портрети засновника ЧК Дзержинського.
Замість реформ, спрямованих на економічне процвітання і справедливіший розподіл матеріальних благ, відбувається подальше розшарування суспільства на вузький прошарок багатіїв і мільйони безнадійно убогих, які животіють за межею бідності.
Замість модернізації бачимо спробу занурювання нас у минуле, де ми мали б ще довго і безнадійно брьохатися.
Замість репортажів про святкування дня міста, про Львів буденний, святковий і туристичний, Львів родинних історій і мистецького життя, кав'ярень і різнобарв'я отримуємо картинку про Львів екстремістський.
Микола Рябчук пише: «Це, безумовно, спланована провокація, причому спланована не Януковичем, як стверджує дехто, а тою тіньовою владою в Україні, яка керується директивами із Москви (а ще ймовірніше - безпосередньо з Луб’янки) і яка вміло використовує Януковичеві комплекси та загальну малоосвіченість» і «Події у Львові - це лиш дрібна частина загального кремлівського плану, спрямованого ось уже сім років на створення в Україні так званого "керованого хаосу"».
Я підписався б під цими цитатами, якби ними не знімалася відповідальність із чинників в Україні, адже номінально саме вони господарі в хаті і юридично саме вони несуть усю повноту відповідальності за те, що діється. Плюс опозиція, яка швидше мертва, ніж жива - до того ж її так багато, що годі дати собі раду.
Україна цілком життєздатна й у цьому плані нічим не відрізняється від Іспанії, Франції, Німеччини, Польщі, Литви чи будь-якої іншої країни. За умови, якщо її не руйнуватимуть політики-невдахи, лузери історії й потьмарені ненавистю ідеологи, непогамовна жадібність одних і невтішна безпорадність інших.
Але чому співвідповідальні за це ми? Тому що ми даємо їм це все робити. Тож Україна можлива також і лише за умови, що ми не даватимемо їм цього робити – ні Путіну, ні Маркову, ні Мєдвєдєву, ні Литвину, ні Януковичу, ні Колєсніченку, ні Тягнибоку і так далі. Адже ми їм усе це дозволяємо і навіть потураємо закамуфльованою під безсторонність або ж відвертою байдужістю, нетерпимістю, недалекоглядністю.
Й остання цитата з "Львівської бійки": "Лишається ще тільки дочекатися в Україні появи місцевого варіанту ІРА". Це судження випливає, здавалося б, геть логічно, на що, власне, і розраховує Луб'янка, і, можливо, не вона одна.