20 лютого українці вшанували пам'ять Героїв Небесної Сотні. Рік тому впродовж трьох днів – з 18 по 20 лютого – в столиці України були застрелені або померли від отриманих поранень понад сотня людей. Ще близько тисячі були поранені.
Спогадами про ті трагічні події та пройдений шлях одужання із ZAXID.NET поділились львів’яни, які потрапили під приціл снайперів.
Василь Галамай, 28 років
За ту зиму я був на Майдані кілька разів. І коли 18 лютого побачив, що ситуація загострилась, написав заяву на відпустку за власний рахунок, залишив її на столі і поїхав. Звісно, було страшно, хіба дурень не боїться. Але в такій ситуації розумієш, що зворотного шляху немає, що треба довести справу до кінця. Тоді всім було лячно, всі мали що втрачати.
Коли ще вдосвіта 19 лютого я приїхав на Майдан, у мене був певний шок, я побачив інший Майдан. Вже не було барикад, все було потіснено, люди були в розпачі, виснажені. Ми приєднались до колони хлопців, і на Майдан нас зайшло десь із сотню. Ми були першими, хто прибув, і коли люди побачили нас, то дуже втішились, в них було дуже велике піднесення. Навколо говорили: «Вони приїхали!». Ви б бачили ті брудні втомлені обличчя на яких з’являлась посмішка, що їх не забули, не покинули.
Все почалось з того, що беркутівці і внутрішні війська відступили по Інститутській вверх. І люди почали відразу займати старі позиції, укріпляти барикади. Я вийшов на міст над Інститутською і побачив як біля Жовтневого палацу організовано збираються люди в чорному, і починають стріляти… Я тоді вирішив забарикадувати міст, підпалив на ньому шини, щоб створити димову завісу, щоб вони не могли цілитись… Але навколо вже була кров, поранені люди, на дорозі були смуги крові…
Фото Jerome Sessini
Коли я запитав хто тут організатор, хтось дав мені рупор. Я почав всіх зорганізовувати, запропонував хлопцям створити барикаду, бо в разі чого до Жовтневого палацу ми б не добігли. А потім ми побачили, як біля метро «Хрещатик», зовсім недалеко від нас, розстрілюють хлопців… Хотіли забрати їх, але не могли – всіх, хто туди підбирався, поранили.
Те, що можуть вбити, люди почали усвідомлювати ще після перших смертей, ще тоді зрозуміли, у яку площину це перейшло. Просто ніхто не думав, що це буде настільки масовим. Десь за півгодини до поранення я задзвонив до доньки, сказав як я її люблю, і що все добре. Я тоді розумів, що все може закінчитись трагічно… А ще я був з рупором, вирізнявся. І в певний момент я просто відчув шалений біль. Настільки шалений, що здалось, що ноги відірвало. І от думаю: «Ну все, приїхав. Зараз доб’ють, і що далі буде, і чим ти тепер хлопцям допоможеш?». За мить я відчув як мене потягнули по бруківці. Все це було ніби й швидко, але для мене час сповільнився. Ти бачиш всі ці метушливі обличчя, весь цей рух і все це так повільно.
Василя поранили в бедро. Куля, яка ввійшла з правого боку, розтрощила весь таз і застряла по діагоналі в лівому боці, пошкодила внутрішні органи і стимулювала внутрішню кровотечу.
Коли мене привезли до лікарні, я втратив три літри крові, але увесь час був при свідомості. Мені відразу зробили операцію, але лікарі сказали, що на 95% я не доживу до ранку. Але я вижив. Наступного дня мені зробили ще одну операцію та знову перелили 3 літри корові. Таким чином мені за два дні повністю перелили кров. Потім я згадав, що, мабуть, недарма здавав кров колись, мабуть все до нас повертається.
Спочатку я думав, що пробуду в лікарні тижнів зо два, а потім поїду додому. Згодом дізнався, що доведеться нерухомо лежати з вісім тижнів. За тиждень мене перевели з реанімації і зробили третю операцію. Але коли якось я прокинувся в калюжі крові, то вперше злякався.
Через два тижні після поранення Василя відправили на лікування до Чехії, адже поранення було настільки важким, що українські медики не знали з якого боку підійти до лікування.
Думаю, ми для них були перш за все були пацієнтами, – згадує про чеських лікарів Василь, – Ніякого упередження, що ми з України. Поранення були дуже складні, тому було багато уваги. Взагалі у тому госпіталі багато українців працюють санітарами і медсестрами, і саме вони дбали про нас дуже ретельно. Нас було в шпиталі більше десяти і увага була постійною.
Фото Jerome Sessini
У лікарні мені доводилось наново вчитись сидіти, потім стояти, а потім вже ходити. Спочатку я міг сидіти хвилину-дві, а через два тижні я зміг опустити ноги з ліжка. Потім я вчився стояти. Спочатку було страшно, здавалося ноги не витримають, та за тиждень я вже міг зробити кілька кроків по палаті. Поступово я перейшов на милиці, а потім я прийшов до лікаря без них. А зараз вже два тижні ходжу навіть без ціпка, він мені набрид. Та й суглоб зміцнів.
Увесь час в лікарні дуже хотілося повернутися додому. Хоча уряд Чехії пропонував отримати громадянство. Говорили: «Якщо вашому життю щось загрожує, можете залишитись». Я відмовився, сказав, що не для того я на Майдані стояв.
У лікарні ми могли постійно слідкувати за ситуацією в Україні з електронних джерел. Дуже багато хвилювання, злості було щодо подій, пов’язаних з Кримом. Бо мало того, що все болить, ще й усвідомлення того, що нічого не змінилось. Це настільки обурювало, що навіть не хотілось дивитись новини. Думаю, що якби наші збройні сили піднялись ще в Криму, то ми б мали менший конфлікт і Крим зберегли б. А війни й так не минули. Інша річ в тому, що в нас немає нормального командування, яке б цінувало людей,
Василь розповідає, що після подій на Майдані більше навчився цінувати життя та ефективніше використовувати кожну хвилину.
Той, хто хотів мінятись, змінювався і без таких кардинальних поштовхів. Щоб мінятися, треба працювати над собою, просто так ти не станеш іншим, треба усвідомити за що ти борешся. Але коли в житті відбувається певний переломний момент, то міняється дуже багато. В моєму житті змінилось багато, і ці зміни продовжуються, тому що боротьба йде далі.
Найбільше я почав цінувати час. І це найсуттєвіше. Бо ти ніколи не знаєш, коли він закінчиться. Я почав раціональніше жити, в багатьох питаннях я почав діяти по-іншому.
Практично весь свій вільний час я тепер витрачаю на волонтерство, на допомогу хлопцям, які лежать у військовому шпиталі. Приходячи в палату до людини, яка не рухає ногами, я не дивлюсь на неї як на хворого, я з ним жартую і розповідаю свою історію. Таким чином я даю надію, і хлопці розуміють, що не час опускати руки, а час працювати. І дуже приємно бачити як хтось на своїх ногах виходить з лікарні, або повертається на реабілітацію у кращому стані. І ти знаєш для кого ти стараєшся.
А ще змінилось у мислення. Тепер я взагалі не вірю у якусь владу. Я швидше повірю незнайомому волонтеру, аніж чиновнику.
Василь, який колись служив у 95-й бригаді, неодноразово рвався на схід, у зону бойових дій. Нещодавно навіть прийшов до військомату, але лікар його впізнала і комісувала.
Богдан Верхоляк, 58 років
На Майдан я їхав сам. У збірному пункті на вул. Шота Руставелі реєстрували усіх охочих, то я пішов туди, записався, доєднався до хлопців з Великих Грибович, і отак поїхав. От їхали ми, а я їм кажу: «Хлопці, ви молоді, ви не йдіть на передову. От нам старшим вже можна, а вам ні». Я знав вже, що там стріляють, це вже було 19 лютого. А вони нервували, бо постійно дзвонили матері, хвилювались, просили не їхати.
Отак ми приїхали 20 лютого вранці, в 6 год, і відразу пішли на передову. А поранило мене в 9:45. Я в той час просто робив свою роботу – носив шини. Тоді міліціонери відступили, дим йшов на них, а хлопці кидали каміння, а ті у відповідь шумові гранати. А ще стріляли по людях. Страху не було. Врешті я мав бронежилет, противогаз… Кулі свистіли навколо, але я служив у піхоті, і мав добру підготовку. Тому й знав, як йти під кулями. То я один крок вліво, то крок вправо, і снайпер не міг мене зловити. Але потім постріли почастішали, і я почав шукати прихистку. Думав сховаюсь за ялинки, але там вже були люди. А потім згадав, що загубив кийка. Я повернувся і тільки відчув біль в руці, і побачив кров на рукаві.
Першу допомогу п. Богданові надали в приміщенні КМДА. Там йому зупинили кровотечу, а також знайшли волонтерів, які відвезли його, та ще одного пораненого у лікарню. У Богдана Верхоляка куля пройшла крізь руку, пошкодила кістку, порвала вену, та навіть вирвала шматок м’яза.
Волонтери завезли мене в четверту міську лікарню, де лікарі відразу зробили операцію. Після операції сидимо ми ще з одним чоловіком з Донецька, Толіком, у палаті і тут прийшла медсестра і каже: «Ходіть швидко зі мною в підвал». Закрила вона нас у кімнатці, попросила вимкнути світло і ми так сиділи. Потім ми вже почули, що приходила і міліція, і «Беркут», шукали поранених з Майдану. Лікарі виправдовувалися, що нас відразу забрали. Більше в палату ми не повертались, нас забрала киянка додому. Але вночі в мене почалась кровотеча і мене знову довелось везти в лікарню. А наступного дня нас забрали вже до Львова. Знаєте, вони стріляли по суглобах, ключицях. Стріляли навмисне. Це були професіонали, підготовані люди.
Фото Jerome Sessini
У Львові я потрапив у Восьму клінічну лікарню, мені зробили перев’язку, але наступний день була неділя і до мене ніхто не підходив. До вечора рука напухла, посиніла, аж лікарі на обході у понеділок злякались. Мені тоді буквально зціджували кров із руки, а через дві години повідомили, що відправляють на лікування в Польщу. Вже тоді я усвідомлював, що може статись так, що руку ампутують.
Того ж дня вночі чоловіка доставили у військовий госпіталь у місті Перемишлі. Тиждень йому промивали кров, щоб запобігти зараженню.
Нас привезли вночі і лікарі відразу почали працювати, взяли аналізи. А через тиждень зробили операцію. Взагалі, польські лікарі сказали мені, що у нас стріляли не простими кулями, а з хімічними складниками. Це й давало ускладнення при пораненні. Та й ще в майбутньому може дати ускладнення при певних захворюваннях. Того я й не дорікаю нашим лікарям, вони навіть не знали, що таке могло бути. В Польщі лікарі нам говорили, що наші медики не мають практики виведення таких токсинів з організму, що це специфічна робота.
Після того, як я повернувся із Польщі, на третій день донька викликала швидку. У мене почав стрибати тиск, я став агресивний. Виявилось, у мене був нервовий розлад після усього пережитого. І я поїхав на лікування в Моршин. Мені цей відпочинок допоміг, а от чоловікові, який там був зі мною, ні. Він так і поїхав додому психічно нездоровим.
Влітку я планував, що якщо все це не закінчиться, взимку піду на війну. Навіть купив спальника, афганку, але рука досі болить, тож не пішов. Але я підготований, міг би чимось допомогти, хоча б водієм стати. Я не можу дивитись на те, як в місті люди сидять по барах, п’ють, святкують, хоча в країні війна. Взагалі не можна з байдужістю ставитись до того, що в нас діється. Ми всі маємо бути там. Інакше нам не перемогти.