Вислів «найдревніша професія» може претендувати на звання «найдревнішого вислову», таким він став ординарним, банальним і просто заяложеним. Але чи багатьох цікавить, наскільки в писемну давнину сягає згадка про проституцію, як про професію? Мене це зацікавило, і я знайшов таку згадку. І, звичайно ж, у Біблії (а де ж іще?), у 38-у розділі Книги Буття. Історія Йосифа Прекрасного, період якої історики датують 1730 роком до Народження Христа, у найцікавішому і найдраматичнішому місці несподівано переривається історією Юди і Тамари, а після цього логічно розвивається далі. Можливо, це була якась пізніша вставка, але що би там як, маємо тут найдавнішу писемну згадку про проституцію. Щоправда, ритуальні храмові повії згадуються у Кодексі Хаммурапі, який є на пів століття давніший, а вчинок повії Рахав з Єрихона, яка переховувала двох юдейських шпигунів, в часі приблизно дорівнює наведеному тут епізодові, однак власне у цьому епізоді є не лише згадка про повію, а доволі колоритний опис її діяльності.
Отож, Тамару, в якої помер чоловік, за юдейським звичаєм повинен був узяти в дружини хтось із молодших братів померлого. Але серед цих братів чомусь не знайшлося охочих до такого вчинку. І ось Тамара вирішує вдатися до обману і завагітніти не від кого іншого, як від свого свекра Юди. «І зняла вона з себе одежу вдівства свого, і покрилася покривалом, і закрилася. І сіла вона при брамі Енаїм, що по дорозі на Тімни... І побачив її Юда, і прийняв її за блудницю, бо закрила вона обличчя своє. І він збочив до неї на дорогу й сказав: «А ну-но я ввійду до тебе!» Бо він не знав, що вона невістка його. А вона відказала: «Що даси мені?» А він відказав: «Я пошлю козенятко з отари». І сказала вона: «Якщо даси заставу, аж поки принесеш». А він відказав: «Яка та застава, що дам я тобі?» Та сказала: «Печатка твоя, і шнурок твій, і палиця твоя, що в руці твоїй». І він дав їй і зійшовся з нею, а вона завагітніла від нього». (Буття 38, 14-18)
Про що ж ми довідуємося з першої писемної згадки про повій, які жили на Землі 3 753 роки тому? По-перше, що вони промишляли при дорозі (майже як сучасні), по-друге, закривали своє обличчя (були цнотливіші від сучасних). По-третє, брали досить дорого за свої послуги - аж ціле козенятко: у євангельській притчі про блудного сина відданий і працьовитий син дорікає батькові, що той за багато років бездоганної праці не потішив його навіть одним козеням. І по-четверте, якщо клієнт не міг розрахуватися готівкою, чи-то пак, натурою, то брали від нього заставу.
Львів, який у багатьох сферах має незаперечну історичну першість, вочевидь, мав першість не лише у цнотливості побожного християнського міста, а також і у культивуванні розпусти серед своїх не занадто моральних громадян. У Середньовіччі Львів був транзитним пунктом для перевезення зі Сходу до Європи, здебільшого до італійських торгівельних республік, невільників, про що свідчать найстаріші міські акти. Король Казимир Ягайлончик, надаючи 1466 року містянству Кафи свободу довозу і перевозу товарів та звільнення від мита, вилучає з цього звільнення лише один вид товару – невільників, за яких генуезці з Кафи мають платити один злотий мита від голови.
У 1472 та 1473 роках бергамський купець Руссето провозив через Львів транспорти рабинь, і давні міські акти розповідають, що власне 1472 року львівський містянин Лукаш Лінднер позичає італійцеві з Бергамо на ім’я Руссето і його спільникові Францискові де Папія 100 угорських злотих на утримання невільниць у Львові, а радні акти з 1473 року зберегли для нас доволі цікаву угоду, укладену перед консулярним урядом поміж генуезцем Ломелліно і тими самими невільницями, що їх привіз до Львова Руссето.
Невільниць було п’ятеро: Агнеса з Абхазії, Люція з донькою, теж з Абхазії, обидві християнки грецького визнання, Марта католичка (genere gethika) зі своїм сином Юрієм, ще одна Марта католичка і Марія, дівчина з Мегрелії, християнка грецького визнання. Ломелліно перед радним урядом гарантує їм волю за умови, що гроші, ним надані, вони впродовж дванадцятьох років будуть відробляти у Генуї; а якби часом у дорозі втекли, звільнення це втрачає чинність. Дітям, тобто доньці Люції і синові Марти, була дарована повна свобода.
Бартоломей Зиморович, згадуючи про італійця з Бергамо Руссето, припускає, що той заснував у Львові дім розпусти, і під 1473 роком у хроніці «Потрійний Львів» записує таке: «У той же час якийсь нікчема, прибувши до львівського купецтва з Пергаму (тут Зиморович помилився, бо насправді з Бергамо – прим. І. Л.) за звичаєм свого народу, тривожачи цноту жінок подарунками і намовляючи їх до розпусти, оскаржений був у сенаті і суворим вироком був вигнаний з міста, щоб не оскверняти міста нечистим духом безсоромниць і розпусниць, яких було просто викинуто. Любовні ж подаруночки міська сторожа знищила благочестивим вогнем».
Утім історик Владислав Лозинський не погоджується із Зиморовичем і стверджує, що участь у вищезгаданій справі патриція і консула Лінднера і генуезця з таким відомим прізвищем, як Ломелліно, говорять проти здогаду бургомістра-хроніста. Цікавою є думка Зиморовича про те, що жіночу цноту якісь «нікчеми» намагалися «тривожити любовними подаруночками», які міська сторожа потім спалила. Коли ж багаторічний бургомістр з явним задоволенням констатує, що всі, хто намагався осквернити християнське місто безсоромними учинками – і звабники, і зваблювані жінки, були суворо покарані, то в нас не залишається жодного сумніву у тому, що львівська міська влада завжди жорстоко переслідувала будь-яку розпусту. На користь такої думки свідчить і той факт, що у Львові за звідництво кат відрізував вуха.
Утім цнотливість нашого міста, як, зрештою і будь-якого міста у світі, не була такою бездоганною. Чудові знавці львівської старовини Андрій Козицький і Степан Білостоцький, посилаючись на дослідника архітектури Володимира Стефановича, датують першу історичну згадку про львівський бордель 1450 роком. Архівний документ засвідчує ремонт водотягу в цьому закладі, на що було витрачено 12 грошів. А сучасний поважний краківський науковець натрапив на значно раніший документ початку XV століття, де йшлося про приїзд до Кракова «вельми вправної у своєму ремеслі» повії Катерини Львів'янки (Katarzyny Leopoliency). Точної дати цієї події немає, хоча маємо підстави вважати, що відбулася вона через декілька років по Ґрюнвальдській битві 1410 року.
Що ж до першого будинку розпусти, факт виплати за ремонт водотягу у ньому з міського бюджету говорить про те, що, вочевидь, міська влада мала з цього якийсь зиск. Згодом податки від діяльності лупанару використовували для укріплення міських фортифікацій. А розташовувався цей будинок у єврейській дільниці поблизу майбутнього будинку визначного діяча львівської юдейської громади Ісака Нахмановича, на місці колишньої Олеської кам’яниці, яку збудував якийсь Іван з Олеська.
По тому, як кам’яниця цього Івана була зруйнована, на звільненій парцелі звели кінський млин (керат) і зі села Лопушна перевезли корчму, яку потім пристосували для дому утіх. Цей будиночок розташовувався десь дуже поблизу синагоги «Золота Роза» (нині руїни в кінці вулиці Староєврейської), бо єзуїти, які на початку XVII століття хотіли будувати тут свій храм, у листі до короля Сигізмунда III згадували, що на цьому місці розташовані «дім Нахмановича, кінський млин і будинок публічного зіпсуття».
Власне цей будинок розпусти згорів під час однієї з найбільших пожеж Львова 1571 року, утім завдяки записам свідків у судовій справі зберігся його досить детальний опис. Будинок складався зі світлиці і шести «робочих приміщень» площею близько дев’яти квадратних метрів кожне. Цікаво, що для конспірації цей будинок мав окремий вхід і окремий вихід, вочевидь, для того, аби клієнти не зустрічалися між собою. Таке розташування входів і виходів у подібних будівлях широко застосовувалося у пізніші часи. Після пожежі на якийсь час лупанар перенесли до оборонної вежі токарів і поворозників (виробників мотузок) при міському арсеналі, а за версією дослідника історії львівських євреїв Маєра Балабана, до так званої «Вежі мучеників», де міський кат вчиняв тортури над злочинцями.
Від кінця XVI століття тортури здійснювалися уже в Ратуші, а страчували злочинців привселюдно на площі Ринок, якщо вони були шляхтичами, і на горі Страчень за міськими мурами, якщо злочинець був нешляхетського походження. Цікаво, чи розташування будинку розпусти у вежі, у якій споконвіку проводили тортури, спонукало до надання клієнтам мазохістичних послуг, та зрештою невдовзі з цієї вежі лупанар перенесли до кам'яниці Войнаровських на розі вулиць Руської і Сербської, де зараз розмістився банк «Львів».
Відомий польський поет Середньовіччя Ян Анджей Морштин, перелічуючи у своєму вірші найвідоміші борделі Речі Посполитої, у Львові згадує львівський бордель «На Містках» – це власне початок вулиці Богдана Хмельницького поблизу площі Старий Ринок. У XVIII столітті будинок розпусти функціонував на вулиці Руській, 18 – у Папарівській кам’яниці неподалік Успенської церкви, але на вимогу української громади бордель було звідти перенесено. Невпинний галас, вереск і музика (окрім п’ятниці й неділі) викликали обурення парафіян церкви. Священник Успенської церкви Іван Горбачевський 1788 року поскаржився на це неподобство до магістрату, і невдовзі міська влада знайшла для лупанару інше місце.
У доволі ригористичній католицький державі Речі Посполитій відвідування повій звичайно ж засуджувалось, і у львівських документах трапляються згадки про встановлені цеховими правилами заборони для членів цехів відвідувати лупанар. Хоча у Львові проституція вважалася злочином, за торгівлю тілом зазвичай не карали. Лише в документах XVIII століття знаходимо згадки про покарання «дівок непотрібних» батогами. Так 1735 року за побиття кількох повій батогами магістрат видав ціпакам (міській сторожі) 6 грошів. До речі, того ж року сеанс інтимних послуг у Львові коштував 12 грошів при денному заробітку кваліфікованого муляра у 30 грошів.
Після переходу Галичини під владу Австрії 1772 року львівським повіям повелося непереливки, оскільки цнотливі Габсбурги, і, зокрема, імператриця Марія-Терезія, узялися жорстоко переслідувати це ганебне явище, але, як не дивно, це лише збільшило кількість повій. Не допомогла навіть заборона 1774 року утримувати жіночу прислугу в шинках. Усюди й завжди сильний тиск викликає ще більшу протидію. Зиґмунд Фройд, описуючи гіперцнотливу Австрію кінця XIX століття, говорить, що більш розбещеної молоді, аніж у його країні, немає ніде в Європі. А за часів Марії-Терезії практикували варварській ритуал вигнання повій з міста. Роздягнуту до спідньої сорочки жінку вели на міську площу, де саджали у мішок, зав'язуючи його під шию. Кат стриг нещасній волосся і голив голову. Далі виголений череп вимазували дьогтем, потім привселюдно били повію батогами і вивозили візком за межі міста. Подібні екзекуції траплялися в Австрії навіть у 20-х роках XIX століття. Незважаючи на всі ці заходи, ремесло повій у Львові і надалі процвітало.
Мандрівник першої половини XIX століття писав: «Я ще в житті не бачив міста, настільки присвяченого розпусті й шахрайству. Дівок, одягнених у хутра з борсуків, червоні баранячі кожушки, завішаних білим та пурпуровим шовком снує тут стільки, що Берлін є Єрусалимом, порівняно з цим Вавилоном». Мемуарист занотував, що роль сутенерів у продажному коханні відіграють євреї, які, кружляючи вулицями, шукають клієнтів і приводять їх додому до повій. Інший тогочасний письменник, оглядаючи зграйки повій у львівських кав'ярнях, записав поголоску про те, що начальник львівської поліції не переслідує повій, оскільки вочевидь сам має з цього бізнесу якийсь зиск.
Професор Львівського університету відзначав тогочасний жахливий моральний стан міста. Він наголошував, що занедбування дітей та обдурювання чоловіків є головними прикметами львів’янок. На його думку, аби виправити стан моральності у Львові, потрібно закрити всі шинки і кав’ярні і обмежити кількість публічних забав. Саме ці місця й були головними розсадниками розпусти.
Та й самі поважні австрійські дами виявилися такими розпусними, що корінні львів’янки жахалися. Розпуста досягла такого ступеня, що потаємні любощі у найвищих колах стали фахом, якому чоловіки завдячували своєю щасливою фортуною і забезпеченням на старість. Достатньо було бути молодим і витривалим у коханні, аби знайти своє щастя у Львові. Один бідний молодик, прибувши без шеляга у кишені до столичного королівського міста, любов’ю здобув собі за декілька тижнів розкішну карету з кучером, камердинера і цілу кам’яницю. Інакше, як продажним коханням це й не назвеш.
1885 року в Австро-Угорській імперії ухвалили черговий закон про обмеження проституції. Згідно з цим законом, повія не мала права винаймати помешкання для своєї діяльності ближче, аніж за двісті метрів від храмів, державних установ, військових частин і закладів освіти - так ніби охочі до її послуг мали відмовлятися від них, якщо доведеться пройти зайві декілька метрів. Повії повинні були проходити регулярні обстеження у лікаря, їм заборонялося обслуговувати малолітніх клієнтів. За порушення цих приписів повію карали забороною на професію на різні терміни. Звісно, що це все мало допомагало.