Абрагам Якубович народився в Німеччині 1920 року. 10 листопада 1938 року, вранці після єврейських погромів «Кришталевої ночі», юнака побили й доставили до Бухенвальду. Про Аушвіц він тоді ще не знав. Попереду чекав «марш смерті». 15 000 в’язнів загинули. Едді поталанило втекти. Чоловік, який шукав просвіток смеркальної пори Голокосту, відійшов у вічність на 102 році життя, бувши найдобрішим і найактивнішим старим у світі, як він і хотів. У родинному колі. Під мирним небом.
У своїй книзі «Найщасливіша людина на землі. Мемуари чоловіка, що пережив Голокост», яка побачила світ у видавництві Vivat, він ділиться своїм важким досвідом та на власному прикладі доводить, що ніколи не можна втрачати надію в краще майбутнє.
***
Розділ другий
Слабкість може перетворитися на ненависть. Найбільшої помилки своєї юності я припустився 9 листопада 1938 року.
Після випуску я влаштувався на виробництво точних медичних інструментів і на декілька місяців залишився в Тутлінгені. Тоді батьки святкували двадцяту річницю весілля, і я задумав потішити їх несподіваним приїздом. Купив квиток і дев’ять годин їхав потягом до рідного міста. За вікном пропливали німецькі поля й ліси.
У надійному прихистку коледжу в мене не було доступу до газет чи радіо. Я й гадки не мав, що відбувається у країні, яку так палко любив, не знав, що на цю землю насувається дедалі густіша хмара антисемітизму.
Я приїхав додому і побачив, що в будинку темно, усе зачинено. Рідних не видно. Не міг знати, що вони переховуються, уважаючи, що я далеко та в безпеці.
Якби я не мав ключа, то довелось би спати в канаві. Відчинив двері. У будинку була моя такса Лулу. Вона одразу ж підбігла і заходилася облизувати мені ноги. Лулу була щаслива, як і я.
Я дуже хвилювався за рідних. Не розумів, чого б це вони схопилися й пішли кудись посеред ночі. Але був надто втомлений і влігся на дитяче ліжко, що стояло там, де й п’ять років тому. Здавалося, що нічого поганого зі мною тут не станеться.
Я лежав, дослухаючись до далекого шуму на вулиці. І навіть не підозрював, що відбувається. Мені й на гадку не спадало, що на іншому кінці міста палають синагоги. Зрештою, зморений, я заснув.
Прокинувся о п’ятій ранку від того, що хтось ломиться у двері. У кімнату ввірвалися десятеро нацистів, витягнули мене з ліжка і, присягаюсь вам, побили трохи не до смерті. Моя піжама невдовзі просякла кров’ю. Один із нацистів узяв багнет, відірвав мені один рукав і став видряпувати на руці свастику. Не встиг він почати, як моя собачка Лулу кинулась на нього. Не знаю, чи вона вкусила, чи просто налякала його, але нацист одпустив мене, а потім багнетом на кінці рушниці вбив мою бідну собачку репетуючи:
– Ein Juden Hund! – тобто «жидівський собака».
Я подумав: «Едді, це твій останній день. Сьогодні ти помреш».
Проте нацисти прийшли не вбити мене – лише побити і принизити. Вони виволокли мене на вулицю і змусили дивитися, як руйнують наш 200-літній будинок, місце, у якому виросло кілька поколінь моєї родини. У ту мить я втратив гідність, свободу і віру в людство. Я втратив усе, заради чого жив. Я став ніким.
Ту горезвісну ніч називають Kristallnacht, тобто «ніч розбитого скла»: після того як «коричневосорочечники», напіввійськові нацистські формування, розграбували і сплюндрували єврейські крамниці, домівки і синагоги, усюди на вулицях валялися друзки скла. Німецька влада нічого не робила, щоб припинити це.
Тієї ночі по всьому Ляйпцигу, по всій країні звірства вчиняли культурні німці. Трохи не кожна єврейська домівка чи крамниця була пошкоджена, спалена чи якось інакше зруйнована, як і синагоги. Як і люди.
Проти нас виступили не лише нацистські солдати і фашистські бандити. До розбою і погромів приєдналися звичайні містяни, наші друзі й сусіди з часу мого народження. Коли юрба покінчила нищити власність, то стала хапати людей – часто маленьких дітей – і кидати їх у річку, де малим я катався на ковзанах. Крига була тонка, а вода холоднюча. Стоячи на березі річки, чоловіки й жінки, яких я знав із дитинства, плювались і глумилися з людей, що борсались у воді.
– Пристрельте їх! – волали вони. – Пристрельте жидівських собак!
Що сталося з моїми друзями-німцями, чому вони стали вбивцями? Як можна робити із друзів ворогів, розпалювати таку ненависть? Де поділась Німеччина, належністю до якої я пишався, країна, де я народився, країна моїх пращурів? Учора ми були друзями, сусідами, колегами, а сьогодні нас проголосили запеклими ворогами.
Коли пригадую тих німців, що потішалися з нашого болю, мені хочеться спитати їх: «У вас є душа? У вас є серце?». То було божевілля у прямому сенсі слова – культурні раніше люди втратили здатність відрізняти добро від зла. Вони вчиняли жахливі звірства. А ще гірше те, що їм це подобалось. Вони думали, що чинять правильно. І навіть той, хто не повірив, що євреї – це вороги, нічого не зробив, щоб спинити юрбу.
Якби тоді, у Kristallnacht, багато людей виступили на наш захист і сказали: «Досить! Що ви робите? Що з вами?», то історія склалася б інакше. Але вони так не вчинили. Вони були перелякані. Вони були слабкі. І через свою слабкість доклали руки до поширення ненависті.
Коли мене посадили у вантажівку, щоб відвезти світ за очі, я, розмазуючи по обличчю кров упереміш зі сльозами, зрозумів: відтепер не пишатимуся тим, що я німець. Ніколи.