Одним з «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт, був доброволець Повітряних Сил. Життєрадісний кароокий 24-річний офіцер – кіборг-авіатор із позивним «Сапер».
Старший лейтенант Олександр Рочняк, офіцер Повітряного командування «Захід», народився на Вінничині, в містечку Ямпіль. В дитинстві Сашко ніколи не сидів на місці – завжди щось вигадував та експериментував. Одного разу, після того, як хлопець побачив на вулиці людину у військовій формі, в нього з’явилась мрія – стати військовим.
Дитяча мрія Сашка - стати військовим - втілилась
Це підштовхнуло Олександра подати документи до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Хлопець вступив на факультет бойового застосування та управління діями інженерно-саперних підрозділів, де готують фахівців для інженерних військ. Під час навчання Сашка у виші, його факультет перевели до Національної академії Сухопутних Військ ім. Петра Сагайдачного. Тож продовжував навчання курсант вже у Львові.
Після довгоочікуваного випуску, у 2014 році лейтенант Рочняк отримав направлення на посаду командира інженерного взводу в 114-ту бригаду тактичної авіації, що базується на Івано-Франківщині.
Коли на сході країни спалахнули бойові дії, молодий офіцер не зміг залишитись осторонь. Його посада в частині не передбачала участі в антитерористичній операції, тому Сашко одним із перших написав рапорт командуванню на відрядження в зону АТО добровольцем. Командир військової частини задовольнив клопотання молодого офіцера. Вже за кілька днів до бригади надійшла телеграма: відрядити лейтенанта Рочняка до 95-ї окремої аеромобільної бригади на посаду заступника командира батальйону з оперативного забезпечення. У той же вечір хлопець виїхав до Житомира, і вже на наступний день був у Слов’янську.
Війна для добровольця почалася на початку серпня 2014 року. Рішенням командира частини лейтенант Рочняк опинився в інженерно-саперній роті. У Слов’янську «Сапер», разом із бійцями роти, виїжджав на бойові завдання: розміновував місцевість після визволення міста, знешкоджував мінні загородження, фугаси, розтяжки, знищував артилерійські снаряди та проводив утилізацію ворожих боєприпасів. За словами Сашка, він просто виконував звичну для нього роботу. Один необережний крок міг коштувати життя не лише йому, а й побратимам. Адже сапер помиляється лише один раз.
В АТО "Сапер" розміновував Слов'янськ після звільнення міста від бойовиків
Після Слов’янська бійця направили до селища Піски. Крізь цю місцевість тоді проходила лінія фронту - між українськими силовиками та терористичними збройними формуваннями. Бої велися за контроль над летовищем Донецького аеропорту.
Одного разу, отримавши вночі наказ, Сашко разом з побратимами вийшов у напрямку Донецького аеропорту. Про той нічний рейд Олександр Рочняк намагається розповідати дуже спокійно.
«Вночі я та інші бійці у складі групи висунулися у напрямку ДАП-у. Наша колона складалася з чотирьох БТР-ів та двох танків, які її супроводжували. Стояло завдання: зайняти позицію нового терміналу «Донецької фортеці». Старий термінал на той час був під контролем «Правого сектору». Ніч, нічого не видно, ліхтарі та фари вмикати не можна. Було важко зорієнтуватися. А в той час по нам йшов шквальний обстріл, різна техніка була задіяна, навіть важка артилерія», - розповідає кіборг.
Коли колона їхала вздовж Донецького летовища, все пішло не по плану. Під час маршу один з українських танків підбили бойовики. Башта від танку відлетіла, а екіпаж згорів живцем.
«Тоді було прийнято рішення: на шаленій швидкості їхати до ДАП-у, оскільки доля секунди – і нас могли знищити. Коли ж заїхали на територію, побачили біля споруди російські танки Т-72, а ось аеропорт вцілілим побачити так і не вдалося. Все було настільки швидко: хлопці зіскочили з БРТ-ів та скинули свій БК, поки розвантажувалися – весь час нас прикривав танк та міномети. Ми мали дуже великий боєкомплект різноманітної зброї. Вигрузившись, техніка поїхала на базу. Від аеропорту до села Піски було лише 5 кілометрів», - пригадує Олександр Рочняк.
Саме тоді настало справжнє пекло для кіборгів. Злітно-посадкова смуга палала вогнем, безперервно лунали вибухи і свист куль. Але про відступ хлопці не сміли навіть думати.
Військовим було важко орієнтуватися у темряві. Плану аеропорту вони не мали та й не знали, чи є в будівлі проросійські найманці. Бійці розмістилися на першому поверсі ДАП-у. Спочатку хлопці зайняли одну з кімнат, де і лишили свої речі, зброю та їжу. Щоб дослідити позицію нового терміналу, знадобилось три дні. Аеропорт був повністю під контролем українських військових; кожен займав свою позицію і знав план будівлі. Бої йшли не лише зовні аеропорту, а часто й всередині, бо сепаратисти постійно намагались туди прорватися. Без світла чи тепла, щодоби кіборги летовища відбивали атаки бойовиків. Не минало й години без ворожих снарядів.
«Перші дні не давали собі відпочити: не спали, навіть нічого не їли, лише пили воду. Але згодом, коли побачили, що люди занадто стомлені, то поділили чергування, щоб давати один одному відпочити», - згадує Олександр.
Командування не полишало бійців. Раз на три дні до хлопців направляли танк, який привозив їжу, воду та боєприпаси.
«Тільки мріяти можна було приведення себе у порядок. Тіло кололо пилом від скловати, що в терміналі була усюди – вмивалися тільки вологими серветками обличчя та руки, бо жодного разу не було можливості скинули з себе бронік», - усміхається «Сапер».
Олександр неодноразово зустрічався із ворогом у бою. Особливо відверто старший лейтенант Рочняк розповідає про найбільш вражаючу сутичку, яка сталась в аеропорту.
«Одного разу, коли найманці черговий раз намагалися прорватися в аеропорт, я був на позиції. І побачив в іншому крилі споруди ворожого снайпера. Попереду мене був дверний прохід, посередині якого була металева труба, і на трубі висіли кайданки. Такі металеві, гарні, можливо, що раніше там когось приковували ними. А далі, як у кіно - уповільнена зйомка: лише секунда, я підіймаю очі і погляд мій направлений в одну точку. Спостерігаю, як в іншому крилі снайпер зайняв позицію і робить вистріл в мне. І в той момент я розумію, що врятуватися не вдасться. Але на щастя пуля від снайперської гвинтівки б’є в наручники, які висять навпроти мене, і від кайданків поруч рикошетить стіну. Я відразу ж впав на бік. В мене була мить, щоб укритися від наступного прямого пострілу», - розповідає старший лейтенант про свій найбільш пам’ятний бій.
Як зізнається «Сапер», найстрашніше було навіть не воювати в аеропорту, а виїжджати з нього. Оскільки шлях на виїзд пролягав лише по злітно-посадковій смузі, яка повністю прострілювалася. Щоразу українські військові боялись не доїхати.
Перед ротацією, Сашко знайшов серед руїн летовища магніт з назвою «Донецький аеропорт – краса і сила». Цей сувенір кіборг довіз додому. Зараз він висить в нього на холодильнику – на згадку про ті складні та небезпечні дні.
Протягом місяців, які військовий провів в аеропорту, він не мав зв'язку з родиною. Але хлопець вірив – вдома про нього думають щомиті, а батьківська молитва служить йому оберегом. Сашко став справжньою гордістю не лише для батьків, а й для свого брата. Після подій на Сході, молодший брат Олександра Владислав вирішив пов’язати своє життя з армією.
Олександр Рочняк зі своїм молодшим братом Владиславом
Олександр Рочняк неодноразово показував свою відповідальність перед державою, хоча й не вважає себе героєм. Він твердо вірить у перемогу і відновлення довгоочікуваного миру на рідній землі. Як і будь який офіцер, Олександр мріє про підвищення у військовій кар’єрі та про чергове військове звання, на яке він дійсно заслуговує.
Начальник Генерального штабу нагородив старшого лейтенанта Олександра Рочняка нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі». Та не менш заслуженою та омріяною нагородою для офіцера стало б отримання нагрудного знаку «За оборону Донецького аеропорту».