12 травня весь світ відзначає Міжнародний день медсестри. Це професійний день тих, про кого зазвичай згадують в останню чергу. У них невелика зарплатня, але дуже відповідальна робота. Коли лікар відсутній, на плечі цих жінок лягає відповідальність за стан хворого. Особливо нелегко працювати в дитячій реанімації. Нашим журналістам вдалося потрапити за двері святая святих лікарні і вивідати те, про що принцеси у білому зазвичай мовчать.
Юлії лише 23 роки. Дівчина прийшла працювати в лікарню відразу після коледжу. У реанімації для новонароджених на вул. Орлика вона працює вже четвертий рік. Обрала саме це відділення не випадково: потрапила спершу на практику і саме тоді зрозуміла, що її місце тут.
«Таких дітей не можливо не любити, це ж діточки... потім дуже хочеться своїх мати, тому наші дівчатка приходять на роботу і зразу втікають в декрет, бо хочеться свого», ― розповідає Юлія.
Медсестри тут як мами. Діткам вони не тільки міняють підгузки і годують, але й співають колискових, коли малята плачуть.
«Такі діти більш самостійні, і вони вже розуміють, чому їх не носять, не люлькають. До них інколи підійти поговорити, вони вхоплять за пальчик і заспокоюються, вони знають, що збоку хтось дивиться», ― зізнається Юлія.
В дитячій міській лікарні на Орлика є ще реанімація для старших дітей. Тут вже не так позитивно. У відділенні моторошна тиша. Але медсестри кажуть, що ця тиша заспокоює. А коли шумно ― от тоді страшно.
Світлана Рибак теж молода медсестра. Їй 25 і вже чотири роки вона працює у реанімаційному відділенні.
«Я працювала до того в патології новонароджених і перевелася сюди, бо я не бачу себе більше ніде. Реанімація це як наркотик», ― розповідає Світлана Рибак.
Їхня зміна триває 12 годин. Відійти від ліжка важкохворого сестра може лише на 10 хвилин і то, коли є ким себе підмінити. Біг, крики, швидке реагування ― це квіточки, порівняно з тим, що доведеться переживати цим медсестрам.
«Найгірше в нашій професії дивитися як ... коли знаєш, що дитина не має шансів. То дуже важко, і ти нічим не можеш помогти. Ось це найстрашніше, здається», ― каже Світлана.
Та принцеси в білому зізнаються, що до всього можна звикнути. Прізвища всіх своїх пацієнтів вони пам’ятають, знають навіть з якими діагнозами поступили. Всі свої втрати вони переживають по-різному, з часом стають з вигляду черствими, але насправді кожне страждання для них стає все важчим. Тому рятує і надихає лише дитинка, яка одужує.