Минув рік, відколи Назар не з нами. Усі ці дні в травні було якесь недобре відчуття на душі – рік? Невже рік? Здавалося, минуло лиш кілька тижнів. А ще було сумно од майже цілковитої мовчанки в інформаційній мережі – так, немов би Назар все ще «десь там» - на Закарпатті, чи, може, в Польщі на фестивалі, чи то в Австрії на стипендії.
Вечір Анети Камінської в «Кабінеті» нагадав тим небагатьом зібраним, що Назар таки не на стипендії, але на вічному літ-фестивалі, про який маємо надто приблизне уявлення…
Думаю, це відчуття, нібито Назар виїхав зі Львова лиш на кілька днів, тижнів, місяців, витворилось епізодичним характером нашого спілкування – знались доволі давно, однак це знайомство ніколи не було тяглістю, радше серією окремих зустрічей, завжди випадкових, ніколи не умовлених заздалегідь. А зрештою, такі зустрічі ніколи й не передбачають продовження…
Ми познайомилися на археологічних розкопках Високого замку у Львові (експедиції Романа Степановича Багрія, можливо, це був 1988 рік, можливо якийсь інший) – вже тоді Назар здавався мені самодостатнім інопланетянином, що випадково висадився в саду онуфріївського монастиря. Його некозацький чуб (ріс не з маківки, але з-над чола), а також солом’яний бриль з пластмасовим дашком ще більш переконували у позаземному його походженні. Тоді я й поняття не мав про Назарові поетичні експерименти. Гадав, що він якийсь художник-каліграф, бо вже тоді Назар закручував на клаптиках паперу свої орнаменти-ієрогліфи, в яких вправлявся також усі наступні роки.
А далі була Назарова поезія у збірнику «Високий замок» - «Вуйцю хто такий пегас?», «і моє законнеє слово…», з’явились там також інші гарні Назарові речі. Це були якісь нові слова, про котрі доти хіба лиш здогадувався. Однак, поки захоплювався його поезією, самого поета ніяк не вдавалось зустріти, аж поки одного вечора я не побачив його на сцені театру ім. Курбаса – «ого, то цей каліграф-поет ще й актор!» - подумалось, мабуть, мені.
Манера спілкуватися в Назара залишалась незмінною – аскет-нарцис-благодух – здавалось він завжди перебував в якомусь одному настрої – одночасно спілкуючись із тобою, він дослухався до своїх якихось глибинних ритмів. Може, тому в розмові постійно виникали павзи – і ти не знав – ніяковіти, чи перепитати, чи промовчати, чи змінити тему розмови. Іноді Назар говорив про якісь малозначні чи майже невідомі речі-особи-поняття так, мов би йшлося про щось цілком всім обов’язково відоме (часто це стосувалось саме його особи). Від такої манери спілкування, звичайно ж, могло витворюватися почуття меншовартости – «він знає щось таке, чого тобі не дано знати». Однак набагато цікавіше було спостерігати цей зашифрований напівзрозумілий світ без жодної спроби його вповні зрозуміти, без спроби до чогось там докопуватись.
Напевне, для львівської богеми 90-х Назар був явищем неоминним, непересічним, невід'ємним. У контексті того середовища я Назара не знав, про такого нього писатиме хтось інший. Доречним джерелом про цей вимір поета був би невдалий сценарій Віктора Неборака про кнайпу на Костомарова і пов'язаних з нею осіб (опублікований в збірці «Літостротон»). У цьому тексті Назар постає таким собі новітнім Віргілієм-провідником, котрий Неборака-Аліґ’ьєрі провадить крізь львівські пекелка. Дивно, чому саме Назарові призначилась та роль відкривача незнаних світів. У травні 2009-го він знову ступив у незнане…
У дві тисячі-якомусь Назар, разом з Остапом Сливинським, започатковують поетичний фестиваль на форумі видавців – вулицею Коперніка Назар чимчикував мов паяц – поезія змішувалась з поставою, життя з текстами. Можливо, саме в тому й проблема? Назар сприймався невід'ємно як частина своїх текстів, а коли він перейшов ув інші світи, його поезія немов осліпла, точніше заніміла…
Протягом 2008-го нам довелось бачитись не лише непередбачувано, як то зазвичай бувало у Львові. З осені 2007 по осінь 2008 Назар сповняв літературну службу «міського писаря» в австрійському місті Ґрац. Посада, чи то пак стипендія, супонувала також проживання в напівпоруйнованому палацику, котрий живописненько височить на замковій горі над містом. В тому ж часі і в тому ж місті я дописував свою дисертацію – було не до поезії, однак часом вдавалось таки забрести на той ґрацівський «Високий замок». Розглядаючи панорами міста, Назар оповідав про свій прозовий текст, що народжувався повільно (боляче?) – там ішлося про Назарового діда, який загинув тут-таки, поблизу Ґрацу, в концтаборі Талєргоф, під час першої світової. У Ґраці я познайомився з Назаровою Назаркевичовою та з Назаровим сином Юльком, який побринькував на скрипочці над отим ґрацівським «гніздом поета»…
Мій текстик невпинно скочується у ностальгійно-меланхолійний мемуарчик, нудний та одноманітний. Мабуть тому я не буду його продовжувати саме так. А можливо, тому, що є теми болючо прикрі і не до кінця зрозумілі. Тут такою темою є смерть поета. Так, принаймні, передбачає жанр та стиль цих рядків. Однак я спробую поставити останню крапку завчасно.
Десь на початку травня 2009-го ми здибались (знову ж таки випадково) на початку Галицької. «От. Візу дістав. Певне, до Кракова поїду», - Назар, як звикло, говорив з великими павзами. Цього разу павзи означали передчуття радості майбутньої поїздки. «Їду», - казав Назар, зникаючи за Боїмами.
Перечитуючи написане, зрозумів, що все найголовніше залишилось поза рядками – ЛуГоСад, їзда на ровері навколо ратуші, премія БУ-БА-Бу, комікс про Байду, його назаріяди та назаріянські прощі, а зрештою поезії. Його вірші я просто не можу більше читати, знаючи що ні завтра, ні післязавтра не здибаю Назара випадково ні у Львові, ні в Ґраці, ані в іншому, не менш випадковому місті.