Погодьтеся, наближення дати президентських виборів та лавина агітаційного мотлоху не те, що підштовхують до критичного мислення, а навіть гірше – вганяють у стан апатії, а то й паралічу. З’являються страхи щодо того, «что же будет с Родиной и с нами?». То чого ж найбільше бояться українці? Спочатку вони бідкалися, що немає кого обирати. Всі такі погані, що краще вже б залишився у президентському кріслі цей, перевірений в боях гарант Конституції. Він не ідеальний, але перевірений, кажуть його прихильники. Нехай щось там трохи краде, нехай трішки покриває друзів корупціонерів, але ж все це він робить задля нашої великої перемоги. А його команда акумулює вкрадене задля нашої перемоги над Путіним.
Потім під ударами компромату виявилося, що «борець» тільки пускає дим в очі, а вороги української державності, такі, як Ахметов, завдяки тісній співпраці з гарантом, ледве не подвоїли свої статки. Тут до страху у цих громадян додається непевність. Бо пропаганда привчила їх, що якщо чинний президент програє, то настане кінець світу. І ось нам уже лячно подумати про можливі сценарії розвитку подій після остаточного оголошення результатів виборів. А всюдисуща пропорошенківська пропаганда ще більше нагнітає, що перемога не «їхнього» кандидата стане катастрофою вседержавного масштабу.
Кого ми втрачаємо?
Найцікавішим у ситуації, що склалася, є дивна переконаність в тому, ніби Україна ще може перечекати тимчасові негаразди, а далі серйозно взятися і вийти на належний рівень. І знову багато хто вірить в це попри те, що Порошенко п’ять років своєї каденції тільки те й робив, що консервував стару кланово-олігархічну систему і підпорядковував її собі. Навіть гірше. Якщо повернутися в далекий 2014 рік, то можна пригадати, які велетенські сили протистояли одна одній в Україні. Узагальнюючи, можна сказати, що боротьба точилася між відверто проросійськими олігархами (Ахметов з його «гудками» для Донбасу і розпорядник грошей Путіна в Україні – Дмитро Фірташ) і вимушено проукраїнським Ігорем Коломойським.
Я далекий від думки щодо чистоти намірів Ігоря Коломойського, а тим більше переконаний, що його монополію в небі і в транзиті нафти треба було зруйнувати в законний спосіб. Але тоді сталося диво – інтереси олігарха Коломойського збіглися з життєвими інтересами України. Коломойський розумів, що загарбання Путіним України світить для нього повним крахом його бізнесу. Тому Коломойський, захищаючи свій бізнес, виступив на захист України. Що ж ми отримали в підсумку? Петро Порошенко, що став волею проросійських олігархів президентом, витиснув Коломойського за межі України. При цьому ще раз повторюся – олігархічна система в Україні має бути знищена, включно з впливами Ігоря Валерійовича. Але треба пам’ятати, що життя Ріната Ахметова, співучасника злочину на Донбасі, тільки покращилося. А завдяки спільній оборудці з командою Порошенка під назвою «Роттердам+» життя взагалі вдалося.
Тут робимо проміжний висновок: чинний президент України разом з проросійськими олігархами переміг, умовно кажучи, проукраїнського олігарха. Щоб самому стати найголовнішим олігархом в державі, йому довелося вдатися до «специфічної» кадрової політики (йдеться про посаду генерального прокурора та суддівські призначення). Петро Порошенко виявився найефективнішим менеджером у створенні своєї напівзаконної піраміди влади.
Після чого він взявся за те, щоб переламати через коліно Верховну Раду і разом з «регіональними» недобитками перетворити її на слухняний механізм Банкової. Нагадаю, що все це робилося під гаслом «Україна в небезпеці», а тому треба заплющити очі на узурпацію президентом влади. І знову громадянам тоді не хотілося думати про те, що іменна фракція президента у ВР все більше групується разом з так званим Опоблоком та іншими олігархічними депутатами, які через феодальні мажоритарні округи проникли в український парламент. Не хотіли бачити те, з якими боями доводилося протискати законопроекти, спрямовані на боротьбу з корупцією. Не задумувалися навіть, хоча цілком очевидною була змова Банкової та ситуативної «більшості» в парламенті з метою саботування та вихолощення антикорупційних законів, без прийняття яких західні донори відмовлялися виділяти Україні кредити та допомогу.
Взагалі те, що проходило через казуїстику Банкової та Верховної Ради, ставало неужитковим. А якщо й вдавалося прийняти закон з якимись загрозливими для корупціонерів положеннями, то все або закінчувалося відвертими спробами підміни, або ж вихолощувалося через не точні формулювання, або нейтралізувалося формуванням персонального складу нових інституцій. І майже скрізь, і ледве не завжди ініціаторами вихолощення були або Блок Петра Порошенка разом з олігархічними колегами, або ж сам президент Порошенко. Порошенко і його поплічники просто саботували антикорупційну реформу в Україні.
Найвиразнішим свідченням цьому стала недавня ініціатива депутатів ВР відправити на розгляд Конституційного Суду положення про «незаконне збагачення» державних службовців та урядовців. Зрозуміло, що КС положення скасував, чим перекреслив усю дотеперішню роботу новостворених антикорупційних органів. Тепер ніби знову президент Порошенко виходить з новою ініціативою, але все це радше блюзнірство, бо сотні високопоставлених корупціонерів вже «очистилися».
Проте навіть ці промовисті факти не допомогли протверезіти частині українців. Їм і надалі страшно подумати, що буде з країною, якщо Порошенко не втримається в президентському кріслі. В їхніх очах він виглядає гарантом хоч якоїсь стабільності. Але їм рано чи пізно доведеться подумати про те, що ми маємо і що можемо втратити з програшем Порошенка?
Корупція – найбільший ворог України
Україна, чого гріха таїти, є дотаційною державою. Не буде зовнішніх вливань – не буде України. Люди, що толерують корупцію, а тим паче є активними учасниками цих кримінальних діянь, – найбільші вороги України. Можна довго потішати себе думкою, що західний світ у подібний спосіб платить українцям за стримування Росії далеко від східних кордонів ЄС. Але вже й ця карта бита. Захід втомився спостерігати за країною, яка клянеться, що їй потрібна допомога на оборону від Росії, а потім левова частка цих коштів просто розкрадається. Рано чи пізно терпець мав увірватися. Тепер Захід почав прямо заявляти Порошенкові, що корупція вбиває державу. В хід пішли конкретні заяви, вимоги і прізвища. Проте президентові Порошенку набагато важливішими виявилися інтереси його близьких подільників, ніж доля України. Не те, щоб він не думав про Україну. Він думає і, можливо, навіть по-своєму вболіває, але чомусь переконаний, що в західних донорів просто немає іншого виходу. Не можуть же вони кинути Україну напризволяще, чим одразу скористається Росія, а отже даватимуть кредити і допомогу й надалі.
І тут є два важливі моменти. Про один з них я якось вже писав. Дійсно, західні держави не перестануть підтримувати Україну, інакше це було б їхнім повним фіаско перед Росією. Але вони виділятимуть Україні рівно стільки коштів, щоб вона не припинила існування. За таких умов українцям треба забути про добробут, розвиток і хоч якесь покращення. Вони й надалі виживатимуть завдяки заробіткам у Польщі, Росії та країнах Західної Європи. Одне слово, Україна стане ще менш привабливою і всі, хто зможе «зачепитися» на Заході, там і залишаться. Перетягнувши з часом до себе сім’ї.
Остання заява основного донора української державності – амбасадорки США в Києві, чітко показала, що симпатії світової наддержави не на боці Петра Порошенка. Є й інші свідчення цьому, але вони до дня виборів можуть бути потрактовані як агітація на користь одного з кандидатів. Але це не Петро Порошенко.
Чим серце заспокоїться?
А тепер задумаймось над «найстрашнішим» – чинний президент не втримався у своєму кріслі. Якими будуть його дії і якою буде доля України? Найбільшою загрозою для українського суспільства буде ситуація, коли Порошенко не погодиться з поразкою. Уже тепер зрозуміло, що на його боці значна частина Верховної Ради, правда, це вкрай ненадійний контингент, що будь-якої хвилини може «перекинутися» у протилежний табір. Порошенко має надійне запліччя в СБУ, Генпрокуратурі та, можливо, у ЗСУ. Спецслужби створили підконтрольні їм парамілітарні націоналістичні формування, які можуть організувати провокації на виборчих дільницях, якщо виявиться, що чинний президент програє.
Натомість міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який має свої націоналістичні формування, вже зробив заяву, що його відомство не допустить зловживань на виборчих дільницях і захистить вибір українців. Табір Порошенка сприйняв цю заяву як відверто протимошенківську. Імовірно, що протистояння силових структур призведе до поширення конфлікту, і тоді громадянська війна з регіональним ухилом може стати нашою реальністю. І це по-справжньому страшна перспектива.
З іншого боку, Петрові Порошенку вдасться використати адмінресурс, мобілізувати свій електорат до останнього виборця, який давно живе за кордоном, і він збереже посаду. У цій перспективі треба чекати закручування гайок, обмеження демократичних прав і свобод, бо західна допомога Україні змаліє до мінімуму. А подільників доведеться й надалі підгодовувати. Тому, здається, не мають рації ті, що після поразки Порошенка хочуть виїхати з України. Якщо вони ще десь потрібні, то про від’їзд треба подумати вже.
Якщо перемагає Юлія Тимошенко, то це те саме, що й перемога Порошенка, тільки з подальшою колотнечею навколо перерозподілу сфер впливу та контролю над державними фінансовими потоками. Це та сама консервація кланово-олігархічної системи, тільки трошки з іншим складом акторів. Це так само нуль реформ, хіба що з показовими сценами публічної помсти стовпам режиму Порошенка. Але в підсумку більшість домовиться, на льоту перевдягнеться і перевзується.
У разі перемоги Анатолія Гриценка треба чекати більших зрушень. Дуже важливо, щоб у нього була команда, яка вже в перші дні президентства стала б йому надійною опорою. Якщо ж брати у свої ряди перебіжчиків, то тільки на короткий час і за умов повної прозорості домовленостей. Головне, чого треба уникати Гриценкові – це ухвалювати будь-які рішення на підставі затаєних особистих образ. Психологізм цього образу не може не насторожувати. Хоча у випадку обрання полковника Гриценка опоненти можуть розпочати процедуру урізання повноважень в інституту президентства. Хоча цей сценарій у них припасений для ситуації, коли перемагає Володимир Зеленський.
Судячи з потоків бруду проти Зеленського та враховуючи зростання його рейтингів, він – найстрашніший кандидат для чинної влади. По-перше, через несистемність. По-друге, багато хто боїться помсти олігарха Коломойського, який нібито криється за спиною в Зеленського. Тут варто пам’ятати, що в разі перемоги Зеленського ще п’ять місяців залишатимуться чинними старі Верховна Рада та уряд. Щоб Зеленський не зміг своєчасно скористатися надмірними повноваженнями, які вдалося зосередити у своїх руках Порошенкові, люди останнього запропонують ВР низку законопроектів, які обмежать повноваження президента. Насправді Зеленський навряд чи встигне щось змінити, але його обрання стане поштовхом до переходу на парламентську форму правління в Україні.
І на останок. Західні демократії не допустять різкої зміни курсу України за жодних обставин. Тому не варто боятися, що хтось із кандидатів «здасть» Україну Путіну. Не треба боятися, що з когось буде поганий головнокомандувач. Гіршим від Порошенка, який через страх програти вибори виявився готовим безпідставно запровадити в країні воєнний стан, він/вона точно не будуть. А питання «сорому за такого президента» з огляду на викладене тут взагалі не має турбувати українців.