Лікарям часто доводиться стикатися з людським болем, стражданнями. Така специфіка їхньої роботи. Але навіть медики з солідним стажем ніколи раніше не бачили таких травм, які отримали українські діти під час російської агресії. Страждання дітей підкошували медиків більше, ніж фізична втома.
В.о. директора Чернігівської обласної дитячої лікарні, провідний ортопед-травматолог Микола Люткевич розповів ZAXID.NET, як лікарі рятують дітей і дорослих в умовах війни, адже Чернігівщина була однією з перших областей, куди увійшли росіяни.
Чернігівська обласна дитяча лікарня розташована у центрі міста. Будівля медзакладу має шість поверхів і розрахована на лікування 500 дітей. Операційні і реанімація до війни, як і годиться, були розташовані на шостому поверсі. Там проводили складні і надскладні оперативні втручання. Але з перших днів війни все змінилося, бо російські окупанти почали обстрілювати, завдавати ракетних ударів, бомбардувати міську інфраструктуру, житлові квартали, лікарні.
Миколі Люткевичу разом з колегами довелося перебудовувати роботу лікарні у воєнних умовах. Загалом тут працює майже 700 медпрацівників – лікарів, медсестер, молодших медсестер, а з початком війни залишилося лише 40. Одні виїхали, інші після зміни повернулися додому, а їхні населені пункти зайняли рашисти і заборонили виїзд людей, або підривали мости і медики не мали як добратися на роботу. Тож весь тягар упав на плечі тих 40 медпрацівників, які жили і працювали у лікарні тижнями.
«Як тільки почалося бомбардування, ми всіх пацієнтів, медперсонал перевели у підвальне приміщення. Воно не було пристосоване для перебування людей, там було сиро, холодно, але захищало від куль, осколків, бомб. У коридорі в підвалі поклали матраци і на них спав медперсонал. Після перших бомбардувань у нас не було світла, тепла, води, харчів», – каже Микола Люткевич.
На першому поверсі нашвидкуруч обладнали чотири міні-операційні, де можна було рятувати життя людей, стабілізувати їхній стан, а тоді відправляти на лікування у спеціалізовані клініки у більш безпечні регіони або закордон. Аби під час операцій вночі не було видно світла, вікна заклеїли спеціальною темною плівкою, а зовні заклали мішками з піском, які заодно захищали і від потрапляння осколків.
Хірурги часто розпочинали операцію при світлі, а закінчували з налобними ліхтариками
У лікарні у перші дні війни не було потужних генераторів, лише дизельні, малої потужності. Тож нерідко бувало, що хірурги розпочинали операцію при світлі, а закінчували під світло ліхтариків на чолі.
Напередодні війни до лікарні поступило шестеро новонароджених, які з’явилися на світ передчасно. Ці діти ще не могли дихати самостійно і за них це робила відповідна апаратура, яка підключалася до електромережі. Коли зникло світло, персонал був у шоці. Як врятувати дітей? Бували дні, коли вони проводили штучну вентиляцію легень у підвалі вручну за допомогою мішка Амбу. Причому не годину і не дві, а всю ніч і не одну, по 12-15 годин, а на день немовлят переносили на перший поверх і апаратуру підключали до генераторів.
«Медперсонал не досипав, не відпочивав повноцінно і просто падав з ніг, бо нема заміни, але влаштував чергування біля немовлят і вручну проводив штучну вентиляцію легень. Попри всі складнощі нам вдалося виходити цих малят», – каже в. о. директора.
Неабияке випробування випало на колектив медпрацівників дитячої лікарні 3 березня. У будинок, що поруч з лікарнею, влучила ракета. Тоді постраждало багато і дітей, і дорослих. І всі вони бігли по медичну допомогу до найближчої лікарні, ніхто не звертав увагу на те, що тут мають лікувати лише дітей. Та й «швидкі» везли важкопоранених сюди, бо до інших лікарень могли б не довезти.
«До лікарні одночасно з інтервалом в декілька хвилин доставили 37 поранених: серед них були і діти, і дорослі, і військовослужбовці, і тероборонівці. І всі важкі. У травмопункті, щоб ви розуміли, можна помістити 5 каталок. Поставили. А що робити далі, коли підвозять ще 20? Персоналу категорично бракує. Жінки-медсестри не можуть підняти пораненого чоловіка з вагою 100 кг. Зізнаюся, у перші кілька хвилин був ступор. Але ми з нього швидко вийшли, бо треба було рятувати людей», – каже Микола Люткевич.
Були дні, коли доводилося сортувати хворих: на тих, кого треба рятувати, і тих, кому уже не допоможеш
Розпочали із сортування хворих: ті, що потребують меддопомоги негайно, ті, котрі можуть трішки почекати, і ті, кому лікарі вже не зможуть допомогти. Скажімо, в одного чоловіка осколок відсік половину голови. Він у лікарні ще дихав, але врятувати його було неможливо.
У лікарні на той час були лише два хірурги, чотири ортопеди, тож лікарі інших спеціальностей – педіатри, пульмонологи, офтальмологи тощо всі надавали допомогу: зупиняли кровотечі, реанімували, накладали гіпсові пов’язки. Одне слово, надавали першу медичну допомогу, а тоді викликали «швидкі» і поранених везли у лікарні для дорослих.
«Цей день я і мої колеги не забудемо ніколи. Не дай, Боже, нікому таке пережити. Важко було бачити пошматовані осколками тіла дітей. Аби всі дістати, знадобилося б годин п’ять, а у нас не було цього часу, бо допомоги чекали інші. Тож ми забирали лише найбільші, котрі загрожували життю, а дрібніші витягували згодом», – каже Микола Іванович.
Наприкінці березня з обох сторін дитячої лікарні розірвалися касетні снаряди, які розлетілися на сотні дрібних уламків. У лікарні кожне вікно з першого по четвертий поверх було розбито, загалом 237 вікон, пошкоджено 30 дверей і дах. Осколок від снаряду потрапив трохи вище операційної, в якій у цей час оперували хворого. З медиків, на щастя, ніхто не постраждав, бо вони з пацієнтами спустилися у підвал.
Микола Іванович каже, що у нього досі перед очима стоїть 9-річний хлопчик, який отримав важке поранення, коли у гуртожиток, де він жив з батьками, влучив снаряд.
«Мені прислали рентген, на якому видно, що у дитини перелом обох стегон, тазу і просять приїхати в лікарню для дорослих, бо хлопчика туди привезли разом з батьками, які отримали схожі травми. У холодній операційній вже працювали судинні і торакальні хірурги, нейрохірурги, а тоді підключилися дитячі ортопеди-травматологи. Тіло хлопчика просто було пошматоване. Команда спеціалістів 5 годин оперувала його, ми зробили все можливе, але через два дні дитина померла. Надто важкі були травми і організм не витримав. Я досі бачу перед очима цю дитину. Чому він мав так страждати?», – каже Микола Людкевич.
За словами лікаря, останні три тижні до лікарні не привозять дітей з пораненнями, але вони ще не перейшли на повноцінну роботу, бо до кордону з російським агресором близько, тож не хочуть ризикувати. Надають лише ургентну допомогу. До Чернігова повернулося вже 400 лікарів.
Зараз лікарня забезпечена потужними генераторами, обладнанням, ліками завдяки волонтерам, допомозі з-за кордону. Підвал, в якому переховувалися пацієнти і медперсонал, і досі служить сховком у разі повітряної тривоги, зараз він не такий, який був на початку війни, більш обжитий, але лікарі думають над тим, як реконструювати його у справжнє бомбосховище.
«У ньому має бути хороша витяжка, тепло, щоб в разі небезпеки, хворі діти могли нормально там перебувати. Тож зараз думаємо над тим, як його переобладнати. Маючи такого сусіда, треба завжди бути готовим до найгіршого», – каже Микола Люткевич.