Війну завершено. На жаль, не нашу, а близькосхідну, війну Ізраїлю проти… Власне, а проти кого? Угода, згідно з якою на ізраїльсько-ліванському кордоні оголошене перемир’я, стосується, відповідно, Ізраїлю та Лівану. Але ліванська влада давно не є суб’єктною, принаймні на частині своєї території, де одна з найбільших терористичних організацій у світі, «Хезболла», фактично створила свою паралельну державу. Звісно ж, ніким не визнану – та вони до цього не особливо й прагнули, у них, як і в їхніх іранських сюзеренів, мета зовсім інша – не власний розвиток, а знищення Ізраїлю. Втім, мова і не про них, і, великою мірою, не про Ізраїль. А про тих, хто протягнув цю угоду. Про адміністрацію поки що чинного президента США Джо Байдена.
Навіщо все це Ізраїлю і Сполученим Штатам? З Ізраїлем зрозуміло – як не крути, вони залежать від свого заокеанського союзника. Не настільки, як ми, та все ж. І демократи залишаються при владі – нехай уже і без контролю над Конгресом – ще на два місяці. Цікаво, що в цій угоді, за яку прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу уже критикує частина тамтешнього суспільства (втім, таке в Ізраїлі відбувається регулярно, одного з попередників Бібі навіть застрелили за угоду з арабами), вказано, що ізраїльська армія має право залишатися на території південного Лівану два місяці. Якраз до інавгурації і вступу на посаду Дональда Трампа, який, як і вся Республіканська партія, має, на відміну від Демпартії, чітку проізраїльську позицію. До речі, як тут не згадати, що Камала Гарріс на виборах обрала кандидатом у віцепрезиденти не губернатора Пенсильванії із промовистим прізвищем Шапіро – за що і, власне, поплатилася, принаймні в цьому хиткому штаті.
Білий дім нині грає цією угодою відразу дві геополітичні партії. По-перше, демонструє свої здібності світових миротворців – змогли, зупинили, не дали конфлікту розгорітися до регіональної (чи навіть світової, як лякали деякі особливо нахабні аналітики і ЗМІ) війни. По-друге, продовжує загравати зі своїм електоратом, який після 7 жовтня 2023 року уповні проявив свою підтримку арабському тероризму (в які б словесні обгортки ці люди її не загортали, а суть залишається суттю). Чому ж Байден не зробив цього в Україні? І чому Україні не потрібно звертати увагу на ізраїльський кейс?
По-перше, цілком очевидно, що для зупинки війни в південному Лівані Білому дому треба було зупиняти Ізраїль. Для зупинки війни в Україні – Росію. Перше зробити значно простіше, Ізраїль залежить від американської військової допомоги (а ще – від права вето США в Радбезі ООН, про це ніколи не треба забувати). Росія не залежить від Штатів – принаймні не так, щоб дзвінок з адміністрації одного президента в адміністрацію іншого міг мати аж такі масштабні наслідки.
По-друге, Ізраїль зупинився на чужій території. Україна, звісно, також контролює частину чужої території, але значно більше не контролює своєї. Ізраїль не втратив і не втратить внаслідок цієї угоди своєї землі – хіба контроль над чужою. Що, звісно, може обернутися ударами із цієї землі по ізраїльських містах і кібуцах. Але – може й не обернутися. Ми ж в будь-якому разі – зупини зараз нашу війну – залишимося без своїх регіонів. Які все одно треба якимось чином повернути, бо жоден президент чи прем’єр України не погодиться на офіційну відмову навіть від Криму – такий крок стане початком кінця його політичної кар’єри. (І, цілком імовірно, початком нового Майдану.)
Отже, хай як би нам того хотілося – ізраїльський приклад є зовсім нерелевантним у нашій з вами історії. Нашу війну неможливо отак от зупинити. Просто немає механізмів для цього. Підозрюю, що навіть прямий дзвінок Байдена Путіну з ядерною погрозою не спрацює. До речі, практично так була розв’язана Карибська криза. Тоді Джон Кеннеді, щоправда, не погрожував Радянському Союзу ядерною зброєю напряму, але всі розуміли, до чого йшло. До того ж тоді країну з центром у Москві очолював все-таки ідейний комуніст, людина, яка на власні очі бачила, що таке війна, а не божевільний диктатор, який готовий знищити навіть власну країну задля того, щоб стерти з лиця землі і захопити потім ці руїни чергового населеного пункту на Донбасі.
Фактор божевільного диктатора відіграє важливу роль в іншому кейсі, який зараз почали просувати, як імовірне майбутнє, деякі антипутінськи налаштовані росіяни – кейсі Корейської війни 1950-1953 років. Річ у тому, що хай як кому хотілося притягти за вуха зупинку тієї війни, а зупинилася вона – так, звісно, і через бажання радянської сторони – лише тоді, коли в Кремлі помер такий самий божевільний диктатор-параноїк, який і зараз керує цією країною. Тільки після смерті Сталіна Президія ЦК КПРС, головний колегіальний орган влади в Комуністичній партії (а значить, і в усьому Радянському Союзі), проголосував за припинення війни.
Імовірно, помри зараз Путін – і нинішня «Президія ЦК КПРС», оцей от Радбез РФ, теж проголосує за припинення війни в Україні. Можливо, навіть ціною взаємних територіальних поступок – скажімо, Курщину в обмін на частину Запорізької (із ЗАЕС) і Херсонської областей, без узбережжя, бо Росія, навіть постпутінська, захоче залишити за собою сухопутний коридор у Крим. Можливо. Але є важливий фактор – смерть вождя. Тільки вона відкриває шлях до перемир’я. До речі, за іронією долі в південному Лівані саме так і сталося – хоч вождь, точніше, вожді «Хезболли» там не померли, а були знищені ізраїльською армією.
Не проводьте якихось паралелей. Не чекайте повторення чиїхось кроків у нашій історії. Вона, може, не зовсім унікальна – але точно не схожа на війну Ізраїля і «Хезболли», та й від корейського варіанта суттєво відрізняється. Бо навіть за формальної «незалежності» «ДНР» та «ЛНР» вони все одно були не більше, ніж маріонетками в руках Кремля – тоді як династія Кімів цілком самостійно тримає контроль над КНДР. Не без допомоги Китаю, та й Росії теж, але самостійно.
Усе вищесказане аж ніяк не означає, що в нашій війні не може статися як мінімум перемир’я. По-перше, диктатор справді не вічний – і ховати його труп, прикриваючи двійником, як говорять деякі горе-експерти, ніхто в Кремлі не буде. Максимум – до того моменту, як поділять владу. Так, до речі, було і зі Сталіним – засідання Президії, на якому прем’єр-міністром призначили Георгія Маленкова (а також роздали інші посади тим, кого престарілий вождь уже готувався репресувати), відбулося формально за його життя, а фактично уже в ситуації, коли він жодним чином не міг повпливати на події у владі та країні.
По-друге, так, Путіна неможливо зупинити телефонним дзвінком. Але можливо іншими речами. Скажімо, курсом рубля. Чи ціною бареля нафти. З першим – ми бачимо, що відбувається в останні дні і як відчайдушно керівники фінансового сектору намагаються уже навіть не повернути курс до прийнятних величин, а бодай уповільнити його падіння. Ми бачимо, що в голови Центробанку Набіулліної фактично не лишилося важелів, якими вона могла б врятувати національні валюту й економіку. До того ж проти неї виступили такі важковаговики, як голова «Ростеха» Сєргєй Чємєзов (теж, як і Путін, із покоління 70+), які пропонують, якщо дуже сильно спростити ситуацію, обернути Росію 20-х на Росію 90-х, де невеличка фінансово-промислова група заробила серйозні капітали, а всі інші, абсолютна, тотальна більшість росіян опинилася на межі бідності чи за нею. А в 90-х Росії було не до повномасштабних воєн – хіба на своїй території, та й то Першу чеченську Кремль програв, підписавши Хасав’юртську угоду, на тлі якої нинішня ізраїльська виглядає просто супердосягненням кабінету Нетаньягу.
Путін не вічний. Та й Росія, та, яку ми бачили 24 лютого 202 року, теж не вічна. Просто не тіште себе марними ілюзіями. До того ж, як бачимо, ізраїльтяни самі не дуже задоволені своєю угодою. Втім, після інавгурації Трампа у них, найімовірніше, розпочнеться новий, значно позитивніший – принаймні в контексті співпраці із США – період. Хоча – хто сказав, що в нас такого не буде? Ми просто не знаємо, яку позицію займе новий Білий дім, новий Конгрес (де більшість у руках не тільки трампістів, а й справжніх республіканців рейґанівського штибу) щодо Росії після 20 січня. Будемо чекати. І відбиватися. Це єдине, що нам залишається.