Цими вихідними в тиловій Україні найгарячішою точкою на мапі стала Одеса. Приморське місто пережило найбільшу за час російсько-української війни ракетну атаку. Були зруйновані історичні будівлі у центрі міста (міста, яке пережило військові дії часів Перших визвольних змагань ХХ століття та Другу світову війну), під удар потрапила сучасна копія Спасо-Преображенського собору УПЦ МП.
Починаючи з ранку неділі українські соцмережі заповнили фото зруйнованих одеських будівель, передусім релігійної споруди. Але, хай як це парадоксально, усі ці світлини мають бути важливими насамперед для мешканців усіх інших українських міст, а одеситам зараз варто не розглядати понівечений окупантами центр свого рідного міста, а звернути увагу на інший населений пункт, на березі іншого моря – місто Маріуполь.
Маріуполь став страшним символом геноциду українців і тотального знищення України. Усі бачили, як окупанти стирали це місто з приазовської землі авіабомбами. А далі, після окупації, росіяни абсолютно прогнозовано почали зносити зруйновані їхніми ж руками будівлі і виганяти з уцілілих будинків місцеве населення, замінюючи його привезеними росіянами та середньоазійськими мігрантами (що обурило навіть російських націонал-патріотів). Був момент, коли багато хто на сході України ще не вірив у подібний сценарій – і навіть не тому, що ці громадяни України вважали росіян своїми братами, мали до них якісь сентиментальні почуття тощо. Просто українцям навіть на думку не могло спасти, що Росія знищуватиме ту територію, яку вважає «своєю». Навіть нардепка від «Слуги народу» Ліза Богуцька щиро заявила, що, мовляв, таке знищення Львова було б зрозумілим – бо там живуть очевидно ворожі росіянам люди, але на сході…
Та ми побачили те, що побачили. Росіяни фактично знищили Маріуполь, зрештою, як й інші міста та села Донецької і Луганської областей. І це не вкладалося в українські голови. Не вкладалося з однієї простої причини – ці голови, хоч як би вони не були занурені в російський інформаційний простір, особливо у 90-ті роки, не звернули уваги на долю іншого окупованого росіянами міста – Грозного. (Згідно з офіційною українською позицією, яка уже навіть відображена в мапах, Чечня є окупованою росіянами державою.)
Тоді армія РФ зробила зі столицею Чеченської Республіки Ічкерії те саме, на що 2022-го та сама армія перетворила Маріуполь. Місто фактично перестало існувати. А потім – було відбудоване. Питання, яке не давало спокою тим українцям, які все ж помітили цю історію, – навіщо було знищувати те, що ви вважали і вважаєте своїм?
Залишимо осторонь тему фінансової вигоди – на будівництві нового житла (для російських військових і цивільних окупантів) зараз у Маріуполі добряче заробляють наближені до Кремля бізнесмени, так, очевидно, було і в Чечні. Але є інша, значно важливіша причина.
Росіянам не був потрібен захоплений в України Маріуполь. Тому що в цьому Маріуполі жили українці – нехай не такі, як у Києві, Вінниці чи в Галичині, з іншими політичними поглядами, але українці, які за три десятиліття незалежності звикли щонайменше до того, що влада до них дослухається. І що на владу можна і треба тиснути. А подібна позиція населення – це смерть для російського путінського ФСБ-режиму. Тому для Кремля значно вигідніше знищити місто, вигнавши (не тільки цим, але і цим також) місцеве населення, хай яке б воно було проросійське – і відбудувати уже з покірно-рабськими людьми. Щоби можна було спокійно за якийсь час заявляти про «ісконно рускій город». Так само, як в Росії упевнено заявляли 2014-го про «ісконно рускій Крим», звідки в середині минулого століття депортували усе місцеве кримськотатарське населення.
І якби Росія перемогла в актуальній війні – саме так і було б. Усе чи майже все населення Маріуполя українських часів було б знищене, депортоване чи просто витіснене, а на його місце завезено тих, у кого навіть думок про протести проти влади не може з'явитися. І в такий спосіб Маріуполь справді став би «ісконно рускім». Як Крим.
А тепер – до чого тут Одеса. У цьому місті були чи не найсильніші в материковій Україні проросійські настрої. Причин тут багато, одна з них – це та одеська складова російської культури, яка відома ще Багрицьким і Чуковським, Ільфом і Петровим, Катаєвим і Бабелем, закінчуючи одеською половиною театрального проєкту «Квартет И» (Ростислав Хаїт та Леонід Барац). І численні одеські русофіли, вони щиро вважали, що, оскільки вони є частиною Росії, принаймні на рівні культури, то ставлення до них буде відповідне. Як до своїх. Як, наприклад, до кримчан.
Але повномасштабна війна змінила настрої окупантів. І Маріуполь цьому чудове свідчення. У Кремлі зрозуміли, що «кримська весна» не повторилася і вже ніколи не повториться. І тому ще навесні 2022 року було ухвалено рішення про перехід до тактики «випаленої землі». До знищення кварталу за кварталом. Це, між іншим, не моя вигадка, а слова одного з найвідоміших російських пропагандистів, Володимира Соловйова. Він минулого року в одній зі своїх передач так прямо і сказав: «Дати три дні місцевому населенню, щоб воно залишило міста – а потім знищувати, квартал за кварталом». Ті самі міста, які, за логікою Володимира Путіна, входять до міфічної «Новоросії». І Одеса – одне з них.
У росіян немає (і, мабуть, ніколи не було, зараз про це можна говорити уже більш-менш упевнено) жодних сентиментів до тієї Одеси, якою так пишаються одеські русофіли. Ні, звісно, серіал «Ліквідація» – це цікаво і оригінально, але ніхто не завадить наступному поколінню російських режисерів зняти ще один (два, три, десять) такий фільм чи серіал. І випалене до чорної землі місто цьому аж ніяк не завадить. Врешті-решт, звично звинуватять у цьому «українсько-нацистське ППО», як уже було сказано про обстріл Спасо-Преображенського собору. І росіяни дивитимуться черговий посередненький кінопродукт, порівнюючи з «Ліквідацією» і псевдоностальгійно зітхаючи, мовляв, усе саме так і було. Хіба що в новому російському кіні про «російську» Одесу уже не буде ні недолугого Грищенка (якого грали в екранізаціях «Зеленого фургону» Козачинського два понівечені російським шовінізмом геніальні українські актори – Юрій Тимошенко та Борислав Брондуков), чи аж занадто україномовної Галі (як і Діани Малої, яка зіграла її у «Ліквідації» – знайдіть її сторінку у Facebook і полистайте; зрозумієте чому). У пізньопутінській Одесі, на відміну від радянських чи ранньопутінських часів, навіть шароварно-карикатурне українство заборонене. Не було його ніколи – та й по всьому.
Ці вихідні в Одесі – це те, що мало статися ще минулого року. Але не сталося через ЗСУ, які не пропустили окупаційні війська суходолом, зупинивши їх на Миколаївщині, які не дозволили висадити десант із Чорного моря. Та ракети зупинити ми поки що не можемо. Тож план знищення тієї, навіть сто разів проросійської Одеси, щоб на її місці створити свою, зручну і слухняну «Одессу» – втілюється в життя принаймні таким от чином. І дивуватися тому, що окупанти влучили в собор, який перебуває під контролем філії їхньої ж релігійної організації, не варто. Бо Кремлю уже не потрібні філії, йому не потрібна УПЦ МП, бо це, хоч і проросійська, але все ж українська церква – а України не повинно бути. У проєкті «Историческая Россия» їй місця немає. Точнісінько, як не було місця в СРСР абсолютно прорадянській Комуністичній партії Західної України. Обласні комітети КПРС/КПУ – це максимум, на який була згодна та російська влада. Нинішня не хоче навіть такого компромісу.
Обстріл Одеси в ніч на 23 липня 2023 року – це частина плану з маріуполізації міста. Повний план втілити в життя Росії уже не судилося, але все, що вона може зробити, вона зробить. І робить. Тому, шановні одесити, ви не плачте за тим, що ви втратили цієї ночі – подивіться на Маріуполь і подякуйте українській армії за те, що вона вам зберегла. Бо якби російська армія дійшла до Одеси на відстань артилерійського пострілу – нинішня ніч здалася б вам невеличкою передмовою до справжнього пекла. Пекла, у якому та Одеса, яку ви знаєте, у якій народилися і живете, була б спалена дощенту. Бо вона Кремлю не потрібна. А свою «Одессу» Путін і Ко за звичною схемою відбудували б на згарищі. Тут в окупантів з досвідом проблем немає. Як зі старим, чеченським, так і з новим, українським.