Так званий закон про реінтеграцію Донбасу став однією із найрезонансніших тем 2017 року. Вперше про нього на початку літа заговорив секретар РНБО Олександр Турчинов, який сказав, що режим АТО вичерпав себе і потребує юридичного переформатування. Потім у медіа (вочевидь, із зондувальною метою) просочилася концепція законопроекту, в якій були озвучені його ключові тези. Росія – держава-агресор, що несе всю відповідальність за окуповані нею окремі райони Донецької та Луганської областей. А Україна, відповідно до Статуту ООН, має невід’ємне суверенне право на самооборону і може застосовувати Збройні сили не лише в межах закону про боротьбу з тероризмом. Уже восени цей документ після кулуарних обговорень і консультацій із міжнародними партнерами президент Петро Порошенко вніс до парламенту як невідкладний.
Тут мінський дух, тут «Мінськом» пахне
Безумовно важливий законопроект, однак викликав чимало дискусій, що, в принципі, було прогнозовано. Найсуперечливішими виявилися положення, в яких згадувалися Мінські угоди, жорстко критиковані українською опозицією та експертним середовищем за те, що вони стратегічно не вирішують питання встановлення миру в Україні й навпаки – легалізують терористичні анклави в державному організмі.
Під час бурхливих обговорень згадки про «Мінськ» прибрали із законопроекту, але залишили посилання на резолюцію Радбезу ООН від 17 лютого 2015 року, що закликає всі сторони конфлікту до імплементації підписаних домовленостей. Прикметно, що проект резолюції запропонувала делегація РФ, яка вдає із себе посередника в розв’язанні «української кризи».
Дражливе покликання на «Мінськ» було принципово важливим для Банкової, аби засвідчити перед міжнародними партнерами відданість Києва політико-дипломатичному шляху врегулювання конфлікту на Донбасі. Відмова ж від нього могла б означати не лише тактичну перемогу умовної «партії війни», але й провокувала б нову ескалацію напруги на східному фронті. Не кажучи про гарантований лемент Кремля щодо того, що українські «яструби» обрали шлях конфронтації. Причому саме тоді, коли Москва й нова вашингтонська адміністрація почали намацувати точки дотику довкола врегулювання ситуації на сході України й дискутувати про розміщення там миротворчої місії ООН.
У розпалі гострих дебатів нардепи наполягли, що питання реінтеграції та деокупації не може стосуватися винятково Донбасу. Без згадки про Крим цей закон буде неповним, бо саме з анексії півострова й почалася російська агресія в Україні, полум’я котрої згодом перекинулося на Донбас. Але це радше маркер, іще одне нагадування, що Україна не забуває про Крим і не виносить його за дужки. Вирішення цієї проблеми є набагато складнішим і потребує окремого законодавчого забезпечення, включно з ухваленням змін до Конституції в частині зміни статусу автономії (з адміністративно-територіальної на національно-територіальну) і правових гарантій корінному народу – кримським татарам.
Із такими зауваженнями парламентарі 6 жовтня ухвалили закон у першому читанні. У той же день вони проголосували за продовження дії закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО, термін дії котрого якраз спливав восени 2017-го. Три року тому його через коліно і з вимкненим таблом ухвалив іще попередній склад Верховної Ради, але він, попри побоювання суспільства, так і не запрацював.
Реінтеграція в шухляді
Пролонгація дії цього документа також вписується в логіку «Мінська», бо таким чином Київ демонструє, що він не лише високою ціною дотримується перемир’я на фронті, але й формально виконує блок своїх політичних зобов’язань. Таким чином він засвідчує власну договороздатність і має підстави спонукати західних союзників, аби вони тиснули на Москву та закликали її до зустрічних кроків. РФ, утім, не поспішає виконувати її частину домовленостей. Відтак санкції проти неї не скасовують і щопівроку подовжують. Захід, може, й радий був би їх зняти, бо сам зазнає збитків через торговельно-економічні обмеження, але підстав для цього немає.
Остаточне ухвалення закону про деокупацію в другому читанні відверто забуксувало, хоча він, нагадаємо, визначений президентом як «невідкладний». Раз так, то й голосуватися він, за ідеєю, мав би оперативно. Банкова може організувати процес й отримати результат. Однією із причин зволікання депутати від «Блоку Петра Порошенка» називають те, що їхні колеги з опозиційних фракцій повносили в текст таких правок, які нівелюють закладене в ньому бачення глави держави. Наприклад, «яструби» пропонують розірвати дипломатичні стосунки з РФ, «голуби» ж воліють називати території не окупованими, а тимчасово непідконтрольними.
Самі опозиціонери, навпаки, нарікають, що це президентові невигідне ухвалення закону. Нібито він «вкинув» його в парламент лише для того, аби під шумок і димок, без котрого в сесійній залі не обійшлося, пролонгувати закон про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО. Та й Банкова не полишає спроб знову повернути посилання на «Мінськ», яке відкинули депутати і навряд чи легко погодяться на його повторне включення в тіло документу.
Водночас багато хто погоджується з тим, що справжньою причиною затягування з ухваленням закону стали не дебати довкола «Мінська», а небажання Києва зайвий раз дратувати Москву згадками про державу-агресора й окупацію напередодні масштабного обміну полоненими 27 грудня. І це, за великим рахунком, можна зрозуміти, бо заради визволення своїх громадян (а багатьох із них бойовики утримували не один рік) можна трохи почекати і відкласти голосування на січень 2018-го. Тим більше, що парламентська сесія не закрита.
Утім, український політикум керується не лише такими шляхетними мотивами, а й, відверто кажучи, шкурним інтересом. Бо за результативне голосування «Народний фронт» хоче від партнерів по коаліції преференцій у вигляді «хлібних» посад, зокрема в керівництві Нацбанку. Бажаним для «фронтовиків» є й портфель омбудсмана. Отримавши жадане, вони можуть підтримати закон про деокупацію і далі продовжувати гнути свою непримиренну лінію та висувати нові «яструбині» ініціативи (зокрема, про боротьбу з колабораціонізмом) у сподіванні зібрати електоральний урожай на патріотичній ниві.