Чи можна вважати українське суспільство інформаційним? Я, попри певний скепсис, радше схиляюся до позитивної відповіді на це запитання, уже хоча тому, що суспільства успішних західних держав вважалися інформаційними ще у 90-х роках минулого століття. У сучасній же Україні рівень комп’ютеризації, інтернетизації, стільниковизації, айфонізації та іншої –зації вже давно перевершив тодішній західний.
Життя в інформаційному суспільстві, попри очевидні переваги, приховує безліч ризиків. Поміж них одним з найнебезпечніших є інформаційна експансія, а то й повноцінна інформаційна війна.
Термін «інформаційна війна» з’явився у вжитку відносно недавно. Лише якихось 20 років тому, 21 грудня 1992 року це поняття було вперше використане в директиві Міністерства оборони США DOD S 3600.1. Щоправда, тоді його вживали у вузькому значенні і розглядали як різновид радіоелектронної боротьби. Нині ж, як справедливо зауважив канадський філософ Маршал Маклуен, істинно тотальна війна — це війна за допомогою інформації.
Практично ж інформаційні війни ведуть уже тисячі років. Диверсанти-провокатори, лже-глашатаї, пропагандисти, майстри дезінформації відомі ще з античної історії. Психологічна ж війна як один з підвидів війни інформаційної – майже така ж стара, як людство. Ще в часи печерних людей війнам між племенами передувала психологічна «арт-підготовка». Плем’я, яке голосніше вміло кричати, мало страшніший бойовий окрас, часто перемагало ще до початку зіткнення.
Єгипетські жерці, котрі навчилися передбачати різноманітні природні явища, своїм словом тримали у покорі цілі нації, мали вплив на фараонів. У часи середньовічних воєн в армії супротивників підсилали провокаторів, котрі, поширюючи фальшиву інформацію, сприяли паніці у ворожому стані або змушували його діяти на шкоду для себе.
Якщо продовжувати історичну ретроспективу, то найрелевантніший для України приклад інформаційної війни можна взяти з часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Російські більшовицькі агітатори, котрі виявилися найвправнішими у веденні інформаційної війни, зуміли розкласти зсередини, демотивувати й потім легко перемогти армії всіх своїх численних супротивників, зокрема й війська УНР. Останні ж сподівалися лише на силу зброї, дисципліну та відданість присязі.
Нині ж значення інформаційних й психологічних війн зросло, як ніколи. Саме вони сформували головні фронти і глобальних, і локальних протистоянь.
Згадаймо грузинсько-російську війну 2008 року. Ще задовго до її початку російські ЗМІ вели відверту інформаційну атаку, метою якої було виставити в непривабливому світлі грузинське керівництво й особисто президента Михайла Саакашвілі.
Під постійним інформаційним вогнем з російського боку перебувала Помаранчева революція в Україні. Перманентна інформаційна експансія тривала упродовж всього президентства Віктора Ющенка. Хоча й з приходом нового керівництва в Україні війна не припинилася, просто змінилася тактика воєнних дій.
На нашому сайті неодноразово публікувалися статті, у яких автори аналізували спроби інформаційної інвазії Росії через свій кінематограф, телепрограми, серіали, книжкову продукцію тощо. З розвитком інтернет-технологій і розширенням соціальних мереж російські вовки інформаційної війни знаходять для себе нові сфери застосування. Так, минулого року Служба зовнішньої розвідки Росії оголосили три закритих тендери на суму понад 30 млн рублів. Як стверджує відоме російське видання «Коммерсантъ», мета цих проектів – виробити нові методики моніторингу блогосфери. Головне завдання – «масове поширення інформаційних повідомлень у заданих соціальних мережах з метою формування громадської думки».
За даними «Комерсанта», тендери на дослідження з кодовими назвами «Шторм-12», «Монітор-3» і «Диспут» відбулися у січні-лютому 2012 року. Державний замовник запропонував розробити програми для «дослідження методів розвідки інтернет-центрів і регіональних сегментів соціальних мереж» («Диспут»), «дослідження методів негласного управління в інтернеті» («Монітор-3»), а також провести науково-дослідну роботу з розробки «засобів просування спеціальної інформації в соціальних мережах» («Шторм-12»). Зрозуміло, що ці проекти не обмежуються виключно російськими мережами. Україна ніколи не мала власної стратегії ведення інформаційної війни. А єдине управління в СБУ, яке протидіяло зовнішнім інформаційним атакам, було негайно ліквідовано. А тому в українському випадку можна говорити лише про війну партизанську, коли цю функцію держави переймають на себе окремі видання, сайти, журналісти, блогери.
З історії ХХ століття відомо, що інколи партизанські дії виявляються ефективнішими за дії регулярної армії. Згадаймо партизанські наскоки махновців на добре озброєну армію Денікіна, перемогу комуністів Мао Дзедуна над урядовими військами Чан Кайши, звитягу партизанів під проводом Фіделя Кастро і Че Гевари над військами генерала Батисти чи сандіністів над режимом Самоси… Тому й російська «інформаційна воєнщина» не має наміру ігнорувати партизанку. Для антипартизанської війни вона й сама закликає собі в союзники лже-партизанів, тобто тролів.
Загалом термін «тролинг» шанувальники Інтернету позичили у рибалок, у первинному своєму значенні – це рибальство на рухомому плавзасобі з використанням штучних приманок. В Інтернеті ж тролингом стали називати хуліганську забаву, яка виникла з розвитком блогосфери. Її суть – ввести жертву в оману і за допомогою різних провокаційних маневрів довести до стану глибокої фрустрації. Хоча нині багато тролів вже давно не є хуліганами-ентузіастами, а найманцями відповідних структур, «запрограмованими» на пропагандистську чи провокаційну діяльність.
Просиджуючи довгий час у соціальних мережах, неможливо не наткнутися на діяльність тролів, передовсім російських чи тих, що працюють на російські інтереси. Наприклад, у тому ж Facebook’у постійно з’являються антиєвропейські теми. Відповідні пости виникають ніби нізвідки, хто є їхніми авторами – ніхто не знає. Завдяки своєму фаховому оформленню або релевантності такий контент швидко поширюється, акцептується читачами, отже й чинить відповідний вплив, досягаючи мети.
Читачі ZAXID.NET мали масу можливостей познайомитися з російськими й проросійськими тролями, котрі наче прописалися на цьому сайті. Вони мають спеціально розроблену стратегію своєї діяльності. Є брутальний троль, котрий завдяки своєму простому стилю й лайливій мові зразу ж привертає до себе увагу. За ним проривається троль менш брутальний, котрий намагається дискутувати, наводячи нехай примітивні, але все ж аргументи. Далі з’являється троль-інтелектуал, який, підтримуючи попереднього колегу, наводить вже аргументацію вищого рівня. Принаймні ця аргументація видається інтелектуальнішою на тлі двох інших тролів. Але й це ще не все. Зненацька нібито в бій з російськими тролями вступають нібито їхні затяті противники. Хоча насправді вони грають з ними в піддавки, відповідаючи на аргументи опонентів погрозами чи лайкою. Тобто розігрується цілий спектакль, перед яким блідне навіть Голівуд з його тривіальними добрим і поганим копами. Таким чином учаснику форуму нав’язується певна думка, чи принаймні в його душі засівається зернята сумніву. Але все ж головним завданням різномастих тролів є заведення дискусії на манівці (скерувати хід дискусії якнайдалі від тез, запропонованих у статті), або ж перетворити її на суцільну брудну лайку.
Що робити і як боротися з цим явищем? Рецепт є один, але надійний: don't feed the troll – не годуй троля. Учасникам соцмереж і читачам популярних сайтів варто чітко усвідомити, що тролі теж є там постійними відвідувачами. Не купуйтеся на їхні провокації, не переймайтеся їхніми постами, не дайте вивести себе з рівноваги. Спокій і аргументованість – наші найкращі союзники у боротьбі з тролями та іншими інформаційними бойовиками.