Тарас Возняк дуже вчасно звернув увагу на потребу наповнення проекту «Україна» модерним сенсом.
І, як варіант, запропонував поміркувати про нашу можливу місію в якості годувальників не лише самих себе, а й ще багатьох іноземців.
Ідея непогана. Справді, на дуже «крутих» форумах і самітах тихенько говорять, що за 20-30 років на Землі не буде нічого ціннішого і дефіцитнішого від джерельної питної води і харчових продуктів, вирощених на незаражених грунтах без застосування отрут та генної інженерії. Говорять про це тихенько, бо не хочуть полохати неполоханих ще ідіотів, котрі роздумують, чи не позбутися своїх ланів в обмін на зелені друковані папірці.
До цього все йде. Бо, не будучи голодними, сучасні українці мріють про цінності, які їхній свідомості нав’язує сучасне суспільство споживання. Колишні радянські раби цінують примарні вартості, як дикуни шкельця.
Хоча людям давно відомі ситуації, коли за їжу можна було обміняти дуже великі скарби, які раптом втрачали реальну вартість. Щоб врятувати дітей від голоду євреї з гетто могли віддати перстень з діамантом за буханку хліба.
Стати одним із визначних годувальників всього світу і забезпечити виживання і розвиток власної нації – це добра мета, вона може надати певний сенс існуванню нації.
Але є проблеми. Переважна більшість населення не зможе перейнятися величчю цієї мети. Декілька поколінь українців виросло у цілковитому відчужені від землі та прадавнього процесу вільного виробництва харчів. Вільних, гордих хліборобів виморили голодом і вивезли на Сибір, а решта селян всі ці роки були безправними державними кріпаками. Навіть на Західній України вже виросло 2-3 покоління, котрі тільки й чули від своїх батьків: «Тікай подалі від того рабства», «На землі ще ніхто не доробився», «Наша праця важка і невдячна» тощо. Щоб переламати цю хвору ментальність на здорове думання господарів чорноземів треба буде працювати не один рік.
А до того часу згуртувати націю, розправити плечі, наповнити очі блиском і вірою у майбутнє зможе лише якась Велика Ідея.
Подивімося на світові приклади.
США гуртує свій народ навколо ідеї демократії. Навколо місії нести цю демократію по всьому світу і захищати її де лише це потрібно. Кожен американець у тій чи іншій мірі відчуває горду причетність до цієї справді благородної місії, а також відповідальність перед історією та усім людством. Не залежно від того, чи ця місія на даний момент здійснюється американським урядом вдало і справедливо.
Європу після війни згуртували ідеї миру, добробуту, толерантного співіснування. Власне європейські країни були борцями за мир, а не СРСР із своїм звірячим комуністичним оскалом.
СРСР гуртував своїх злиденних і безправних мешканців (язик не повертається назвати їх громадянами) навколо ідеї поширення і розгортання Світової Революції. Щоби всі у всьому світі стали такими, як мешканці СРСР. Ну і при тому радянські люди ще й вели якусь віртуальну боротьбу за мир.
Навіть сучасна Росія не змогла би об’єднати і контролювати своє населення без великої ідеї. Прибутки від нафти, газу та інших природних багатств не здатні відіграти такої ролі. Приводів для національної гордості катма. Ідея «Руского Міра» нова і ще доволі сирувата.
От і прийшлося панові Путіну знову реанімувати синдром рятівників усього людства від фашизму. І навіть голодні бомжі та здеградовані забулдиги наповнюються гордістю від того, що вони громадяни найбільшої у світі країни, якої всі бояться і яка врятувала колись світ від «коричневої чуми». Тому і посмів Путін зневажити участь України у цій війні, щоб монополізувати предмет гордості лише для росіян.
Отже, усі світові приклади мають у своїй основі ідею певного позитивного месіанства.
Так що як не крути, а без великої ідеї чи місії не вдасться наповнити сенсом модерний проект «Україна» і мобілізувати потенціал нації на справжній прогрес.
Інтуїтивний пошук такої Великої Ідеї відбувається вже давно. І бредові казки Ющенка про трипільців власне із цієї серії. Зрештою, ці казки нічим не гірші від теорії «Нації золотих комірців», історій про істинних арійців, нащадків Атлантиди, РУН-вірівців, характерників, тощо.
Цілком серйозно вважаю, що кожна теорія чи ідея, яка наповнює гордістю нашу майже винищену націю, дає їй перспективу і наснагу, повинна мати повне право на існування і поширення.
Позитивним є той факт, що пошук нашої Великої Ідеї відбувається у напрямку духовної місії. Так виглядає, що Україна запропонує людству свій шлях, тримаючи у руках священну книгу, а не бомбу. І вважати таку перспективу нереальною лише з тієї причини, що у нас мізерний ВВП і країною весь час управляють негідники, є наслідком комплексів меншовартості та нерозуміння природи справжніх цінностей.
Не хлібом єдиним…
Але поки визріває і кристалізується наша Велика Ідея, варто уважно приглядати за збереженням в руках нації аграрних земель. Великі ідеї краще спрацьовують, коли є що їсти.