На своїх тренінгах з протидії мові ненависті я даю невеликий словничок толерантних слів. Там усе просто і, я певен, вам знайомо. Не варто, приміром, казати «жид», краще – «єврей». Не слід говорити «інвалід», краще – «людина з інвалідністю». І так далі. Логіка проста: говорячи про того чи іншого Іншого, варто не вживати слів, що внаслідок певних історичних обставин мають негативне навантаження, слів, що можуть образити і поранити іншого. Бо в такий спосіб ми дегуманізуємо людину, маркуємо її, не даємо, вибачте за зверхність, жодних шансів. Ну от, замість «бомж» можна вжити «людина без домівки» – тоді ми не фарбуємо бездомного одразу в чорний колір. І не варто цього робити – ми не знаємо їхніх історій, ми не їли їхнього «пуда солі» і не ходили в їхніх черевиках.
Кожне стигматизуюче слово – від «інваліда» до «цигана» – є потужним негативним меседжем. Ми ніби кажемо людині: «Ти – це твоя вада» або: «Ти – це те, чим завинили етнічно близькі до тебе люди». Тобто: «Ти – не ти».
Є закономірність. Учасники та учасниці таких зустрічей найчастіше шпортаються на узалежнених від алкоголю чи наркотиків. Я кажу:
– Замість «алкоголік» говорімо «людина, залежна від алкоголю». Замість «наркоман» –«людина, що споживає наркотики». Це просто пояснити – залежність від алкоголю чи наркотиків є хворобою. Це не результат вільного вибору людини, це її біда. Біда, від якої можуть врятувати інші люди. Хвороба, яку можна вилікувати, даючи підтримку, проявляючи турботу.
Практично у кожному місті, практично у кожній аудиторії неодмінно є одна чи дві людини, які заперечують:
– І не подумаю! Вони самі винуваті! Я їх на голку не садив/-ла!
Я заперечую. У проекті «Majority of minorities/Більшість меншостей» на радіо SKOVORODA ми провели уже дві розмови з людьми, що змогли «злізти з голки». Один чоловік став узалежненим, коли йому було 14 років: трамадол в сусідній аптеці продавали без рецепта, і... з нічного віконечка простягали навіть склянку води. Щоб запити. Жінка, яка сьогодні чекає на онуків, свого часу підсіла «на важкі», коли їй було 15 – протестувала проти нерозуміння рідних. Вживала більшу частину свого життя. Призвичаїла рідних.
Їм пощастило – обоє потрапили до якісних реабілітаційних центрів, де змогли віднайти себе. Це складно не лише через цілком реальну фізіологічну залежність від наркотика. Є ще багато аспектів, які узалежненим людям варто у собі змінювати, долати, викорінювати. Наприклад, емоційний розвиток. Відомо, що люди, хворі на алкоголізм чи наркоманію, «застигають» емоційно у тому віці, в якому почали пити, колотися чи нюхати. Тобто у 14, в 15, в 18. Тож не все так просто – окрім «припинити вживати», цим людям слід ще й екстерном надолужувати роки (а то й десятиліття), вкрадені наркотиком. Перенароджувати себе – це мільйони надзусиль щомиті. Чи може людина зробити вибір на користь таких мук? Ні. Тож чи можемо ми звинувачувати цих людей у їхній біді? Теж однозначне ні. Вони й без нас знають собі ціну.
Якщо не можемо допомогти – краще мовчати.
Наше «алкаш» чи «нарік» у їхній бік (в очі чи в спину – неважливо) – це наче наступити на пальці людині, яка з останніх сил підіймається драбиною з найглибшого дна. Наша зневага і відчуття власної вищості (вищості, а не гідності) – це важкі удари. Це так ми б'ємо й без того побитих життям людей. Вам це приносить насолоду?
У мене питання – кого слід звинувачувати і карати в історії з 14-річним хлопцем, який, щоб «належати до крутої компанії», був готовий на все? Навіть на наркотик. Самого підлітка? Ви серйозно? А, може, аптекаря/-ку, що підливає водички в пластикову склянку? Чи правоохоронну систему, яка (ох, як це банально в цій частині світу!) плювати хотіла на наші з вами такі особливі життєві історії? Яка різниця? Є бабло від наркобариг, а все інше – питання удачі. Комусь щастить – університет, маґістерка за Еразмусом, стартапи, мандрівки, життя. Комусь не щастить – трамадол, гєр, заплакані батьки, аборти, самозневага, дно, часто – суїцид. «Не ми такі, життя таке», – сумно усміхається пузатенький міліціонер, збираючи мито з нічних аптек (таких, до слова, і сьогодні у Львові вистачає – хіба ви не бачили довгих черг перед нічними віконечками? думаєте, вони всі по аспірин і підгузки стоять? думаєте, нічні аптекарі не знають, що роблять?)
Я не кажу про те, що кожну людину з її бідою, хворобою, особливістю треба неодмінно пригортати до себе й ось просто зараз допомагати вирішувати всі проблеми. Хоча було б непогано. Я лише кажу про те, що ставити тавро на таких людях не можна, не варто, шкідливо. Не можете допомогти – хоча б не добивайте важкими чоботами власного добробуту. Відомо ж: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя».
...Окрім людей, залежних від алкоголю чи наркотиків, є ще одна група, де під час наших тренінгів починаються суперечки. Так, мова про ромів.
Щоліта ми знову заходимося нарікати (часто – справедливо) на безалаберну поведінку ромських чоловіків, жінок і дітей, які починають свою діяльність наприкінці травня і затримуються у місті аж до оксамитового сезону. Найбільш талановиті дискутанти і дискутантки вигадують страшні у своїй вишуканості сценарії – вчинити облаву і вивезти геть, стерилізувати жінок, бити малих їхніми ж гітарами тощо.
Можна лише здогадуватися, які незадоволені амбіції змушують громадян і громадянок європейської держави плекати в собі «маленьких гітлерів». Можна також лише припускати, чому усі ці «рішали» проблем розглядають виключно способи прямої дії і геть начисто забувають, що делегували ці повноваження правоохоронцям. І, врешті, можна лише дивуватися з того, чому претензії щодо цієї ситуації власне до правоохоронців спрямовують в останню чергу.
Мені пощастило подорожувати – відвідав багато розвинутих країн. Смаглявих чоловіків і жінок у яскравому одязі зустрічаєш не лише на львівській площі Ринок. «Народ, що не має держави», є всюди. Його естетику оспівують наші з вами улюблені режисери – від Кустуріци до Ґая Річі. Так само, як інших Інших, ромів палили в нацистських концтаборах. Поряд із нобелівськими лауреатами та геніальними композиторами. Так само, як у Львові чи Ужгороді, спосіб безпечного співіснування пробували знайти в усіх більш-менш туристичних містах Європи. Точніше, там власне намагалися. Тут, як виглядає, і не пробують.
Найбільше у цьому контексті вразив Стокгольм. Там також і ворожать, і просто так просять грошей у паперову склянку зі «Старбакса». Однак на твоє «Ні!» скажуть «Вибач». І все. І підуть далі. Часом варто просто зловити погляд прохача ще тоді, коли він прямує в твій бік, заперечливо хитнути головою і цього досить – порозумілися.
Чому так?
Суспільна, за перепрошенням, угода у всій красі. Роми, що ведуть такий спосіб життя у шведській столиці, знають – вони можуть просити і непогано на цьому заробляти, але вони не можуть переступити межу дозволеного. Знають звідки? З ними про це поговорили. Жорстко, безумовно, але доступно – ніхто нікого не садовив в ешелони і не відправляв за колючий дріт. Ніхто нікого не стерилізував і гітарою не бив.
Відтак, уже затерте питання виринає знову. І відповіді вкотре не чути. Воно просте: «Де чіткі дії, вдало створена кампанія від національної поліції чи муніципальної варти?» Чому речники й речниці правоохоронних органів, наче роботи, з року в рік повторюють одні й ті самі відмазки про недосконале законодавство? Чи хтось у поліції, у міській раді брався таки вирішувати цю ситуацію так, щоб врахувати усі інтереси і не провокувати політ фантазії доморощених фюрерів?
«Та ж вони уже дістали!» – чую на кожному тренінгу, у кожній аудиторії, читаю у постах таких на перший погляд чудових львів'ян і львів'янок. А як же дістали ви – ті, хто власну неосвіченість називає праведним гнівом.
...Коли моїм знайомим волонтерам і волонтеркам, які працюють з ромськими спільнотами на місцях, вдається влаштувати до школи чергову ромську дитину, ромські мами плачуть. Бо це шанс на іншу долю. Шанс, якого у них не було.
У нас завжди є три варіанти: поширювати добро, поширювати зло, лишатися нейтральним. У ситуації з ромськими прохачами я особисто обираю третій. Я не можу і не відчуваю достатньо сил, щоб допомогти їм, подарувати інше життя. Але я також не відчуваю, що маю право кричати, штовхатися, ображати, бити, принижувати. І, знаєте, третій спосіб, нейтральний, завжди спрацьовує. Все просто.
«Який красивий, дай пару гривень», – каже мені ромка років тридцяти.
Я відриваю очі від книги, дивлюся в її очі, усміхаюся (!) і заперечливо хитаю головою. Вона спокійно собі іде. Цей спосіб діє у 100% випадків. І не сперечайтеся, ви просто не пробували.