– Талант – він від Бога, буває, що він іноді паплюжиться, або самою людиною, або обставинами. Не можна навчити бути талановитим, заворожувати зал, це або є, або немає.
Для мене Ада Роговцева - єдина сучасна українська акторка, яку можна назвати великою. Для мене вона чи не єдина зі своїх колег, яка, незважаючи на свій вік, продовжує випромінювати море позитивної «молодої», а головне щирої та доброї енергетики. Хоча сама акторка каже, що з дитинства була старою. Я б сказала не старою, а мудрою.
Коли розмовляєш з нею, то не здається, що це людина, яка зіграла безліч ролей в театрі та кіно, має визначний статус у суспільстві, вона наче подруга: поцікавилася моїми справами, життям Львова.
Про театр та життя Ада Миколаївна Роговцева розповідає в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET.
- Бібліографія ваших ролей, як в театрі, так і в кіно є великою і визначною. Але в кожної людини завжди є те, що доля не подарувала, незважаючи на велике бажання. Яких ролей вам так і не вдалося зіграти і про які думаєте сьогодні?
- Дуже багато. Але перераховувати те, чого ти не зробив, це дуже неплідна робота. Я вважаю, що варто так думати - ти не зробив майже нічого! Якщо Господь тобі посилає якусь цікавинку, то дякуй йому за те, за можливість, шанс. Іноді ти цим шансом користаєшся на п'ятірку, буває й інакше, буває, що це залежить від стану здоров'я, твого психічного стану, від того, які люди тебе оточують, який режисер. Не залежить тільки від людини, як би хто не говорив, що все залежить від нас, насправді все залежить від Бога, від того, як воно складеться, заміситься.
Улюблених ролей у мене немає. Те, що було замолоду, то дивишся, що це наче й не ти. Оцінювати, що було добрим, що поганим... Навіщо це робити, якщо воно тобі вже не належить. А коли ти це робиш зараз... От я дивилася вчора фільм «Спадок», там я граю роль старої нещасної жінки з трагічною долею, я дивлюся на цю стару змучену жінку і ніяким чином не переношу її на себе, вона мені не належить, але, начебто, зроблено це пристойно, серйозно. Слава Богу, знімалась серед цікавих акторів, цікавий режисер Теймураз Есадзе, начебто брехні там немає, і я дякую Богу, що перед Новим Роком я не засмутилася, дивлячись на екран.
- З плином часу, як ви дивитися на події, що відбулися в Київському національному театр російської драми ім. Лесі Українки?
- Не йдуть від друзів, від майстрів, колег, від колег, з якими ти дихаєш одним творчим повітрям, не йдуть від людей, а не з приміщення. Те, що зі мною сталося, то була казка, чудова казка мого перебування в тому театрі із чаклунами, які там працювали, а тепер казка скінчилася - Попелюшка вийшла заміж.
- Повертаючись до ваших ролей: якщо улюблених ролей у вас немає, то які емоції найпростіше передати на сцені?
- Любов до дітей. Воно як почалося, так і почалося в житті. Спочатку в людини є велике здивування і любов до сонечка, мами, тата, брата, подруг, до школи, велике здивування від знань, закоханості у книжки, персонажів. Пізніше в моє життя прийшов Кость Петрович - велика любов, найбільше почуття мого життя, потім прийшов театр і ця казка продовжується по сьогодні, діти. Це сходинки, якими ступаєш дуже обережно і радієш, що вони у тебе під ногами.
- Коли ваша книжка «Мій Костя» вже була надрукована і ви її перечитали, чи нічого не хотіли переписати, додати?
- Зараз я пишу іншу книжку, про інших людей, і знову повертаюся до Костя Петровича, мені здається, що я написала в такому емоційному трагічному стані, може, тому не все розповіла, може, трохи біль затьмарив мені якість реальні такі речі. Але мені здається, що всі емоції і всі переживання з приводу чого б то не було, вони не плідні, Господь каже живи, приймай і дякуй.
Коли я написала «Мій Костя», тому що - мій Костя, бо одразу, коли людина йде з життя, про нього всі починають все що завгодно говорити, щось згадувати, якісь суб'єктивні речі, а мені хотілося через призму своєї суб'єктивності вийти на те реальне, що воно було, яким він був, коли не був публічною людиною, а в хаті, коло мене.
А тут інша ідея книжки - що йдуть з життя люди, яких вже ніхто не знає і не пам'ятає. Це татусьо, бабусі, працівники сцени, прибиральниці Російської драми, костюмери, мої викладачі, мої партнери по сцені з Петербургу, Москви, Києва, Талліна, Харкова, де тільки мене не поносило. Я маю написати про тих, хто якимсь вчинком чи рисою характеру, чи своєю долею, щасливою чи трагічною, вразив мене і надихнув, примусив подумати. От про це мені хочеться написати, щоб їх імена не пропали у вічності, не залишилися пустим звуком.
- А слова у вас римуються тоді, коли переживаєте якісь яскраві враження в житті?
- Не знаю, як воно буває в людей, коли вони приходять ті вірші, вони такі примхливі, не знаю коли упадуть, щось може накопичилося, щось сталося, якесь потрясіння. Я не професійний поет, який сідає шукає, ходить шукає, у мене такого не буває, мене не мучать рими. Просто виливається стан душі, Слава Богу, чи не Слава Богу, але швидше це добре, бо я впевнена, що дітям і онукам це надзвичайно цікаво і зараз коли я жива, і коли мене не стане. Це буде велика втіха для них, що то за бабця, що то за мама, що вона і як думала, як бачила цей світ.
- В одному з інтерв'ю ви сказали, що були старою з дитинства?
- Так, я і моя донька така сама старенька, як і я. Ми ніколи не бешкетували, не кривлялися. Мені, Каті, нам потрібна книжка і люди, яких ми любимо, і які люблять нас.
- Ваша донька сценарист, режисер, ви намагаєтеся їй щось підказувати, впливати?
- Вона ще й прекрасний поет. Катя доросла жінка, вона впливає на мене, тримає в цьому житті і розумом, і молодістю, як і син. Та на що ж має жінка у 70 років впливати - тут не до жиру, аби бути живу. Треба любити, спостерігати і думати про вічне.
- Які маєте творчі плани, в яких ролях ми вас побачимо найближчим часом?
- В Україні в мене є декілька проектів, поки не можу говорити, бо вони лише розпочалися. Я й надалі їжджу до Москви, вже, правда, не граю в Петербурзі. В Москві у мене залишилися дві вистави - «Париж спросоння» Жана-Марі Шевре, «Важкі батьки» Жана Кокто, запрошують на ще одну. В мене є можливість виходити до глядача, не в кожному стаціонарному театрі актриса мого віку має таку можливість.
- Театр - це ваше життя, як він змінився у порівнянні з тим, коли ви вперше зіграли на сцені?
- Театр - мінлива річ, він постійно змінюється, змінюється і виживає, думаю, що театр ніколи не вмре, і в людей ніколи не зникне зацікавленість прийти, щось про себе подумати і поплакати, поспівчувати і відчути щось у собі таке, може те, що затихло, це дуже корисна робота душі - театр, і люди завжди тягнуться до такої роботи. Зараз є талановиті молоді актори, режисери, нікого не буду відзначати, я лише скажу, що їх так багато, що не має такого глядача, який би не знайшов у світі творчості, кіно, театру те, що йому співзвучне, що би його зацікавило. Талановитої молоді багато, земля не буває без талантів, вона не може не проростати талантами, як квітами. Талант - він від Бога, правда, буває, що він іноді паплюжиться, або самою людиною, або обставинами. Не можна навчити бути талановитим, не можна навчити заворожувати зал, це або є, або немає.
- Зараз постійно дискутується тема дешевих серіалів і фільмів, які демонструють на вітчизняних каналах?
- Є різні картини. Є мистецтво, а є... як знаєте, є гра в покер і гра є в дурачка, і те, і те гра, і одну, і другу люблять люди, тому що там немає чогось шкідливого, окрім того, що цим не підвищується рівень смаку. З іншого боку, якщо його немає, того смаку, його не зіпсуєш тим серіалом, його треба виховувати з народження іншими речами. Одним словом - я не за серіали, але я не проти них. По-перше, скільки народжується прекрасних акторів молодих, які не мають змоги пробитися у велике кіно, вони з'являються в серіалі і народжуються творчі долі, великі актори, дуже багато великих акторів у світі починалися саме з серіалів. Це неоднозначне питання, як і саме життя.
- Ви часто наголошуєте про присутність ринкових відносин в культурі...
- Це наша біда, але треба вміти призвичаюватися, ви ж бачите, що сталося, нам всім підвищили орендну плату, якщо підвищується оренда, треба підвищувати ціни на квитки, а в театр не ходять заможні люди, я маю на увазі в театри драматичні. Правда, в театр ходять люди середнього достатку і бідні, багато антреприз закрилося. Треба орієнтуватися, треба жити і, головне, не впадати у відчай, бо Господь каже, що це великий гріх.
Фото зі сайту focus.in.ua