Економічні реформи знову забуксували. Цього разу зі скандалом, бо міністр чомусь не захотів зберігати хорошу міну і попрямував давати свідчення в новостворене антикорупційне бюро.
З року в рік, коли приймаються бюджети країни і місцевих рад, ми наполегливо виводимо економіку з тіні, робимо все для людей, прозорість підвищуємо, а відповідальність збільшуємо. Тіньова економіка відступає, ховається ще далі в тінь, але не здається.
Простий народ рахує, як же зростуть офіційні надходження в бюджет і які з цього будуть йому, громадянину, користі та блага. Мінімальна зарплата виросте і всяка індексація. Складається враження, що існують десь посеред нас такі недобросовісні люди, які не додають-недоплачують і яких доблесні наші фіскали ловлять, штрафують та виводять на чисту воду. А коли виведуть всі зарплати з конвертів і проведуть через касу, тоді й рвонемо в міжнародних рейтингах від Нігерії до Люксембургу. І поїдуть до нас інвестори з товстими портфелями.
Чудова легенда. От тільки новини про те, що свинокомплекс Національного банку України заборгував Ощадбанку більше 50 млн грн, або про виділення 291 млн грн на лікування вищого керівництва держави 2015 року, змушують у ній засумніватися. Принаймні в тому, що існують в Україні лише два види економіки: легальна та тіньова. Бо свинокомплекс НБУ – це якщо і не «тінь», то точно не нормально. Вартувало б додати ще якісь підвиди. Де не лише «оптимізують» податки приватних підприємств (за участі хитрих бізнесменів та продажних чиновників), але де саме державне майно є базою для збагачення, причому такого збагачення, яке хитрим бізнесменам і не снилося.
Попередній керівник ДУСі, тепер нардеп С.Березенко, як міг так і розпродав непотрібні державні активи. Тобто ніяк. Тепер будує правову державу у Верховній Раді. Його випадок показовий і далеко не унікальний. У комунальних, державних і просто «відомчих» АТП, водоканалах, автодорах та інших «комундержгоспах» таких діячів з запасом вистачить на не одну каденцію різноманітних рад та виконавчих комітетів. Навіть після децентралізації. А Кононенко – тільки вершина айсберга і логічний вінець творіння нашої мутованої економічної моделі. І ніякими «прозорими» конкурсами державні підприємства прибутковими не зробиш. Бо збиткові вони більше користі приносять. Тому що конфлікт інтересів власника (німого народу) і менеджера (шустрого чиновника).
Звичайно, може виникнути хибна думка, що при іноземних інвестиціях такого маразму бути не може. Виявляється, наївні європейці давно зрозуміли з ким мають справу. Наприклад, фірма «Леоні», щоб не заморочуватися, просто утримує в себе відділ митного оформлення. Українська митниця, з гербовими печатками та іншими атрибутами державної влади, перебуває на утриманні в іноземної компанії. Колоніальне Конго, каучук і білі господарі. При інвестиціях в сільське господарство, не виключено, будуть будувати факторії. І всякі «прозорі правила» та «іноземний досвід» вони не зацікавлені нам передавати, бо нема сенсу. Простіше не влазити в нашу систему, обмежившись необхідною кількістю площ та робітників.
Тому що такі поняття як «власність», «конкуренція» і «корупція» в нас давно не відповідають закордонним аналогам чи загальноприйнятим трактуванням. Яка ринкова економіка може бути, якщо власність без влади незахищена, а конкуренція без тої ж таки влади нереальна. І в цьому, до речі, відповідь на такі вічні українські питання, як «навіщо йти в депутати», «чому в рекламі політичних партій одні люди, а в комітетах рулять зовсім інші». І відповідь на питання «коли наведуть порядок із МАФами» теж.
Тому не вселяють оптимізму повідомлення, що перші особи держави зустрілися з інвестором, і перші особи області з ним так само зустрілися, і навіть депутати від того округу з ним вели плідні переговори. І вмовили його таки відкрити цех чи навіть завод, де електорат зможе працевлаштуватись на обробку давальницької сировини. Бо якби перші особи держави та інші поважні люди робили те, що обіцяли перед виборами, то міжнародному інвестору сто років не треба було б з ними зустрічатися і витрачати час на те, щоб перевірити, чи його тут не «кинуть». Відповідно, умови ведення бізнесу в нас такі, що без домовленості з владою не виживуть навіть працьовиті і конкурентоздатні японці. А крім того, нічого глобального чи інфраструктурного тим інвесторам тут не світить, вони ж не ідіоти, щоб конкурувати з владою.
Можна, звичайно, почати з себе. Перестати платити в конвертах, прибрати сміття в дворі, відремонтувати кавалок дороги і купити каналізаційний люк. Але на стан банківської свиноферми, як і на загальний стан української економіки, це навряд чи вплине.
Поведінка вищих державних чиновників у контексті цього ганебного скандалу лише на перший погляд може виглядати дивною. Але вона прогнозована, навіть класична. Прикладів в повсякденному житті – валом.
Хто колись їздив львівськими маршрутками, знає про існування такого стилю дискусії як «не нервуйте шофера». Це коли дійові особи: водій автобуса, його права рука – штурман-касир і пасажири. Коли частина пасажирів висловлює цілком навіть обґрунтовані претензії до водія (чому не зупинився на зупинці, чому курить, чому шансон, чому не передає решти і т.п.), й одразу знаходиться група «лоялістів», які починають його захищати, аргументуючи свою позицію тим, що в нас погані дороги, неякісне пальне, дорогі комунальні послуги і злодії при владі. А шоферу треба сім’ю годувати, тому претензії до поведінки пана водія є недоречними, несуттєвими і невчасними. Штурман-касир втручається вряди-годи, атакуючи найбільш активних протестувальників. Шофер же майже завжди перебуває «над процесом», крутить кермо і в крайньому разі може почати сольний виступ «зáра стану взагалі, підете всі пішком».
«Лоялістів» можна зустріти і в черзі на прийом якогось «важливого» чиновника чи терапевта. Вони свято переконані в тому, що людина на роботі, роблячи свою роботу (навіть неякісно і з півгодинними перекурами) насправді вділяє простому смертному хвильку своєї уваги чисто з якихось філантропічних міркувань. І якщо його прогнівити, він може взагалі перестати «приймати».
Звісно, краще синиця в руках, ліпше не висовуватися, і взагалі, серед нас найрозумніших нема. І навіть тих, кому найбільше треба, так само нема. Так було з діда-прадіда, і взагалі, воно якось не по-людськи інакше робити. Якби ж воно обмежилося лише маршрутками і поліклініками з БТІ. Але ж така сама модель працює в Україні, і працює успішно.
Ще з ранніх 90-х крутили пластинку про безкровний вихід з СРСР, і Кравчук був неймовірно успішним «голубом миру», аж поки Росія не напала і не стало зрозуміло, що відкладені питання насправді не є вирішеними. І Кучма рішуче гарантував, що не дасть «розхитати українського човна і грузинський варіант не пройде». І навіть євромайданівське тріо Яценюк-Кличко-Тягнибок ніяк не могли зійти зі сцени, бо ж от вона, синиця, і де той журавель.
Зараз ситуація аналогічна. Ми, прості посполиті, не маємо морального права критикувати владу, бо не знаємо всієї інформації. Тому просимо нам її надати. А нам її не дають, бо не на часі, і взагалі, «йому зараз складно» і «нам не зрозуміти». А потім за апробованою в маршрутці схемою («курю в салоні бо стрес, а стрес, бо погана дорога») маємо топ-чиновника, який покриває корупціонера, бо на Донбасі війна. І взагалі, якщо буде третій майдан, то Україна цього не витримає («зараз лишу той руль і підете пішки»).
Тому й показують нам милі фотографії вручення дипломів діточкам, відвідування церков, обнімашки з іноземними гостями та інші речі, від яких простим посполитим ні холодно ні жарко. З іншого боку, коли мова йде про конкретні питання (як би сказали люди з цікавим життєвим досвідом, пред’яви) маємо тотальний ігнор з боку «влади» і битву «зрадофілів» з «перемогоботами». Одним словом – не нервуйте шофера, ви ж хотіли їхати, а солярку красти все одно комусь треба.