Початок 2026 року видався для нашої держави і співгромадян більш ніж бурхливим. Частина регіонів, насамперед Київ, пережила такі потужні й масовані ракетно-дронові атаки, яких у цій війні досі не було. У столиці взагалі йшлося про гуманітарну катастрофу – про відсутність світла говорити було вже якось і недоречно, бо в той самий момент частина житлових масивів Києва залишилася і без опалення після ударів по ТЕЦ.
До цього додалася й незвично – як для останніх років – холодна погода. Вона, власне кажучи, і стала однією з причин масованих ударів по енергетичній системі Києва та всієї країни. Словом, січень-лютий 2026 року українці – особливо мешканці столиці – ще довго згадуватимуть «незлим тихим словом».
Тож нічого дивного немає в тому, що початок весни, який практично збігся в часі з підвищенням температури до плюсових показників і таненням снігу, багато хто в Україні сприйняв ледь не як День перемоги. У соцмережах пости про те, що «ми вистояли, ми перемогли», бачив практично кожен із нас. Дехто ж і писав. А якщо згадати, що внаслідок ударів у відповідь така ж гуманітарна катастрофа накрила ворожий Білгород, де влада повелася зі своїми громадянами не краще, ніж з нами, то з’явився і привід позловтішатися. І дорікнути українцям у цій ситуації може хіба той, хто пережив у своїй знеструмленій квартирі температуру повітря трохи вище нуля. Інші, навіть мешканці українських міст, які розташовані ближче до кордонів з Євросоюзом, просто не можуть уповні зрозуміти настрій тих же киян. Бо це воістину – можна лише пережити.
Але рано чи пізно ця емоційна хвиля зійде. Лютий 2026-го поступово стане історією. А війна – нинішня, повномасштабна, чи загалом російсько-українська – триватиме. Чи то пак залишиться. (Ви ж розумієте тепер, що вона почалася аж ніяк не в лютому 2014-го? Що ті ж «газові війни» часів президентства Віктора Ющенка, були також «спеціальною», хоч і не воєнною, але все ж «операцією»?)
І це означатиме, що в листопаді-грудні до України прийдуть не тільки нові морози. До речі, науковці стверджують, що через уповільнення Гольфстриму зими в Європі тепер будуть холоднішими, ніж раніше, – тож -20 у наших широтах уже можна починати сприймати не як виняток і катаклізм, а як звичний порядок речей. Принаймні як більш-менш регулярне явище.
А в умовах війни це практично гарантовано означатиме відновлення масованих ракетно-дронових атак. З усіма відповідними наслідками – для Києва, чи Дніпра із Запоріжжям, чи Львова з Франківськом. Російський агресор не планує зупинятися, думаємо, це вже очевидно всім причетним до нашої історії. І навіть якщо зупинити його на землі, на лінії бойового зіткнення – то на можливість завдавати повітряних ударів по українських містах це аж ніяк не вплине. (Хіба що економіка Росії – і сама Росія – геть розвалиться, і нові дрони просто не буде кому і за що виготовляти. Але покладатися на такий ідеальний для нас варіант навряд чи варто. Принаймні як на головний і найреалістичніший.)
Що це значить для нас, українців, для нашої країни – і насамперед для нашої влади? Одну просту, хоч і не дуже приємну річ. Зима-2025/26 завершилася – але вона не остання в історії України, в історії нинішньої війни. Буде й наступна. А отже, практично гарантовано будуть і наступні тисячі дронів та сотні ракет по житлових будинках і поїздах, підстанціях і теплоелектроцентралях. І хто знає, який район якого українського міста через 10-11 місяців сидітиме без світла, опалення, води і з розірваними трубами.
І до всього цього треба починати готуватися уже вчора. Бо попередні місяці більш ніж промовисто продемонстрували, що буває, коли замість постійної і системної підготовки до ворожих атак маємо «двушечку на Москву», «Міндічґейт» та всі класичні пострадянські історії.
Так, звісно, окупаційній армії теж потрібно підготуватися до нових атак. Треба час і гроші на виробництво безпілотників, ракет, на ремонт тієї стратегічної авіації, яка ще залишається у строю Повітряно-космічних сил. Але різниця тут – як у класичній фразі про те, що буде, коли зупиниться одна й інша сторони конфлікту. Якщо росіяни не встигнуть повністю підготуватися до наступного зимового сезону – вони просто завдаватимуть менше ударів. Якщо не встигнемо підготуватися ми – це може призвести до реального, а не на словах і в попередженнях, знелюднення цілих обласних центрів. Бо навряд чи всі кияни захочуть переживати подібний досвід ще бодай раз.
Тож захист енергосистеми – це не лише турбота про людей. Це фактично питання існування Української держави, яку агресору, можливо, і не доведеться окупувати на землі. Бо навіщо, питається, захоплювати порожні міста, мешканці яких виїхали за кордон і ніколи вже не повернуться? Вони, ці міста, ця країна – уже програли.
От для того щоб не програти, щоб зберегти країну, а не перетворитися на націю емігрантів – українська влада і має зайнятися наступною зимою уже зараз, у березні. Щоб ця весна, яку ми так палко і щиро святкуємо – не стала для нас, як для великого східноєвропейського народу на своїй землі, останньою.