Тим, хто хоч трохи знайомий з історією, добре відоме таке явище, як наївна віра в доброго монарха. Галицькі селяни вірили в «найяснішого цісаря», їхні єдинокровні брати на Великій Україні шукали порятунку від злих поміщиків у «справедливого царя».
І одні, й інші ладні були терпіти утиски місцевої адміністрації, побори, податки і численні зловживання, адже десь там, далеко у столиці, був хтось на їхньому боці. Цей хтось міг одним своїм словом покарати гнобителів і відновити «правду». Часи змінилися, монархію скасовано, але вірити у щось і надалі потрібно.
Тепер «простий люд» вірить, що держава, країна – це щось таке ж сакральне, як цісарсько-королівська родина сто років тому. Уособлення чогось далекого і справедливого стало більш абстрактним, таким, як держава Україна. Натомість гнобителі залишилися такими ж конкретними, трансформувавшись із поміщиків у даїшників, працівників прокуратури, суддів та іншу антинародну нечисть. І знову справедливість може бути десь там, «нагорі» (у вигляді Бандери чи червоного комісара – різниця не принципова, радше регіональна), а нам, посполитим, можна і потерпіти.
Якщо тверезо оцінити стосунки «громадянин України – держава Україна», неможливо не помітити парадоксальність ситуації. Більшість однозначно симпатизує «державі», доволі великий відсоток навіть декларує готовність захищати її зі зброєю в руках (як колись «найяснішого цісаря»). Натомість кожна зустріч із її представниками означає фінансові втрати, марнування часу і зіпсовані нерви. Функціонування сучасної держави в Україні нагадує шахрайство в особливо великих розмірах: потерпілі платять за те, чого нема, просто за віру в краще майбутнє. Фактично діє легалізована система витискання коштів із населення. Щойно лише народившись, маленький громадянин України, як правило через посередництво свого щасливого батька, реєструється за місцем проживання у відповідному державному органі. За це потрібно оплатити державне мито плюс послуги цієї державної диво-установи. Вартість «послуги» оцінює сама установа. Надалі державне мито супроводжує людину протягом усього життя, кожна зустріч із «державою» ‒ це сплата мита, податку, оплата «послуг» і взаємне лицедійство. Представники держави постійно «роблять вигляд» замість того, щоб працювати, а громадяни України «роблять вигляд», що отримують щось за свої гроші. Даїшник робить вигляд, що дбає про безпеку на дорозі: обирає для цього ті нечисленні ділянки дороги, де можна їхати швидше 40 км на годину, і ставить там знак «40» у зв’язку з «аварійністю». Потім робить вигляд, що сварить водія за порушення правил, далі – що заповнює протокол, потім – що йому стає шкода водія, а у фіналі – що йому неприємно брати хабар. І бажає щасливої дороги. Пожежний інспектор робить вигляд, що переймається станом електропроводки, наявністю вогнегасників, журналів інструктажу тощо, і рідко покидає прибуткове підприємство з пустими руками. Бо для того, щоб виконати всі вимоги органів протипожежної безпеки в Україні, потрібно прожити окреме життя в коридорах зі стендами «Бережіть ліс від вогню!». Працівники автодорожніх служб роблять вигляд, що ремонтують дороги, лісники – що бережуть, а не продають, ліс. Прокурори – що викорінюють корупцію з органів державної влади. Міліціонери начебто ловлять злочинців, митники немовби наповнюють державний бюджет. При цьому кожна окремо взята особа, з її слів, просто жертва системи. «Система» змушує усіх цих прекрасних, і в глибині душі чесних людей, діяти всупереч власному сумлінню.
Віра в «державу», як до цього віра в «доброго цісаря», є дуже корисною. Громадянам (як колись вірнопідданим) вона допомагає розслабитися і отримати задоволення. Всіляким бюрократам, професійним патріотам, державним будівничим і просто дрібним клеркам чи інспекторам вона служить надійним щитом від критики. Саме тому ці розумні люди, б’ючи себе в груди перед об’єктивами відеокамер або вимагаючи хабар у районному відділі енного управління, ніколи не говорять «держава» в негативному контексті. «Система» ‒ це зло. Натомість «держава» ‒ це добро. Пояснити різницю між «державою» і «системою» важко. Але вони репрезентують саме «державу», і самі страждають від «системи». Боротися з «системою» ‒ справа благородна, а от критикувати «державу» непатріотично. Зважаючи на кількість населення, зайнятого в імітації державного управління, тобто в корупційних схемах, пов’язаних із наданням неіснуючих послуг населенню, подолати «систему» в цій країні не вдасться ніколи. Особливо зважаючи на рівень «патріотизму», який не дозволить розхитати «систему» настільки, щоб не нашкодити «державі».
Ідея «сакральної держави», яка є цінністю сама по собі, незважаючи на весь її адміністративно-репресивний апарат на місцях, чудово уживається в людській свідомості із «хатою скраю». Українці звикли жити так, ніби все, що відбувається за межами огорожі власного подвір’я, їх не стосується. Особливо це помітно зараз, коли приватні оселі, причепурені до Великодня, різко контрастують зі станом доріг, тротуарів, газонів та іншим «казьонним» простором. Саме «казьонним», а не публічним. Бо для того, щоб був публічний простір, має існувати відповідна громада. Людина, виходячи за межі квартири чи подвір’я, повинна потрапляти на свою вулицю, а вона нічийна. Собак вигулюють прямо в пісочниці? Не моя справа, хай дільничний працює, йому за це «держава платить». Неякісно прибирають сходові клітки? Так у них «державна робота» і маленькі зарплати. Молоді люди курять на дитячому майданчику? Шукайте місце, де не курять. Людина, яка робить зауваження в таких випадках – дивак і скандаліст. Адже це НЕ ЙОГО СПРАВА. Натомість всі як один ‒ великі експерти «великої політики». Тобто професіонали в обговоренні телевізійних мильних опер в стилі політичних ток-шоу. Адже політика по-українськи – це «а він сказав, що вони всі окупанти», а розмір податків і формування бюджету району – нудно і нецікаво.
Із кожної ситуації є два виходи: реалістичний та ідеалістичний.
Варіант № 1. Реалістичний. Як прийнято зараз говорити в найпатріотичніших колах: Українці! Нам потрібна нова національна ідея. І вона є. Це еміграція. Ідея виїхати не лише здатна об’єднати бідних і багатих від Карпат до Донбасу. Вона вже об’єднала. Якщо усвідомити очевидне – що більшість населення не пов’язує свого майбутнього (або майбутнього своїх дітей) із цією країною, все стає на свої місця. Люди, які не планують тут залишатися, не вкладали досі і не вкладатимуть надалі коштів у дороги, виробництво, освіту, медицину, утилізацію сміття. Навіть потреби зберегти людське обличчя нема, адже там, за кордоном, можна почати нове життя.
Перестаньмо дурити самих себе! В нас не вийшло «збудувати державу»! Тих, хто хотів влаштувати суспільство нормально, виявилося значно менше за тих, кому це не вигідно або по барабану. Ресурси поділено, красти вже нема звідки. Далі нас чекає ще жорстокіша експлуатація людини людиною. Ми можемо і надалі робити вигляд, що правоохоронні органи охороняють правопорядок, медицина та освіта доступні а то й безкоштовні, армія обороноздатна і тому подібне. Але не помічати того, що сміття, замість утилізуватися, просто збирається на стихійних сміттєзвалищах, означає незворотну екологічну катастрофу в недалекому майбутньому. Можна не помічати також і того, що дороги ремонтують неякісно, доки не зникає асфальтне покриття між обласними центрами. Можна закривати очі на те, що ліфти не зупиняють на профілактичні роботи, доки вони не перестають рухатися взагалі. Сніг протягом двох днів – це вже причина транспортного колапсу. Що вже говорити про стихійне лихо чи техногенну катастрофу? Не виключено, що історичний термін «Руїна» в недалекому майбутньому буде вживатися також і стосовно нашого сьогодення. Для цієї землі, принаймні з екологічної точки зору, взагалі краще було б, якби звідси емігрувало все населення. Але емігрує лише його частина: ті, котрі не погоджуються жити, як кріпаки в зоні екологічного лиха (вже зараз кількість таких емігрантів обчислюється мільйонами), і ті, хто з-за кордону буде керувати кріпаками через своїх наглядачів. Останніх не важко ідентифікувати – вони представляють «державу», страждають через тиск «системи» і будують палаци посеред української постіндустріальної пустелі.
Варіант № 2. Ідеалістичний. Пора усвідомити, що в «держави» важко щось вимагати, оскільки «держава» ‒ це доволі абстрактне поняття. Так само її важко «захищати» чи «розбудовувати». Також не завадить зрозуміти, що конкретний старший сержант міліції, який працює в ДАІ, є конкретним хабарником і конкретною сволотою. Він не «виживає» під тиском «системи», він в ній живе, при цьому досить непогано, як на його рівень інтелекту. Він ‒ не хороший хлопець, який «мусить» брати хабарі, бо так велить абстрактне начальство. Він свідомо влаштувався на цю роботу, бо йому не хочеться працювати чесно. І він не є тією людиною, якій варто подавати руку при зустрічі. Так само і його теперішній чи колишній начальник, який працює або працював в конкретному управлінні ДАІ на конкретній посаді, не потрапив туди випадково і чудом не залишився чесною людиною. Він може покрити золотом всі церкви району, проте від цього не стане меценатом чи святим. І з ним не варто фотографуватися напередодні виборів всім «стовпам суспільства». З ним взагалі краще не перебувати на одному гектарі. Ті люди, які вирішують свої справи в органах влади (отримують довідки, витяги, виписки, акти, свідоцтва і т.п. в численних управліннях) у пришвидшеному режимі через «хороших знайомих», роблять це не швидше за простих посполитих, а замість них. Бо поки «хороший хлопець» готує довідку іншому «хорошому хлопцеві», жива черга із людей, в яких нема таких друзів-знайомих, маринується у незліченних коридорах влади.
«Не питай, що країна зробила для тебе». Справді, країна, як і «держава», як і «система», нічого не зробили і не зроблять. Це просто слова, які потрібно наповнити змістом. Під кожним документом стоїть підпис конкретної людини, а не «системи». І боротися потрібно не з системою, а з конкретними людьми. Почати можна із бойкоту та суспільного остракізму. Нас все-таки поки-що більше.