Місяць тому в Берліні федеральний президент Йоахім Ґаук обговорив із представниками російського інтелектуального істеблішменту вплив історії на сучасність. Судячи з подальших повідомлень у ЗМІ, під час зустрічі виникла якась принципова суперечка, і сторони розійшлися, не переконавши одна одну.
Із короткого офіційного звіту можна навіть зробити висновок, що завжди коректний Ґаук інколи «ставив на місце» російських гостей – тих, наприклад, хто намагався звинуватити Німеччину в національній зарозумілості. Тобто справа дійшла до вияву емоцій.
І ось нещодавно співробітники німецького президента люб'язно надали кореспонденту ZAXID.NET повний текст виступу свого шефа, який викликав настільки примітну реакцію. Причини і суть розбіжностей стали зрозумілішими.
Що стосується росіян, близьких до влади, то вони виступали на зустрічі в дусі великодержавного відродження, а за стилем – досить прямолінійно і навіть жорстко. Саме таку ідеологію та модель поведінки диктує нині Кремль. Ґаук же, всупереч традиції російсько-німецьких контактів, аж ніяк не намагався підлаштовуватися під опонентів і не видавав жодних індульгенцій у зв'язку з тривалим «перехідним періодом» в Росії. Він говорив приблизно те, що публічно говорить на цю тему завжди й скрізь і, як мені здалося, не надто переймаючись тим, чи цілком його концептуальні конструкції зрозумілі присутнім росіянам: якщо бажаєте – намагайтеся самі зрозуміти.
Загалом підтверджується, що з цим пастором, колишнім східнонімецьким правозахисником, а потім і мисливцем на штазі й агентуру КДБ (він був керівником архівів спецслужб НДР) спільної мови Москві не знайти. Кредит терпимості до путінської Росії на вищому політичному рівні, схоже, вичерпується.
Центральним і найбільш суперечливим питанням, звісно, була історична самокритика – чи покаяння – німців та росіян. Як підсумовував потім Алєксєй Пушков з Держдуми РФ, нам, переможцям у війні, нема в чому каятися, а от німцям варто продовжити покаяння. Видатний політолог Сєргєй Караганов навіть пригрозив, мовляв, усі народи, а особливо – російські лідери, можуть ще пригадати німцям те, що вони скоїли минулого століття. «Будьте обережні, зокрема з росіянами. Поки свого роду громовідводом для правлячих кіл у Росії служить Америка, на якій весь час відіграються. Але така штучна загроза може з'явитися і в Європі», - прозоро натякнув він.
Ґаук, зі свого боку, зауважив, що німці давно і точно знають, хто були головними військовими злочинцями. Саме це болісне, але необхідне розуміння забезпечило перебудову суспільної свідомості та формування нової політичної культури.
Інформованість німців про події війни справді значна. На це працюють система освіти, ЗМІ, професіоналізм та сумлінність німецьких вчених, відкритість і доступність архівів та іншої інформації. Тож у німецькому суспільстві вкоренилася цілком певна моральна та ідеологічна оцінка військових злочинів і нацистського режиму загалом.
Російські опоненти заперечили, що до всього цього переважна більшість німців прийшла не з власної волі (самі-то вони були здебільшого лояльними підданими або фанатичними прихильниками Гітлера), а завдяки розгрому Німеччини та зусиллям окупаційної влади. Такий аргумент сам по собі беззаперечний. Однак він підводить до іншого питання: це що ж, російському суспільству залишається чекати, поки якийсь «визволитель» відкриє і систематизує (не «зачищаючи») архіви, організує їх повноцінну наукову обробку, повідомить результати населенню і, нарешті, розслідує злочини окремих радянських функціонерів, передасть їх законному суду, а потім і забезпечить виконання покарань? Адже сам російський режим докладає сьогодні зусиль у зовсім іншому напрямку. Офіційно оголошено, що вже цього року буде сформовано «позитивну» й «патріотичну» концепцію вітчизняної історії. Судячи з уже оприлюднених директив та готових зразків, це буде чергова версія сталінського міфу. Наріжним сюжетом стане Велика перемога, яка не підлягає сумнівам і переоцінкам. І, знову ж таки, згідно з останніми законопроектами, горе (зокрема в'язниця) – вільнодумцям.
Водночас в Росії зберігається значно більше свободи думок з єврейського питання. За фразу про те, що нацисти «не з усіх предків лібералів зробили абажури» (скандал довкола Леоніда Гозмана і його порівняння СС зі Смершем), журналістка Уляна Скойбеда в Європі одними вибаченнями не відбулася б. Як не парадоксально, антисеміти або апологети нацистів почуваються в Росії вільніше, ніж у Німеччині.
Тим часом президент Ґаук дивиться на проблему значно ширше: «Небезпеку в Росії я вбачаю в тому, що час, коли Радянський союз був жертвою, перекриває досвід терору і втрату людяності протягом всієї епохи комунізму. Гігантські страждання і ні з чим не порівнянні жертви населення під час «Великої вітчизняної війни» (лапки оригіналу - В.К.) будуть предметом уваги і для наступних поколінь. Однак чи досить спогадів про це для того, щоб примирити націю саму з собою і сприяти розвитку громадянського суспільства? У цьому можна сумніватися – причому, виходячи не з політики, а з психології. Не тільки великі перемоги і великі травми формують колективну пам'ять, але й усвідомлення провини та тривалої безпорадності, які закарбовуються у душі народу».
Тож, як зауважив Ґаук: «Лише той, хто не проводить селективної історичної політики, не підпорядковує дослідницькі засоби політичним цілям, не реставрує чи культивує міфи, − тільки той може створити історичну картину, в якій визнає себе все суспільство». Звісно, що такий підхід складно поєднати з тезою, висловленою на зустрічі головним російським істориком Алєксандром Чубар'яном: «Історія – це заручниця політики, і навпаки».
Ґаук вбачає співвідношення науки з політикою ще й в іншому: «Як справжня наука не знає кордонів, так і міжнародний дискурс прав людини і громадянських прав ніколи не може вважатися втручанням у внутрішні справи». У цьому зв'язку він висловив заклопотаність ситуацією навколо «наших друзів з Меморіалу». І додав, що тиск на громадянське суспільство, ЗМІ і правозахисників у Росії створює суспільний клімат, який «перешкоджає просвітницькій ролі історії».
Прямою відповіддю на таке трактування взаємозв'язку історичної пам'яті з політикою була теза політолога Караганова: «Оскільки ми – не розгромлена країна, а країна, яка виграла війну, то наш вихід з комунізму буде набагато важчим». Чужий досвід для Росії в принципі неприйнятний, «ми повинні видужувати самі».
Тож російські учасники рішуче відкинули і ідею покаяння, й іноземні моделі декомунізації. Хоча державно-громадський діяч Міхаіл Федотов і запропонував оригінальний варіант: замість покаяння використовувати елемент екзорцистської (отже, цілком міжнародної) практики – «трикратне зречення від диявола». «Всі народи, які пережили жах тоталітаризму, − заявив Федотов, − повинні не каятися, а піти шляхом зречення від злочинів режиму».
Одним словом, всі залишилися «при своїх» і не дуже зрозуміло, чи є сенс подальшого російсько-німецького діалогу щодо обговорюваних тем.
Видається, що з найбільшою користю для себе провів час на зустрічі письменник Віктор Єрофєєв. Він «мав честь» просто взяти і зачитати главу зі свого нового роману «Акімуди», де розповідається про майбутнє захоплення влади в Росії мерцями. І – прошу дуже: вже до кінця цього року роман (500 сторінок) мав би вийти в Німеччині!