Сторонньому глядачеві здається, що український політичний сезон завмер після чергових виборів. Оманливе затишшя, бо в таборі переможців робота кипить – тренуються нові депутати, готуються кадрові зміни. Аналітики говорять про близьке перезавантаження бюрократичної машини. Безумовно, зміни торкнуться й історичної політики, яку проводила адміністрація колишнього президента. Сказати, що ця політика була суперечливою, було б надто м’яким означенням тієї сповненої конфліктів історії, яка тривала кілька років. У суспільстві, травмованому війною, яка триває, старанно розігрувалась ненависть до тих, хто має іншу думку, навішувались ярлики ворогів і зрадників. Зусиллями політиків, наближених до влади інтелектуалів, пропагандистів, до «п’ятої колони» зараховували всіх незгодних.
Які ж зміни очікують сферу історичної політики найближчим часом? Загадковий Володимир Зеленський поки що дає мало шансів прочитати майбутнє. Кожен український президент мав свій рецепт дій у стосунках з минулим. Адміністрація Леоніда Кучми виступала таким собі барменом, який вміло міксував наратив Великої вітчизняної, для Одеси та Харкова, із вшануванням Української повстанської армії, яке більше смакувало в Тернополі та Івано-Франківську. Віктор Ющенко – головний «історик» серед президентів, був відданим фанатом україноцентричного наративу, яким його лишив нам «батько історії» Михайло Грушевський. Адміністрація Віктора Януковича особливо не замислювалася, позичаючи візії в північного сусіда. Петро Порошенко не відразу, але сів на вже знайомого українцям коника, сповіщаючи про наш «європейський вибір», здійснений ще за легендарних князів Давньої Русі. На додачу попередньому президенту не раз закидали «звуження» історичної політики до інтересів одного регіону – Галичини. Сьогодні ж Україна, здається, вперше отримала президента, який щиро байдужий до історично-ідеологічної політики. Поки весь його досвід у цій сфері зводиться до відео на 9 травня, в якому було обіграно доволі заїжджену тему примирення «радянських ветеранів» та «бійців УПА».
Голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає, що дії нової влади в гуманітарній політиці стануть справжньою перевіркою на «(не)залежність» від Росії. На диво невимушено, очільник головного ідеологічного органу ототожнює діяльність своєї установи з гуманітарною політикою держави загалом. Такі категоричні заяви виглядаюсь досить дивно від представника політичної команди, яка за півроку отримала дві нищівні поразки на виборах. Тим паче, що директор УІНП відверто підтримав колишнього президента, увійшовши до списку депутатів спішно відформатованого БПП. Так сталось, що кволий результат політичної сили Порошенка не дозволив В’ятровичу досягти бажаного результату.
Поразки поразками, але полишати свої посади за власним бажанням чинний штат УІНП на чолі зі своїм головою не збирається. І така поведінка викликає певні аналогії. Якщо ти, як затятий фан на стадіоні, закликаєш свого патрона в Фейсбук – «Їб-ш, Петре!», чи морально шукати собі виправдань, чіпляючись за посаду? Якщо оголошуєш себе членом команди, то вмій піти з нею разом. У спортивній драмі «Щонеділі» герой Аль Пачіно говорить фразу: «Грає команда. Виграє чи програє команда, всі разом». І мова, звичайно, не тільки про голову Інституту, а й про його колег.
Уявіть, футбольна команда-претендент на чемпіонство, тільки що забила переможний гол. Команда-суперник, яка тільки склала чемпіонські повноваження, похнюпившись залишає стадіон. Перед камерами та мікрофонами ЗМІ гравці намагаються зберігати обличчя, пояснюють нищівну поразку поганою підтримкою вболівальників та ангажованим суддівством. Але один гравець – нападник команди, не полишив поля. Уже поїхали спортсмени, розійшлися вболівальники, вимкнули світло на полі, а гравець стоїть біля воріт суперника й удар за ударом забиває м’ячі у чужі ворота. Він ніяк не може повірити, що сьогодні команда програла. Він так звик до гучної підтримки фанів на трибунах, до закордонних поїздок, до уваги журналістів. Сьогоднішній склад УІНП надто нагадує такого гравця.
Спікери вчорашньої влади, діячі історичної політики вже пів року говорять і пишуть про «неправильний народ», про «малоросів» і «населення», які не змогли ще трохи потерпіти до настання світлого майбутнього. Задравши носа, розмірковують вони про те, що виборців, які голосують не так, як їм подобається, треба перевіряти на рівень IQ, що більшість завжди пасивна, а історію творить меншість. Безперечно, сто років тому більшовики в Російській імперії були абсолютною меншістю, що не завадило їм досягти успіху. Такою ж меншістю були маоїсти в Китаї та повстанці на чолі з Кастро на Кубі. І більшість дійсно не змогла завадити перемогам згаданих пасіонаріїв. Можливо, українським ідеологічним бійцям не завадило б уважніше придивитись до традицій післявоєнної Європи, до якої начебто вони прагнуть, та згадати слова Черчилля про демократію – таку недосконалу, але кращу за все, що було вигадано в політиці. На жаль, їхня риторика свідчить, що з історії вони обирають радше досвід міжвоєнної Східної Європи, де демократія багатьом здавалась лайливим словом. Кілька років критику, яка лунала звідусіль, голова УІНП пояснював інтригами колишніх «регіоналів» та «рукою Москви». Серед десятків критичних статей і виступів проти чергових ініціатив Інституту обирав заяви одіозних персон, на зразок представника «Опоблоку» Олександра Вілкула. Нинішня ситуація демонструє, що запит на зміну політики перманентного конфлікту в суспільстві незрівнянно більший, ніж його хотіли б представляти реалізатори цієї політики.
Повертаючись до питання можливих сценаріїв змін у сфері історичної політики, можна уявити два варіанти. Перший: новий Кабінет Міністрів взагалі ліквідує УІНП, залишивши відповідні функції спеціальним відділам в армії, потенційно – інформаційному каналу, створення якого анонсував президент Зеленський тощо. Не варто забувати і про Міністерства культури та освіти – відомства, що традиційно несуть на собі таке навантаження, що відбивається у шкільних програмах/підручниках, музейних експозиціях, спеціальних заходах. Другий варіант: УІНП лишається, але відбувається його перезавантаження. Важливо, щоб воно не обмежилось зміною облич на посадах та призвело до кардинальних змін концепції роботи цього органу.
Як же сформувати команду, яка буде здатна до змін? У такій складній сфері, де наша держава, відверто кажучи, ніколи не мала чим пишатись, а перекручень відбувалось аж надміру, процес змін мав би бути максимально відкритим. За відсутності прописаної процедури це могла б бути ініціатива Міністерства культури, яке, за статутом УІНП, є його основним куратором. Наприклад, міністр культури оголошує конкурс на посаду голови УІНП. Збирає колегію, до складу якої увійшли б академічні дослідники, публічні інтелектуали, представники ЗМІ та популярні блогери. Цей тимчасовий орган, без гальмування процесу, заслухав би всіх претендентів, які пропонували б власне бачення роботи Інституту і свою команду. Безумовно, у такій колегії мали б бути люди з різними поглядами, але готові до компромісів. Вкрай важливо, щоб ці люди дійсно були виразниками думок суспільства, а не тільки «орденоносцями». Говорячи про представників академії, можна було б очікувати імена тих, чиї наукові здобутки визнані і поза Україною, а не лише авторів «фахових видань» та людей зі стажуваннями в університетах свого ж міста. Врешті, ця поважна колегія могла б обрати голову УІНП.
Важко припустити сьогодні, хто саме став би новим очільником Інституту. Однак, відштовхуючись від того факту, що чинна історична політика була важливою складовою передвиборчої кампанії колишнього президента та його політичної сили, і їх фактична поразка означає несхвалення такої політики абсолютною більшістю населення України, новим лідером УІНП мала б стати людина, яка за своїми переконаннями була б її опонентом.
Якою ж може бути концепція, яку просуватиме новий склад УІНП? По-перше, у старій версії є елементи, від яких конче потрібно було б відмовитись. Варто було б переглянути всю ту архаїчну термінологію, що нею послуговується Інститут, починаючи від самого положення про його роботу. Розумію, що сленг чинної команди містить ідіоми на власне позначення, як «ті, що при пам’яті», але, думаю, це можна лишити поза обговоренням. Усі ці «збереження і відновлення пам’яті» виглядають ніби списаними у романтиків XIX ст. Крім того, необов’язково зводити все до розповіді про «державотворення», бо весь наш шкільний курс історії, як і курси історії для не істориків у вишах, фактично про це державотворення і говорять. І в сотий раз повторене може викликати хіба що алергію. «Інтеграція корінних народів» України в українське ж суспільство звучить взагалі безглуздо, змушуючи згадувати слова одного столичного історика про євреїв та поляків, які, проживши на українській землі кількасот років, мають почуватися тут гостями. Врешті, подолання «історичних міфів» зовсім не означає їх заміщення іншими, як це й робилось весь попередній період.
Сказавши про те, від чого треба відмовитись, поговоримо про ті меседжі, які хотілось би чути і втілення яких хотілось би бачити в діях нової команди. Основним меседжем мало б стати не зведення героїв на п’єдестали, а розмова про безперечно абстрактні, але такі важливі європейські цінності, як демократія, свобода, рівність прав, толерантність, повага до іншого. Чому б замість проспектів Бандери чи Жукова у нас не з’являлись проспекти Толерантності чи Гідності? Завданням Інституту має стати не спроба якоїсь асиміляції корінних народів, що нагадує радше американську історію сторічної давнини, а наголошення на тому, що сьогодні бути українцем – це бути належним до політичної нації. І єдиним маркером цієї належності є вільний вибір людини, а не національність її батьків, колір шкіри, мова чи місце народження. Важливо говорити про історію боротьби за права різних груп, розповідаючи суспільству про поступову їх емансипацію. Передовсім, як завдання з позавчора, про права більшої частини суспільства – жінок. Але й розмова про права тих, кого називають «національними меншинами», чи права ЛГБТ-спільноти вже давно на часі.
Говорячи про ширші контексти, ми не мали б дарувати сусіду-агресору наш віковий спадок в імперіях – Російській або Австрійській, як, до речі, і спадок радянського періоду. Так, українці не мали в цих утвореннях власних кордонів (або вони були майже фіктивними), але були співтворцями імперій, робили свій внесок – політичний, інтелектуальний, економічний. Стерти століття своєї історії, через «декомунізацію» та «деколонізацію», перша з яких не вийшла за межі формалізму кращих радянських зразків, – це чудовий подарунок російським ідеологам. Звичайно, це не скасовує засудження сталінізму, визнання брехливості соціалізму радянського зразка чи необхідності розмови про постколоніальні травми. Але і звести все до негативу неможливо.
Необхідним є пошук трансрегіональних тем, які ставали б спільними для історико-культурних місцевостей України – Півдня і Слобожанщини, Галичини та Буковини. Розмова могла б йти про спільний досвід, особливості та спорідненості кожного з регіонів. І є ще безліч тем, які можна і треба просувати. Рамка ж державотворення мала б бути присутня за замовчуванням, бо українські громадяни з 1991 року знають, що вони є громадянами цієї держави, а вона, своєю чергою, є частиною Європи. Перефразовуючи вислів, що його приписували давнім спартанцям, можна сказати, що держава – це люди, а не кордони. Українців не треба залякувати. Треба, врешті, відмовитись від комплексів меншовартості і фобій, що старанно нав’язують суспільству окремі персони, про те, що великий європейський народ і його держава можуть кудись зникнути.
Важливим є й питання контролю за бюджетом установи. Витрачання грошей платників податків не мало б обмежуватись нав’язаними школам і музеям календарями, виставками сумнівної якості чи потенційним збільшенням наповнення декларацій окремих робітників УІНП. Якщо є реальне зацікавлення проектом через донесення інформації про нього до суспільства і зворотний зв’язок із замовленням інтелектуального продукту, виробленого організацією, отже все йде правильно. Якщо немає, значить проект згортається, можливо, і команда трохи переформатовується, і починається реалізація нового проекту. Неможливо роками возити по всій країні пару виставок або видавати книжки, які хіба що задарма візьме сільська бібліотека.
Врешті, настав час не тільки для критики, а й для дії. Хотілось щиро сміятись над словами співробітників УІНП, які казали про те, що вони нібито очікують пропозицій від громадських організацій чи університетів про спільні проекти. Працювати у площині тих меседжів, що їх несла/несе чинна команда, означало підтримати і їхні токсичні для демократичної країни ідеї, і принципи роботи.
Що ж, очікуємо нову команду, з новою візією. Хоча я маю власну мрію про нового голову УІНП та два його перші і рішучі кроки. Перший, коли, сівши зранку першого робочого дня в кабінеті, він своїм наказом переведе приміщення на Липській в оренду років на 49. Припустимо, для турагенції, в якої кожен українець зможе купити квитка до Відня, де вип’є горнятко кави. Другим же наказом голова ліквідує свою установу, власне, вип’є кави, та легкою ходою піде додому, бо гарну справу він уже зробив, і день його не минув дарма.