Когось зимові свята спонукають виділяти адреналін для гонитви за найкращими подарунками, а когось можуть буквально лякати до смерті – різдвяні дзвоники не здатні заглушити панічні атаки, з якими стикається чи не чверть людей. Це страшно, але не смертельно.
Найперша панічна атака сталася зі мною в метро. Метро, затори, супермаркет – класичні місця для першого досвіду ПА. Бракне повітря, в голові – ніби вата, у вухах шумить, здається, що зараз я втрачу свідомість, серце шалено стукає, майже вискакує з грудей. Тоді мені довелося буквально за вуха витягати свою свідомість на поверхню. Хоча зараз зрозуміло, що то була дише ілюзія. Друга моя панічна атака закінчилася в кареті «швидкої», де мені зробили кардіограму й відправили додому після пригощання корвалолом.
Відтоді почалося суцільне пекло – панічні атаки частішали і міцнішали, тривали довго; боліло в лівій частині грудей, німіла ліва рука, постійно здавалося, що я втрачаю свідомість. Стало страшно їздити за кермом (а раптом – аварія, а що, як когось вб’ю?), ходити в супермаркети (а раптом я впаду, ну що за сором…) та навіть бувати самій вдома (не буде кому допомогти і я помру).
Остання ПА знову закінчилася в кареті «швидкої». У мене знову були всі ознаки інфаркту і – знову чисто на ЕКГ. Хоча ліва рука не підіймалася – я навіть не змогла увімкнути поворотник, щоб припаркуватися.
Тоді я почала занурюватися в тему панічних атак й неврозу: читала статті, книги, дивилася відео, знайшла відповідний форум, поговорила з психотерапевтами. На форумі я читала про симптоми, що мучили мене впродовж восьми місяців. Все, що я сприймала як страшну недугу, раптом знайшло своє місце, пазл склався. Ось деякі цитати з форуму, де люди описують свої симптоми:
- «…німіє ліва частина тіла, голова, шия, рука, ліва нога. В такий момент я дуже нервую і боюся, що починається інсульт…»
- «…мені стає тяжко дихати, і я починаю боятися, що просто втомлюся це робити. Або в мене станеться параліч дихальних м’язів і зупинка дихання…»
- «…стискається шия, з’являється тяжкість в голові, закладає ніс, і я починаю страшенно позіхати…»
Як це працює
У певний момент наш емоційний стан стає не дуже стабільним – через якісь події в житті чи через постійну втому, фінансові проблеми або проблеми із партнером. А, може, діти «чудять» або ми втратили когось з близьких. Коли психо-емоційний стан далекий від стабільного й гармонійного і до цього підключається вегетативна нервова система, ми, навіть не усвідомлюючи, починаємо переживати. ВНС відгукується фізично і починається паніка. Підвищується рівень адреналіну – ВНС реагує ще більше і коло замикається: нам погано – ми боїмося – нам ще гірше – ми боїмося ще більше – і так далі.
Мозок послужливо реагує на наш стан, посилаючи сигнали в нервові закінчення, що змушують відчувати біль в грудях, в голові або деінде, а ми реагуємо на фізичні прояви страхом: «Все, в мене інфаркт (інсульт, зупинка дихання)». Рівень адреналіну зашкалює, в організмі відбувається дискотека.
Якщо атака сильна, ми починаємо шукати допомоги, адже боїмося, що помираємо тут і зараз (до речі, пекельний страх смерті – теж характерний для панічних атак). Ми бігаємо, як скажені, поверхами з проханням викликати швидку або ж самі її викликаємо. Медики приїжджають, невідкладного стану, звісно, не бачать, пригощають нас корвалолом і їдуть. Нам стає легше, панічна атака закінчується.
А що ми? Ми починаємо виснажливі походи лікарями: невролог, кардіолог, ендокринолог, купи аналізів – все чисто, але фізичний стан не змінюється. Або навпаки: ми боїмося лікарів, бо ж раптом щось страшне і я помираю. Менше знаєш – краще спиш.
Добре, коли інформація про те, що це лише панічна атака, приходить швидко. До того, як ми одне за одним викреслили із свого життя місця, де нам стає погано – магазини, ліфти, салони краси, салон авто. Це може закінчитися геть сумно – агорафобією, коли людина навіть з дому вийти не здатна, бо їй всюди зле.
Психотерапевти часто пояснюють панічні атаки і механізм їх виникнення такою алегорією. Уявіть косулю, яка щипле травичку на галявині. Навколо співають пташки і все спокійно. Аж раптом з’являється лев. Що робить косуля? Її організм починає інстинктивно реагувати на очевидну небезпеку. Косуля пітніє – її шкіра охолоджується, готується до втечі. Напружуються м’язи ніг. Зір стає «тунельним» – очі дивляться тільки туди, куди треба бігти, не витрачаючи ресурсу на розглядання навколо. Косуля випорожнюється, аби звільнитися від зайвої ваги. Це все відбувається за декілька секунд. Її мозок майстерно керує тілом, щоб тварина могла втекти.
Під час панічних атак з нашим тілом відбувається приблизно те ж, відмінність лише одна – небезпеки немає. Очевидної загрози нашому життю у момент ПА не існує, але мозок вмикає «червону лампочку» і організм реагує на неї та видає уесь спектр відчуттів, ніби ми у реальній небезпеці.
Логічно мислити у такі моменти ми не можемо, тому не помічаємо, що ходимо туди-сюди або бігаємо поверхами у пошуках допомоги, а, отже, ми геть не при смерті (напружилися м’язи ніг, як в косулі, мозок подав сигнал тікати).
Що робити?
Тут для кожної людини є свої методи. Я виділила ті, які допомогли саме мені.
По-перше, треба зрозуміти – від ПА ще не вмерла жодна людина, попри те, що іноді нам здається, що ще трохи напруги й страху – і серце не витримає та вибухне. Ні. Не вибухне.
По-друге, варто знизити опір панічним атакам. Коли «накатує» – перестати опиратися. Сказати: ну, давай! Смали! Не уникати її, а раз і назавжди пояснити собі механізм і наслідки, яких, насправді, немає. Панічними атаками страждає ледь не чверть населення планети – і багато навчилися успішно з ними справлятися.
По-третє, пам’ятайте 5 основних страхів, що виникають при панічних атаках: страх інфаркту, інсульту, страх зійти з розуму, страх осоромитися перед оточуючими, страх скоїти щось непоправне. Цього всього не буде! Як хвиля, що накочується і сходить, так і панічна атака – жодного інфаркту, відставити.
По-четверте, усвідомте, що окрім нас самих нам ніхто не допоможе. Чарівної пігулки немає. Хтось справляється дихальними вправами (є в інтернеті), хтось відвідує психотерапевта, хтось медитує. Дехто робить все це в комплексі.
Головне – знати, що нас таких багато. Ми не унікальні і ми не помремо від ПА. Це ускладнює життя, та це не смертельно. Ми обов’язково впораємося.