Вони не збиралися нікого всиновлювати. 15 років тому родина Богдани та Ігоря мешкала в однокімнатній квартирі у Львові, у пари підростало четверо доньок. Здавалося б, куди їм ще одну дитину? Але вони познайомились із маленькою Ангеліною. Дівчинка із дитячого будинку майже не рухалася, казали, що вона нічого не чує і не бачить. Богдана та Ігор спершу хотіли допомогти дівчинці із лікуванням, але зрозуміли: «А що, якщо її забере інша родина?».
Цього тижня проект «Рідні» розповідає про родину Невольків, які спершу стали татом і мамою для покинутої незрячої дівчинки, а згодом вирішили створити Дитячий будинок сімейного типу.
«Мені здавалося, що це забрали мою власну дитину і поклали туди»
У подвір’ї двоповерхового жовтого будинку в Великому Любені (Львівщина) Ігор Неволько розкладає стіл для пінг-понгу. Дітлахи вже вирішують між собою, хто гратиме перший. Решта всідаються на лавки у затінку щоб спостерігати за грою.
Зараз разом із Ігорем та Богданою мешкають ще одинадцятеро дівчат та хлопців. Лія, Естер, Соломія та Вірсавія – їхні біологічні діти. Вони – найстарші, тому допомагають батькам з іншими дітьми.
Лія жартома себе називає «авторитетом».
«Завжди галас в хаті стоїть, тиша рідко буває, - сміється дівчина.- З іншого боку - це дуже весело. Якщо грати у футбол чи волейбол, то завжди є готова команда».
Зараз Невольки виховують шістьох прийомних дітей. Також підростає донька Ангеліна, яку подружжя вдочерило.
«Наймолодшій Вірсавії вже було три роки і я вирішила, що досить сидіти вдома. Пішла волонтером у дитячий будинок, – розповідає Богдана. – Були діти, котрих було дуже шкода: менші, більші, з різними проблемами. І одного разу сталося так, що принесли Ангеліну в ту групу, поклали її в ліжко і вона просто там лежала».
Жінка згадує, щойно підійшла до дівчинки, вона протягнули до неї ручки: «У мене було таке враження, що це забрали мою власну дитину».
Тоді Ангеліні було 11 місяців. Вона важила лише 6 кілограмів і не те, що не ходила, навіть сідати не намагалася.
Фото крихітки Богдана принесла додому, тоді доньки почали її переконувати забрати Ангеліну з дитячого будинку.
«Нас одразу було четверо, ми навчилися один за одним дивитися, якось приділяти увагу комусь, а тут менша. Ми ще навіть спочатку сперечалися, хто буде за нею дивитися, - розповідає Лія. - Пам’ятаю, що ми вчили її ходити, тому що, коли ми її взяли, вона взагалі не вміла ходити.»
Втім, пара не наважилася одразу вдочерити дівчинку. Спершу, взяли Ангеліну під опіку, аби завести її на обстеження.
«Коли читаєш її діагнози, то здається, що дитина щойно з поля бою»
П’ятнадцятирічна Ангеліна дуже любить співати і навіть сама пише пісні. Вдома грає на фортепіано, на вулицю бере із собою гітару.
«Музика - це велике задоволення. Це моя найулюбленіша справа», - постійно повторює Ангеліна.
Та коли Невольки лише почали опікуватися дівчинкою, їх переконували, що вона не чує.
«Там, коли читаєш її діагнози, то здається, що дитина щойно з поля бою, з війни», - обурюється Ігор. – Але Ангеліна ніяк не реагувала, я її брав на руки, притискав, а вона просто-от лежить. Лія, старша дочка пішла на музику. В нас кімната маленька була, але фортепіано стояло. І тоді я звернув увагу, що Ангеліна реагує на музику».
«В нас так цікаво було в хаті: одна в одному куті грає на бандурі, та на фортепіано. Це все одночасно робилося і ця маленька дитина посеред того всього», – доповнює Богдана.
Зараз у Ангеліни абсолютний слух. А от зір дівчинці так і не вдалося врятувати.
«Ми ще не знали діагнозу стосовно очей. Казали, що це просто катаракта. Ми собі так думали: зробимо операцію і буде все добре. І тоді дізналися, що в неї ретинопатія п’ятого ступеня, що це безповоротно, що нічого не можна зробити», – пояснює Богдана.
«Колись до нас приїжджали журналісти з Канади і Асоціація запобігання сліпоти, – каже Ігор. – І вони звернулися до офтальмологів світових. То вони згодом написали, що якщо би до трьох місяців зробили операцію, то 80% зору можна було зберегти».
Тим часом Ігор, Богдана та їхні діти встигли прив’язатися до Ангеліни. То ж вирішили вдочерити її.
«Нам треба було самим вчитися і діти вчилися. Всі обережно коло неї, вона сама себе називала пуп землі, бо так справді: весь світ почав довкола неї крутитися», – усміхається Богдана.
«Вчителька писала для мене книжки на «брайлі»
Батьківська любов і опіка додавала дівчинці впевненості. Вже за кілька місяців стало зрозуміло, що Ангеліна – справжній боєць.
«Мені тут дуже подобається, мене на кожному кроці підтримують, допомагають, мені не дадуть вдаритися. Мене тут дуже люблять і завжди дбають про мене, вони дають мені багато радості», – каже тепер Ангеліна.
«Коли ми приїхали жити сюди (у двоповерховий будинок в Великому Любені – ред.), Ангеліні було два роки. В неї ноги сині були. Так вона вчилася ходити по сходах», – згадує тато дівчинки.
У перший клас Ангеліна пішла до звичайної загальноосвітньої школи у Великому Любені і стала першою в Україні дитиною, для якої створили інклюзивний клас. І не лише клас, всю школу довелося зробити максимально безпечною та зручною для нової учениці.
«Чомусь в житті так стається, що навколо Ангеліни багато добрих людей,» - впевнена мама дівчинки. Особливо вдячна вона першій вчительці доньки. Мовляв, та одразу загорілася бажанням допомогти Ангеліні і добре її навчити.
«Моя вчителька Галина Михалівна навіть вивчила мій шрифт і писала для мене книжки на "брайлі"», – розповідає дівчина.
В майбутньому Ангеліна мріє бути вокалісткою. Вже встигла виступити у США, а взимку брала участь у мюзиклі «Казка на білих лапах» разом із «Піккардійською Терцією».
«Ми привезли додому хлопчика і він голосно сказав: «Нарешті, я нормальна людина, бо в мене є тато і мама»
Ангеліна певна, що кожна дитина заслуговує на родину і ніхто не має залишатися в інтернатах та дитячих будинках.
Богдана та Ігор кажуть, це вона надихнула їх на створення ДБСТ.
«Власне Ангеліна була такими дверима до нашого серця. Якщо в нашій сім’ї дітям добре, то можна взяти тих, котрі трохи знедолені», – каже Богдана.
Спочатку Невольки взяли п’ятьох дітей. Коли ті виросли, вони взяли ще двох, а минулого року у Дитячому будинку сімейного типу з’явилося троє нових дітей.
«Дуже часто є люди, котрі відмовляються від дітей і виправдовують себе чимось, – каже Богдана. – А ще кажуть «завіз його в інтернат, там йому краще, я його пристроїв». Є такі, що от вони пристроїли. А діти зраджені. Покалічені таким ставленням».
Жінка згадує, як їздила з Ангеліною на обстеження до Німеччини. Дівчинці було лише три роки і вона не пам’ятала, що її всиновлено. Однак, коли мама вийшла, дитина злякалася, що та її покинула і ніколи не повернеться.
«Десь на підсвідомому рівні вона відчувала, що одного разу її вже залишили», - впевнена Богдана. - Але якщо вже люди задумуються про усиновлення, це багато. Бо дуже часто вони просто і не знають, що є така потреба, що можна таким зайнятися і принести комусь трошки якоїсь радості в житті. Того не потрібно боятися. Бо якщо хочеш добра дитині, то зробиш. То все вийде. Якщо дитину забрати в сім’ю, то вона вже щаслива».
Підтримує дружину і Ігор, мовляв людям, які хочуть всиновити чи взяти під опіку дитину, не варто зволікати.
«Ми привезли додому хлопчика і він голосно сказав: «Нарешті, я нормальна людина, бо в мене є тато і мама.» Нічого з майна не піде з нами на той світ. А це піде».
***
«Рідні» - це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».
Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення Дитячого будинку сімейного типу телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).