Боюся перебільшити, але якщо перебільшу, то не набагато: рідко є котрий місяць, коли б на вулиці, де я живу, не тріпотіли жовто-блакитні прапори з чорною стрічкою.
Здебільшого, їх вивішують не на вшанування історичних трагедій, а у зв’язку з трагедіями сучасними: як-от чергового вибуху на шахті чи катастрофи на Скнилові. Оце поєднання жовто-блакитного з чорним може послужити найвиразнішим символом того, з чим Україна зустрічає своє двадцятиліття.
Одного погляду на карту вистачило б на те, щоб зрозуміти, що з тою країною щось глибоко не в порядку: вигідне розташування між Сходом і Заходом, різноманіття кліматичних зон і багатство природних ресурсів, чисельне і досить освічене населення – всього того мало б вистачити, щоб жити спокійно і заможно. Це був висновок, який у 1990 р. зробив DeutscheBank у своєму прогнозі «SovietUnionattheCrossroads”. З його оцінки виходило, що якби радянські республіки оголосили незалежність, то найкраще, з огляду на ресурси і господарчий потенціал, малося б Україні. Роздрукований у мільйонах листівках напередодні грудневого референдуму 1991 р., цей прогноз зіграв не останню роль у тому, що 90% учасників референдуму проголосували за українську самостійність, у тому числі – російськомовні на Сході й Півдні.
Те, що маємо зараз, виразно не відповідає тому, чого очікували у 1991 р. Отже, що пішло не так?
Ще раз про історію…
Це питання ставлять собі не лише українці. Воно є частиною т.зв. «Великої Дебати» (GreatDebate): Чому одні нації багаті, а інші бідні? Відповідь на нього даремно шукати лише в історії останніх двадцяти років. Його розгадування вимагає довшої часової перспективи останніх двохсот, а дехто каже – навіть п’ятисот років.
На це «велике питання» є два, і то докорінно відмінні пояснення. Перше: DeutscheBankне взяв до уваги найважливіший показник – характер самого суспільства. Цей показник не має однієї спільної назви. Його називають, залежно від випадку, «ментальністю», «культурою», «цивілізацією», «соціальним капіталом», «історичною спадщиною» - або ж просто «фактором Х». Незалежно від того, як його називають, суть аргументу є такою: немає і не може бути універсального рецепту на суспільне багатство, бо останнє зумовлене культурними чинниками, а культури у різних суспільствах різні. Тому одні народи ніби приречені на успіх, інші ж можуть тільки старатися; це не означає, однак, що їм обов’язково вдасться стати заможними і багатими.
Протилежне пояснення заперечує важливість культурних поділів. Причини, чому одним суспільствам вдається, а іншим – ні, даремно шукати в історичній спадщині. Бо яка спільна історична спадщина об’єднує, скажімо, Бразилію, Росію, Індію, Китай – славетний БРІК, котрий зараз кидає виклик економічному домінуванню Заходу? Інтелектуали так люблять говорити про культуру й особливості національної історії, бо це створює враження привабливості і потрібності того, чим вони займається. Насправді ж люди у всьому світі, а не тільки протестанти і євреї, працюють тяжко, щоб звести кінці з кінцями. А таємниця успіху полягає у створенні політичних умов, з допомогою яких праця індивідів перетворюється у суспільне багатство.
Проблема обох пояснень – у слабкості їхньої емпіричної бази: й одне, й друге наводить поодинокі приклади, але не оперує глобальними порівняннями й узагальненнями. Паралельно з цією «великою дебатою», але незалежно від неї, від початку 1980-х група соціологів з Мічіґанського університету проводить дослідження, яке охопило зараз більшість (87%) населення планети. Це дослідження у свій спосіб показує, що насправді праві й одні, й другі. Я про нього уже писав не раз (див. мою книжку «Життя, смерть та інші неприємності») – тут тільки коротко повторю його висновки.
Щодо першого пояснення, то згадане дослідження підтверджує, що історія/культура таки має значення, і те, куди ми потрапимо, залежить від того, звідки ми прийшли. Комуністична спадщина є гальмівним фактором, тому її краще не мати, аніж мати. Але комунізм є лише одним з трьох історичних факторів, котрі суттєво впливають на сучасний розвиток. Іншими двома є імперська спадщина і релігія: країни колишньої Британської імперії є успішнішими за країни Іспанської а тим більше Російської імперії; і успіх більше супроводжує західних християн взагалі, а протестантів зокрема, аніж інші віросповідання (виняток становлять конфуціянські країни).
Щодо другої точки зору, котра говорить про важливість політичних рішень, а не культурних різниць, то вона теж має рацію: країни можуть різко міняти темпи й траєкторії свого розвитку, коли до влади приходить уряд, що має політичну волю провести необхідні реформи.
Оцінювати двадцять років незалежності варто на цьому тлі й з цієї історичної перспективи. Україні не повезло аж тричі: вона була комуністичною, належала до Російської імперії і є частиною східно-християнської цивілізації. У 1991 р. українці зробили правильний політичний вибір, вирішивши відмовитися одразу і від імперської, і від комуністичної спадщини. Звичайно, це був не «кінець історії», а тільки початок кінця. Бо історичні спадщини тому і є спадщинами, що формувалася не одне покоління, отже наївно сподіватися, що вони безслідно розвіються за двадцять років. Раз по раз вони будуть про себе нагадувати, як задавнені хронічні хвороби, але амплітуда їхньої дії затихатиме.
Але окрім комуністичної та імперської спадщин лишається третя, східно-християнська – спадщина місцевого православного та греко-католицького населення. Вона є більш тривкою, аніж імперська та комуністична, бо має набагато довшу, тисячолітню історію. Ще на початку 1990-х американський професор-візантиніст Ігор Шевченко застерігав українських реформаторів щодо недооцінювання її ролі. У нурті стрімких пост-комуністичних змін ця спадщина, писав він, може відійти на другий план, але її наслідки не вивітряться за одну ніч.
Досвід останніх 20 років підтверджує справедливість цієї перестороги. Досить подивитися на рейтинг різних країн світу щодо головних показників якості життя (див. таблицю нижче), щоб переконатися: з усіх 135 націй, щодо яких є дані, колишнім комуністичним країнам зі східно-християнською традицією ведеться гірше, аніж західно-християнським.
Джерело:United Nations DevelopmentProgramme
Цей поділ не є випадковим, бо повторюється упродовж усіх інших років, що віддаляють нас від падіння комунізму та СРСР. Ба більше: він стосується не лише сучасної доби. Досить подивитися рейтинг народів Російської імперії за рівнем грамотності у 1897 р., щоб побачити ту саму тенденцію (див. таблицю внизу)
Джерело: Перепис населення Російської імперії, 1897 р.
Сталін колись іронізував, питаючи: «Скільки дивізій є у папи?». Ця іронія з бігом часу повернулася проти самого жартівника. Бо імперія Сталіна розпалася на куски, й серед її осколків краще ведеться тим народам, які визнають чи коли-небудь визнавали владу папи. Марксисти та творці інших універсальних теорій припускалися помилки, вважаючи, що кожна релігія справляє однаковий, і то переважно негативний ефект на ті суспільні зміни, які ми називаємо модернізацією. Насправді ж, так не є. Кожна з них справляє свій власний вплив, і декотрі з них є більш «прогресивними» за інші.
Розумію, що подібні висновки звучать не надто добре з точки зору політичної коректності. Коли я говорю чи пишу про них, мене звинувачують в упередженості чи навіть расизмі. На своє виправдання можу навести прізвища інших аналітиків – як-от польського економічного історика Яцека Кохановича чи покійного Дмитра Фурмана– котрі роблять подібний висновок про визначальну роль культурно-релігійного фактору. Рівно ж, коли я говорю про переваги західно-християнської спадщини, я не закликаю українців переходити на католицизм чи намагаюся показати цивілізаційну вищість греко-католиків над православними. Насправді, відмінності між одними й другими в межах однієї країни можуть бути значимими. Вони, однак, нівелюються, коли перейти від порівнянь всередині України до порівнянь України з іншими посткомуністичними країнами. На цьому рівні зразу ж стає очевидним, що і греко-католицький український Захід, і православний український Схід належать до спільної східно-християнської традиції
Існують заперечення й іншого характеру: мовляв, кризу зараз переживають усі. Й колишні західно-християнські комуністичні країни мають свої проблеми. Ці контраргументи не можна зігнорувати, вони мають свій сенс. Припускаю, однак, що більшість українських громадян з легкою душею обміняла б свої проблеми на ті, які мають зараз естонці, поляки чи чехи. До прикладу: мої опоненти звертають увагу, що християнський Захід має нижчу народжуваність. Згода, відповідаю я. Але зверніть увагу, що населення християнського Сходу відзначається коротшою тривалістю життя. Що є більш проблемним з точки зору якості життя: низька народжуваність чи вища смертність?
Ба більше: порівняння між християнським Сходом та християнським Заходом не варто зводити лише до пост-комуністичного світу. Греція ніколи не була комуністичною, але за своїм «фактором Х» не дуже відрізняється від Росії чи України. Одна з причин її теперішньої кризи є природа самої грецької держави – клієнтельскої держави, з високим рівнем корупції, де хабарі – т.зв. fakelaki(конверти з грошами) – є нормою, а податки платять хіба що бідні і дурні.
Іншими словами: «русский мир» не є ідеологічною вигадкою Кремля чи православного патріарха. Реально він таки існує. Однак означає він не конче те, у чому нас намагаються переконати його ідеологи – не моральну чистоту у порівнянні зі «зіпсованим Заходом», а гірші, часом набагато гірші стандарти життя.
… та про потребу її подолання
Цей висновок не є вироком. Бо окрім релігії, на суспільний розвиток справляють вплив й інші, більш чи менш важливі фактори. Історія зі своїми чисельними спадщинами також справляє свій вплив. Але цей вплив можна подолати чи бодай максимально знейтралізувати. Просто українській чи білоруській політичній еліті треба старатися краще, більше і довше, аніж, скажімо, елітам сусідньої Литви чи Польщі.
Урешті-решт, усе залежить від нашого вибору. По-перше, від того, кого ми обираємо на свою політичну еліту. І від того, по-друге, чи ця еліта, прийшовши до влади, має політичну волю зробити відповідні зміни. Після 2004 р. Україна отримала свій шанс змінити траєкторію розвитку. Однак цей шанс вона провалила. Причому тут йдеться не лише про «помаранчевих». Насправді, цивілізаційні стрибки вимагають певної дози авторитаризму. З цієї точки зору прихід до влади команди Януковича у 2010 р. може сприйматися як «корисне зло». При одній умові: якщо б ця команда дійсно була реформаторською. Однак загальний вектор та сумарний ефект їхніх реформ очевидний: не від, а до «східно-християнської спадщини». І про повільне вповзання у «русский мир» свідчать не лише реформи Табачника, але й спроби його шефа, прем’єр-міністра Азарова, контролювати все, включно з виробництвом кондомів і підгузок. У нормальних «цивілізованих» країнах, економічно грамотний уряд займається проблемами вище, а не нижче пояса!
Як на мене, головне питання сьогодні полягає не у тому, чи Україні ще коли-небудь випаде такий самий шанс, який вона мала у 2004 р. Уряд Януковича поводить себе так, ніби прочитав книжку «Зроби собі революцію сам», і зараз робить все, щоб новий революційний Майдан в Україні стався якомога швидше. Головне питання полягає у тому, чи нова еліта, що прийде на зміну, буде готова скористатися з цього шансу. Майбутнє України належить тому, хто уже зараз думає про «життя після Януковича». А це значить, що нова українська еліта, доки прийде до влади, має зробити свою «домашню роботу».
Досі українцям ведмежу послугу справляли дві речі: не цілком заслужені перемоги і не глибоко осмислені поразки. Перші будили у них переоцінку власних сил, другі провокували розпач або ж бажання негайного реваншу. Відповідно, українська національно-демократична еліта знає лише два регістри: «Є така нація!» – коли перемагає (як це було у грудні 1991 чи 2004), і «Що ж то за народ такий?» – коли зазнає поразки.
Зараз вона мислить і говорить у другому регістрі. І з ситуації, що склалася, вона пропонує два виходи. Більшість бачить цей вихід у новому, кращому Ющенкові. І не має великого значення, чи ним буде Тимошенко, Яценюк, Тягнибок, вдруге обраний сам Ющенко (є в Україні такі фантазери, які мріють про його переобрання!), або ж поки що невідомий лідер, який виросте з нового майдану. Має значення, щоб цей «Ющенко-2» робив те саме, що Ющенко-1, тобто будував українську Україну. Тільки щоб цим разом наполегливіше, послідовніше і безоглядніше.
Меншість пропонує чехословацький сценарій – тобто цивілізоване розлучення українських Заходу і Сходу. Нехай Схід зі своїм Донбасом й Україною йде, куди собі хоче. А те, що лишиться, буде згуртованою, національно однорідною і прозахідно-орієнтованою спільнотою, більш відкритою на зміни, аніж теперішня Україна. Суттєва різниця між прихильниками другого підходу полягає лише в тому, де провести нові українські кордони на Сході – по Дніпру чи по Збручу. В останньому випадку нова Україна була би ще одноріднішою, а тому, правдоподібно, успішнішою. І хай не страшить малий розмір нової України, бо small is beautiful.
Зрозуміло, що з точки зору «новоющенківців» такі погляди є національною зрадою. «Сепаратисти» ж вважають прихильників першого погляду примітивними меґаломаніяками. На мою думку, ці суперечки не мають великого значення. Це не те домашнє завдання, над яким варто ламати голову. І то з двох причин. По-перше, українське суспільство, як показують численні опитування останніх 20 років, виявляє той необхідний мінімум національної свідомості, котрий забезпечує функціонування України як національної, відносно стабільної і відносно демократичної держави. По-друге і, мабуть, важливіше: як випливає з «великої дебати», національна свідомість не є «фактором Х».
Та частина української еліти, що брак своєї політичної волі на зміни виправдовує киванням голови у бік слабкої національної свідомості українців, нагадує мені поганих танцюристів, яким відомо що заважає. Старогрецька притча оповідає про вихідця з Родосу, який хвалився, що вміє високо скакати, але лише на своєму острові. На що розумний співбесідник йому відповів: «Тут Родос, тут скачи». Відповідно тим, хто зараз працює над своїм домашнім завданням, хочу дати просту пораду : «Не шукайте ідеальних умов для змін. Тут Україна, тут танцюйте».