Повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації до України супроводжували звірства їхніх солдатів. «Ваньки», випещені «русскім міром» сповна показали свою «таємничу душу», де немає жалю до беззбройних чоловіків, літніх людей, беззахисних жінок і дітей.
Натхненно та пристрасно росіяни знищують і мистецькі об’єкти, і культурні пам’ятки. Драмтеатр у Маріуполі, музей Григорія Сковороди на Харківщині, атаки на центр Одеси, руйнування будівель міжвоєнного часу у Львові. З не меншим завзяттям вони пустошили античні пам'ятки в Алеппо. Мабуть, носії лише «великої» культури можуть так безжально нищити безцінне та неповторне. Усе, що не лягає у трунно-прямокутну картину їхнього світу.
Адвокати диявола та угода з совістю
Сучасні росіяни є не просто продовженням вчорашніх. Вони, їхні злочини стали можливими завдяки поєднанню багатьох чинників. Один з них – «незалежна» позиція окремих «інтелектуалів», які працюють у демократичних країнах і знають все про те, як влаштований світ. Це успішні підприємці та визнані дослідники. Зокрема, «русисти» різного розливу, поміж яких завжди будуть «світлі» голови, переконані, що Росія не мала вибору, Путін не винен, і не все так просто.
«Принципи», «позиція» та «дослідницька» оптика не дозволяють цим «вченим» бачити щось поза своїм носом. Не помічають вони і злочинів росіян у Сирії та Україні. Хоч звірства й терор і є тим, що найбільш промовисто свідчить про Російську Федерацію. Її політиків, отруєних імперіалізмом, цинічних бізнесменів-угодовців, письменників-пропагандистів тощо. Особливо про озлобленого на все «простого» росіянина з телевізором у голові, якого так легко одягнути у військову форму і послати вбивати. У всіх них більше спільного з терором, ніж з культурою, навіть «великою».
Між розповідями росіян про себе й тим, чим вони є насправді, велика різниця. Цивілізований світ довго відмовлявся це помічати. Завжди були й фінансувалися Москвою центри впливу, які творили міф могутньої та унікальної Росії – непереможної і незамінної. Тому місією України є інформування світу про справжню сутність Росії. Ми вже цим займаємося, але означеному процесу варто надати системності й організованості.
Прозріння та усвідомлення
Росією легко захоплюватися і розповідати про її «велич», якщо не маєш з нею справи, не живеш там. Ближче знайомство може стати несподівано болісним, навіть токсичним. Чомусь не затрималися в цьому світі «справедливості та добра» всі ті сіґали та депардьє, хоч їхню ходу болотами так ретельно вистелили русско-доларами. Кожен з них, як і заробітчани зі світу футболу, неодмінно прощалися з «немитою» Росією, «страною рабов, страною господ», а тоді поверталися на «загниваючий» Захід.
Показовою є й історія галицького церковного та громадсько-політичного діяча, письменника і видавця Івана Наумовича. Він був унійним, а потім православним священником, мав багато прихильників, москвофіл. Наумович тягнув в австрійську Галичину «русскій мір» і, очевидно, був не проти затягнути Галичину в Російську імперію. Писав про «братьєв», мовну, літературну та «народну» спільність «малоруських» та «великорусських» людей. Серед опонентів Наумовича – Іван Франко. При цьому останній визнавав внесок першого в «коло духового розбудження нашого народу».
Іван Наумович – неоднозначна, але й непересічна персона. З потенціалом, власним баченням. Не все його життя минуло в Галичині. У середині 1880-х він вперше побував у Російській імперії, жив певний час у Києві, а врешті – емігрував і помер на теренах сучасного Краснодарського краю. Перебування в Росії Наумовича вразило. Ось цитата з його листа до художника й письменника Корнила Устияновича: «Бідна Росія! При всій могутності, великою її назвати важко. Вона неруська і взагалі Бог знає яка». Лист був відправлений за декілька років до смерті Наумовича.
Смутні «мальчікі в трусіках» і путінський «Груз 200»
Українці на власні очі побачили справжнє обличчя та сутність Росії. Не образ, тиражований пропагандою, прихованими й відкритими агентами, не «велич», яку вони самі собі приписали. Побачили Росію, як вона є. Тих усіх «розіп'ятих мальчіків в трусіках», які прийшли вбивати українців. Голови Пушкіна, Чехова, Достоєвського, Лєрмонтова тощо на фурах, якими привезли в українські міста, зруйновані російськими військами, «вєлікую культуру». Це реальність, яку цивілізованій людині зрозуміти важко. Не просто дійсність, яку, як і Росію, «умом не понять», а фантасмагорична дійсність-Росія, що не зовсім дійсність. «Груз 200», як у Балабанова, де втрачаєш розуміння межі між реальним і абсурдним. Росіяни ж живуть у цьому постійно. Країна «Груз 200». Смути, опричнини, сотні років рабства... Це все точно не про «вєлікую культуру».
Тому не через «Війну і мир» треба дивитись на росіян. У цьому творі їх немає і вони його не знають. Більшість з них і «1984» Джорджа Орвелла не читали. Проте англієць влучно описав тенденції, властиві сучасній Росії. Лише фраза «Війна – це мир» чого варта. Росіянам постійно створюють ефект буття в акваріумі. Нібито їм загрожує весь світ, а всі їхні поразки подають як перемоги. Прикладів підміни реальності та існування в паралельній дійсності абсурду в Росії безліч. Тому можна симпозіумити на конференціях, розповідати про «велич» Росії десь у кав'ярнях Відня чи Берліна, але це не має стосунку до сучасної Росії. «Загадкова» російська «душа» зараз штурмує Бахмут та Авдіївку, сіє смерть.
Це 150 мільйонів, яких змушена обертати Земля, яким далека і незрозуміла людяність, нормальні цінності. Уражені вірусом людиноненависництва та імперіалізму, вони бачать загрозу в косому погляді сусіда, але не вважають трагедією розстріл їхнім солдатом дитини. Ці цінності росіяни несуть світові, апелюючи до своєї «величі». Пушкін теж відмовляв у праві на самовизначення полякам. Це важлива складова для розуміння його особистої «величі», «прогресивної» імперськості та, загалом, гібридного світу Росії, побудованого на брехні.
Залишити це роздоріжжя позаду
Відносини України та Росії є складною конструкцією. Цей факт і стан речей визначається протяжністю державного кордону. Якщо в історичній перспективі, то ще й співіснуванням нас в одній географічно-просторовій, а колись і політичній площині. Зараз неможливо мислити про Росію поза війною, яку вона принесла. Проте ще десятиліття тому учасники багатьох процесів в Україні орієнтувалися на події, які відбувалися в Москві.
Хоч у нас немає жодних гарантій, але хочеться сподіватись, що в майбутньому наші з Росією шляхи розійдуться остаточно. Приклад Грузії, якій не вдалося, демонструє, що не все так просто. Ця країна, на яку Російська Федерація напала 2008 року, дедалі більше сповзає в морок «русского міра». Ситуативні вигоди ведуть грузинів шляхом Вірменії, Білорусі... Чи ми застраховані від такого? Гарантій немає. Самобутній розвиток вимагає волі, сили духу та розрахунку, стратегії. Часто і самопожертви. Можна повторювати собі, що ми готові. Проте ніхто не знає, які випробування чекатимуть попереду, якими будуть наші дії і думки, куди буде рухатися світ.
Зараз ми не маємо ілюзій щодо Росії, але варто добиватися подібного розуміння і на рівні світової спільноти, працювати на цю ідею. Розвінчувати їхні міфи, несумісні зі здоровою логікою, вигадки про «велику» культуру, травневі «пабєди» у війні, яка тривали до вересня. Найголовніше – відстоювати правду про воєнні злочини путінського режиму: добиватися їхнього розслідування і покарання винних. Потрібна системна й організована робота з інформування світу про сутність Росії та її злочини. Це й повинно стати одним із запобіжників, які не дозволять нам у майбутньому піти грузинським, вірменським та білоруським шляхом. Натомість допоможуть, нарешті, залишити роздоріжжя невизначеності та йти вперед, до себе.