Львів’яни ще пам’ятають, як після обрання на початку 90-х років минулого століття перших демократичних рад Галичиною прокотилася хвиля перейменувань вулиць (площ, підприємств, культурних закладів тощо) та демонтажів совєтських пам’ятників.
Вона викликала суперечливі почуття, проте переважна більшість галичан побачила в цих процесах знамення радикальних змін, що ось-ось мають охопити всі сфери нашого буття. Зміни й не забарилися... Щоправда, щасливими вони виявилися для дуже небагатьох наших земляків, обернувшись для решти злиднями, безробіттям, безнадією, розгулом злочинності, вимушеною еміграцією. Радикалізм перейменувань та демонтажів не знайшов продовження в сміливих реформаторських задумах, європеїзації країни, науково-технічному поступі, повені національного відродження. Процес не пішов „углиб", не став початком фундаментальних змін у свідомості громадян, яка на масовому рівні залишилася постсовковою. Так само не розвинувся він і „вшир" - майже через два десятиліття після падіння останніх „лєніних" в Галичині комуністичні вожді продовжують непорушно стовбичити на зазбручанських теренах, звідки віднедавна почали надходити повідомлення про встановлення нових монументів червоним катам...
Але, Богу дякувати, живемо в часи глобалізації, коли подія, що відбулася в одному якомусь місці, може мати продовження за тисячі кілометрів від нього. Спірне питання про подальшу долю пам'ятників комуністичної доби знов набуло актуальності після недавніх подій в Естонії. Й ось уже ВО „Свобода" ініціює демонтаж низки таких споруд у Львові, зокрема - меморіального комплексу на вулиці Стрийській, що його безсумнівна мистецька вартість дотепер слугувала захистом від будь-яких „термінаторських" ініціатив.
Найменше заслуговує на якісь закиди мотиваційна частина „свободівських" пропозицій. Вже ні для кого не є секретом, що внаслідок „визволення" Галичини Совєтською Армією в 1944-му було встановлено режим беззаконня й репресій, розв'язано кровопролитну внутрішню війну, вигнано з домівок та вислано за межі рідного краю сотні тисяч людей, знищено свободу совісті та приватну власність, нав'язано чужий суспільний лад тощо. Сумнозвісне „визволення" мало всі ознаки окупації, причому в одному з найжорстокіших її варіантів.
Тоді хіба можна щось заперечити проти ініціативи ВО „Свобода"? Адже вільні народи не встановлюють пам'ятники своїм окупантам і поневолювачам... Попри ці обставини, заперечення є доволі суттєвими. Беручи назагал, вони зводяться до того, що кожна подія має певний контекст, з якого її неможливо вилучити й поза яким годі розглядати. Отже, щодо контексту...
Почнімо з того, що після „талліннських пристрастей" будь-які „демонтажні" ініціативи справляють невитравне враження вторинності й несамостійності. Якщо пам'ятники совєтським воякам справді так тяжко ображають українську історичну пам'ять, чому було не виступити зі схожою пропозицією раніше від естонців? Зважаючи ж на очевидну потребу для непарламентської партії, якою є наразі ВО „Свобода", мати потужну передвиборчу „розкрутку", мусимо поставитися до демаршу її депутатів украй критично: поріддя піар-кампаній виявляються, як правило, малопридатними для повсякденного вжитку.
Якби не було „визволення" Галичини червоними наїзниками... Але ж воно було! І, так чи інакше, відіграло дуже значну роль у кшталтуванні її сьогодення. Унаслідок тих подій змінилися національний склад населення регіону, його демографічні характеристики, заняття, культурні орієнтації тощо. В кращий чи гірший бік відбулися ці зміни - питання контроверсійне, проте нас, нині сущих, уже годі уявити такими, що не зазнали їхнього впливу. Визволитель чи окупант, совєтський солдат став частиною нашої власної історії, в яку небезпечно жбурляти каміння - таке заняття нікого в світі не зробило кращим, ніж він є.
І якщо вже брати за взірець чужий приклад, мусимо згадати численні прецеденти постановки пам'ятників доволі неоднозначним історичним постатям. Так, американці увічнили в бронзі багатьох полководців рабовласницького Півдня; у Мехіко мирно сусідять статуї конкістадора Кортеса та його непримиренного ацтекського противника Куаутеамока; угорці воздвигли монументи австрійському завойовникові своєї країни Є Савойському, а нещодавно - навіть генералові А. Гергею, довший час уважаному за зрадника національної революції... Ба навіть у Німеччині збережено чимало пам'ятників червоним воякам, хоча, здавалося б, пам'ять про їхні злочини на німецькій землі волає до небес. Світова практика свідчить, що будь-який пам'ятник легше поставити, ніж потім знести, не зачепивши цим актом почуття бодай частини громадян.
Годі абстрагуватися й від загальнонаціонального контексту тих змін, які воліє заініціювати ВО „Свобода" наразі на Львівщині. Ні для кого не секрет, що для Великої України червоні вояки досі залишаються визволителями без лапок, і реакція її мешканців на демонтаж присвячених їм меморіальних споруд буде прогнозовано негативною. Поглиблення розколу країни, що її стабільність без того висить на волосинці, - чи не зависока ціна для „патріотів" зі „Свободи" за покращання власних рейтингів? Хай ініціатори демонтажу праві по суті - демонстрація цієї правоти не мусить ставати наругою над почуттями переважної більшості українців.
Дотеперішня історія наших національних змагань дає приводи для низки прикрих констатацій. Одна з них полягає в тому, що патріоти українства небезпечно схильні забувати про сутнісне, воюючи за символічне. Ми перейменовували вулиці, замість лагодити шляхи й покрівлі. Масово зводили церкви, забуваючи очистити душі. Нав'язували країні чужу для неї (ну, зізнаймося, зрештою, самі собі, що таки нав'язували й таки чужу!) символіку, яку лазаренки й ахметови наповнювали реальним змістом. Досі воюємо за державний статус своєї мови, задурно віддавши інформаційний простір мові недержавній...
Автори ідеї про демонтаж пам'ятників простують цією ж добре второваною стежкою. Вони вишукують штучні об'єкти для скерування „патріотичної" агресії, замість поборювати цілком реальні проблеми львівської громади (хоча б муніципальну корупцію). Вони воліють знов не будувати, а руйнувати. Вони прагнуть простих розв'язань дуже складних проблем, не виявляючи готовності та вміння знаходити для них розв'язання відповідного рівня складності...
Українство, на жаль, ще повною мірою не вибороло собі право на власну правду історії, проте кавалерійські наскоки на пам'ятники не наближають нас до цієї правди ані на крок. Змагайтеся ж краще за душі живих, панове, - й менше з тими монументами!
Фото з сайту https://www.news.bbc.co.uk/