Моя мати не знала значення слова «люмпени», а тому вживала набагато делікатніше – негосподарі. Майже в кожному селі було кілька родин, які «зроду» були бідними. Мінялася влада і політичні режими. Проходили нищівні війни та епідемії, а традиційний розподіл на бідняків і заможніших залишався сталим. І навіть коли прийшла радянська влада, яка фаворизувала бідноту, повідбирала в заможніших землю, худобу і реманент, загнала в колгоспи, урівнявши в такий спосіб всіх у бідності, вже за кілька років соціальне розшарування знову ставало видимим. Бо важливим було не те, що людина має постійно важко працювати, а осмислений підхід до організації свого життєвого простору та виставляння пріоритетів.
Цікаво, що принцип – відібрати у багатших і розподілити це порівну між бідними, приносить тільки тимчасове задоволення біднякам. Це як дати наркозалежному дозу, дочекатися не тільки ейфорії, але й закінчення дії наркотику. Коли той зі скляними очима посуне вимагати наступної порції «щастя». Бо грабунок багатших не веде до соціального вирівнювання, а до руйнації і зубожіння всіх. Класовий, а потім націоналістичний підхід в оцінці подій минулого не просто спотворив уявлення про людські взаємини, він, так би мовити, легітимізував право на насильство, несправедливе відчуження приватної власності, грабежі і навіть вбивства. У першому випадку – заради встановлення уявної соціальної справедливості, у другому – відстоюванні особливих інтересів нації.
Відповідно класовими, а потім і національними героями ставали Хмельницький, Кривоніс, Кармалюк, Довбуш, Ленін. Козаки, що сплюндрували Волинь і Полісся. Доводили облогами разом з росіянами і татарами майже до руїни Львів, знищували важливі міста і містечка на своєму шляху, стали гідними для наслідування національними героями українського народу. Не прийнято пам’ятати і про обов’язкову здобич із «визволених» національними героями людей і територій. Так само, як і про те, ким і чим розраховувався герой українського народу Богдан Хмельницький зі своїми союзниками татарами. І про те, чим він в результаті розрахувався з росіянами?
Не менш важливим для класово-націоналістичної міфології є прославляння діяльності різного роду «народних месників», а насправді грабіжників і бандитів. Сором’язливе замовчування розграбовування панських маєтків, грабежів єврейського населення під час погромів та обдирання заможніших українців не тільки отаманщиною, «продотрядами», але й каральними експедиціями молодої української влади. На жаль, уся ця історія великої несправедливості минає у нас під благородною назвою «Українська революція».
А хто ж тоді ті люди, що чинили це зло? Певно, купка лівої інтелігенції в Києві та поодинокі політичні активісти на провінції не могли відповідати за всі безчинства громадянської війни і війни всіх проти всіх. Однозначно, що українці мали право на державне самовизначення. Честь і хвала тим сміливцям і порядним людям, котрі писали в той час демократичні закони і намагалися вести цивілізованим шляхом молоду державу. Але не можна «під шумок» виправдовувати бандитів, грабіжників, злочинців і мародерів. Не можна їхню злочинну сутність прикривати високими національними ідеалами. Як не можна цю лінію робити єдиним історичним фундаментом української нації.
Бо інакше нащадки тих мародерів для себе тихенько пам’ятатимуть, як саме їхні предки вибивалися в люди. Хто притягнув до хати з панського маєтку дзеркало, єдину сімейну реліквію протягом десятиліть. Хтось привіз закривавлені подушки з польського маєтку десь далеко на Поліссі 1939 року. А хтось, насупившись, промовчить, що досі живе в єврейській хаті, яка «звільнилася» після чергового погрому або внаслідок нелюдського злочину – Голокосту. Не признаються в тому, що брат написав донос на брата, щоб йому одному дісталася батьківська хата. Мертво мовчатимуть про те, що не впустили в їхню ж хату тих сусідів, котрі повернулися зі сибірського заслання. І про яку національну солідарність тут можна говорити взагалі?
Так само «переінакшать» до невпізнаваності історію поселення їхньої родини в чудовій львівській квартирі або навіть кам’яниці після вбивства євреїв і вивезення поляків. Розповідатимуть про кам’яницю прадіда у Львові, навіть якщо родина походить з якогось села Затемного і стала «львівською» у 50–60-х роках ХХ століття. Корінні в’ятичі або муромці демонструватимуть родинні скарби у старих львівських помешканнях: рідкісні бібліотеки з фоліантами німецькою, польською та французькою мовами, антикваріат, порцеляну, кухонне начиння.
Будуть бавитися в панство або «господ», ділитимуться на рагулів, місцевих, «доїжджєючих», «визволителів», окупантів. Примірятимуть блаватний халат уявного професора Преображенського і ні разу не признаються, що хтось заплатив своїм життям, здоров’ям і майном за цей їхній добробут. Будуть гнати від себе думку, що живуть із вкраденого або незаконно відібраного в когось. Полюблять теорії, які виправдовують вбивства і грабежі та зводитимуть їх до абсолюту, намагаючись приховати за ними скелети, які накопичилися у вкраденій їхніми предками шафі.
Поводитимуться як варвари з тим, чому не бачать ужиткового застосування. Замки в Поморянах, Старому Селі руйнуватимуться на очах, але теперішні господарі ситуації і оком не зморгнуть, щоб щось там змінити. Бо то не їхнє. Бо Богдан Хмельницький їх брав в облогу і руйнував. Бо козаки – герої «національно-визвольної війни», грабували їх дощенту. Бо все, завдяки чому ці історичні пам’ятки намагаються наблизити до українців – це те, що там була старшинська школа поліції під час Другої світової війни. Приплітаючи історію про те, що на території замку воїни УПА нібито вбили двох гестапівців. Усе це – такий собі дозвіл на тимчасове існування в пам’ять про ОУН і УПА.
А в цей час нувориші і надалі будуватимуть нові палаци в стилі «бикокко» і спокійно споглядатимуть, як руйнуються архітектурні шедеври 500-річної давнини. Тому що це не їхнє. Якби ще можна було украсти і присвоїти, перебудувавши в «карпатському» стилі, то можна було б і забути про ненависних польських панів. А так, ні – не наше.
Хоча є й інша тенденція – присвоювати собі минуле, до якого теперішні мешканці не мають прямого стосунку. Направду несправедливо гордитися світової слави старими правниками Соном, Лемкіним і Лаутерпахтом, не сказавши, що теперішній юридичний факультет не має з ними аніякого зв’язку. Як і те, що Львівський національний університет мав би виводити свою школу навіть не з 1784 року, а принаймні з 1939-го. І в цьому нема нічого поганого. Бо університети славляться не тільки своїм довголіттям, а знаменитими випускниками.
Згадаймо американські університети і порівняймо їх історію з європейськими? Вони просто діти перед паризькою Сорбонною, або якоюсь там Болоньєю. А от кількість нобелівських лауреатів все розставляє по своїх місцях. До всього, україномовним і з домінантною кількістю українських студентів Львівський університет став після Другої світової війни. Замовчування того, у який спосіб цей університет із польської національної «твердині» перетворився на український виш, є в кращому випадку самообманом, а в гіршому – відвертою неправдою. А неправда, як відомо, є поганим фундаментом для надійної будівлі.
Тому, не сказавши, що це колись було надбано такими-то людьми, у яких незаконно все відібрали, а то й позбавили життя, ми залишаємося у змові зі старими злочинцями. Ми маємо пам’ятати про долю тих людей, засудити всіляку експропріацію та вбивства за те, що хтось був заможнішим або «неправильної» крові. Що ми хочемо жити у правовому, справедливому світі і беремо на себе відповідальність за всю матеріальну і духовну культуру, яка нам дісталася у спадок. Ми не будемо вираховувати відсоток національної крові в історичних пам’ятках, щоб рятувати їх або залишити доруйновуватися. Ми не дозволимо руйнуватися чудовим палацам тільки тому, що їхніми засновниками і власниками були польські «експлуататори» української «черні». Не дозволимо розсипатися синагогам, бо євреї «завжди» були разом з визискувачами українського трудового люду. Що розіп’яли нашого бога, а взагалі то їхнє, вони багаті, тому нехай і рятують своє. Що монументальні римо-католицькі костели не щезнуть із наступною негодою тільки тому, що їх будували одвічні противники і конкуренти українців – поляки.
Річ у тому, що історично так склалося, що тепер цим всім володіємо ми. Усе це наше. А отже й відповідальність – наша. Звуження української історії до рівня соціальних низів не перестає шкодити українцям. Воно заважає відчути себе повноправними, відповідальними господарями. І утримує, на жаль, на рівні тимчасових безпощадних орендарів.