Володимир Івасюк на конкурсі «Алло, мы ищем таланты» (1972 рік)
Його могила завжди встелена живими квітами, а особливо їх багато 4 березня і 22 травня (у дні народження і похорону автора легендарної «Червоної рути»).
Вранці 24 квітня 1979-го 30-річний Володимир Івасюк, як і зазвичай, поквапився до консерваторії, а додому вже ніколи не повернувся. Його понівечене тіло знайшли через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом.
У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А у день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із загрозою відчислення з навчальних закладів та звільнення з роботи.
Львів відповів на цю заборону мовчазним протестом. Інформація поширювалася з вуст в уста, й тисячі городян вийшли на вулиці, аби провести композитора в останню путь.
Прощання з Івасюком вилилося у нескінченний потік народу. Труну до останнього прихистку композитора – Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у магазинах Львова не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища. Віддати останню шану Володимирові приїхали Юрій Рибчинський, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, пісенні побратими Івасюка – Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Софія Ротару, котра перебувала на гастролях у далекому приволзькому Горькому, не змогла приїхати до Львова – надіслала від себе особисто та від ансамблю «Червона рута» великий вінок, сплетений із живих білих квітів… А перше печальне слово на могилі мовив поет Ростислав Братунь, співавтор 25 пісень Івасюка – попри сувору заборону і чітко сформульовані «наслідки», не побоявся, не зрадив, не відступив («Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор…»).
За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством, проте обставин і причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг накласти на себе руки. Розповідає сестра композитора Галина Івасюк-Криса:
Галина і Володимир (1971 рік)
Чи передчував Володя біду?
Не знаю, чи передчував саме біду, але якийсь смуток, образа в його душі були. Річ у тім, що за 2 місяці до того дня, як він зник, стався прикрий випадок у громадському транспорті. Володя зробив зауваження хлопцям, які зухвало поводилися. Зчинилася бійка, і вони мало не викинули його з трамвая, пошматували куртку. Погодьтеся, для Львова тих часів така поведінка молоді була нетиповою. Крім того, інцидент стався вдень. Щодо відчуття… Він завжди був веселий, життєрадісний, толерантний. Любив мандрувати. Був безмірно добрий, уважний, ласкавий син і брат. Дуже доброзичливо ставився до людей, був дуже вірним товаришем…
І ще така деталь: буквально напередодні зникнення він їздив у Чернівці до гарного кравця, який обслуговував Зінкевича, і замовив собі 2 костюми і 3 пари брюк. А саме того трагічного дня ми домовилися зустрітися – Володя по телефону сказав: «Тільки, маленька, вибач, я у подарунок тобі нічого з Хмельницького не привіз»… Я, пригадую, прийшла до нього додому, чекала-чекала, та не дочекалася. Почала хвилюватися, кілька разів перетелефоновувала до батьків, перепитувала, де Володя. Але ніхто нічого не знав, і це було незвично, бо батько змалечку навчив нас завжди повідомляти, де ми і коли повернемося.
До речі, коли Володю знайшли, маму відразу про це повідомили, одначе дуже довго до нього не пускали. А тата взагалі не пустили. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграми до Руденка (Генеральний прокурор СРСР. – Т.К.) і до Брєжнєва батька допустили до тіла сина. Тоді ж прокурор Львова Антоненко на наші сльози і благання зухвало відповідав: «Мы его оденем, привезем вам, и смотрите на него хоть 100 лет». До слова, дуже багато друзів, коли з Володею сталася біда, відсахнулися від нас. А пам’ятник на могилі ми спромоглися поставити тільки через 10 років. І не тому, що бракло грошей. Тато відразу після смерті Володі звернувся до скульпторів Дмитра Крвавича і Миколи Посікіри, і пам’ятник зробили швидко, за рік. А потім 9 років він стояв у Миколиній майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати.
Влада пропонувала батькам обмежитися простим могильним каменем. Уявіть собі, скільки праці і терпіння треба було вкласти, щоби щодня заготовку поливати і обвивати, аби не розсохлася і не розвалилася… А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити до нього фотографію Володі. Сам цей надгробок хтось тричі підпалював, а обгорілі дошки розкидав по цвинтарю... Вже у перебудовчий період до справи долучилася «Просвіта», і пам’ятник нарешті постав на Личакові…
Могила Володимира Івасюка завжди встелена живими квітами
Хто найбільше підтримував родину у ті важкі дні і роки?
Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні та їхня донька Наталя. Коли Володя зник, вони в повному розумінні слова не відходили від нас, розраджували, заспокоювали, допомагали як могли, й відтоді саме вони стали для всієї нашої родини, а особливо – для мене, найближчими, найдорожчими в світі людьми.
Вам Володя ніколи не снився?
Двічі. Один сон був віщим, а другий – як пересторога. Я важко хворіла, і мені наснилися Карпати. Все зелене, в цвіту, і йдуть тато з Володею. Володя каже: «Галочка, мені так сумно без тебе, я за тобою прийшов». Відповідаю: «Я теж за тобою дуже скучила, любий, але в мене ще такі маленькі діти». Він махнув рукою: «Добре, тоді – пізніше… Я тобі нагадаю». А перший сон… Ми йдемо з ним через чорний ліс. Темно, під ногами чвакає болото. І всюди кубла гадюк. Мені дуже страшно, а Володя заспокоює: «Не бійся. Я з тобою». Раптом бачу промінь. Рушаємо на це світло, і я чітко чую музику Вівальді. Йдемо далі і виходимо до розкішного храму. І на тому я прокинулася.
Сон Галини направду був віщим, бо після 10 років негласної заборони на творчість Івасюка Володимир повернувся до нас – те, що залишилося недоспіваним, пробило-таки стіну мовчання. У 1989 році його «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі Івасюків з ініціативи Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей.
«Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру, – усміхається Галина Івасюк. – Ми, не потребуючи жодного відшкодування, залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку. Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив».
І у квартирі Галини багато речей нагадує про брата: численні фотографії, портрет Володі роботи Івана Катрушенка і поруч – і картина того ж автора, на якій зображена скрипка без струн. Досі Галина зберігає й перший «серйозний» подарунок Володі – дерев’яну інкрустовану шкатулку, яку той придбав у магазині „Художник“ за чималеньку на ті часи суму – 200 карбованців: «Складатимеш, Галинко, сюди свої прикраси» (до речі, саме він подарував сестрі перші в її житті золоті сережки).
– Для всіх нас, а передовсім – для батька, – говорить Галина Михайлівна. – Втрата Володі стала безмежним горем і вічним болем. І біль цей перелився у книжки «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».
Володимир був першою дитиною у родині педагогів Михайла та Софії Івасюків. «Нашу домівку заповнює сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їх душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними», – читає мені, гортаючи «Монолог» Михайла Григоровича Івасюка, пані Галина і наголошує, що про все найважливіше й найцікавіше Володя дізнавався від Тата.
Дружба між ними, яка народжувалась із самих початків Володиного життя, була непорушною та ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Саме батько прищепив йому любов до музики, більше того, зініціював відкриття у Кіцмані, де тоді мешкали Івасюки, музичної школи, де Володя вчився по класу скрипки. Вже пізніше саме батько купував платівки Маріо Ланца, Енріко Карузо, Поля Моріа, Франко Пурселя, Тома Джонса, Адріано Челентано, Карела Готта, Мікі Євремовича, аби розвивати в дітей смак до гарної музики.
І саме він наполіг, аби Володя, попри абсолютний слух і шалений потяг до музики, вступав до медичного інституту (зайвих знань не буває!), і не помилився, бо лікарська наука давалася синові легко. Зрештою, життя все розставило на свої місця…
Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина. Всі його друзі (і поети, і музиканти) стверджують, що віддати перевагу тільки одній рисі Володі важко, рівно як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення.
На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. Він мав чим гордитися – на нього у двадцять років впав тягар шаленої популярності.
У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди творчістю молодого композитора з Буковини: «Пишут из Аральська, Новосибирска, Керчи, Уссурийска, Бийска, Омска, Владимира, Смоленска, Кзыл-Орды… Из городов и сел Московской области, Алтайського края, Узбекистана, Казахстана, Латвии, Коми АССР». У такі ще незрілі літа не кожна молода людина змогла б витримати славу і не потрапити під укіс солодких, спокусливих хвиль і вітрів, але він завжди відсував себе ніби на другий план – був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому.
Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.
«Недаремно в нього були голубі очі, – згадує поет Юрій Рибчинський. – Такі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні – а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо».