Ми продовжуємо розповідати про наших героїв Небесної сотні. Андрієві Дигдаловичу - із Сокільників було лише 40. Та патріотизм у нього вирував у крові. Дідусь Андрія був священиком у підпіллі, а сам Андрій першим повісив червоно-чорний стяг на своєму будинку.
І саме він уночі таємно ще в радянські часи зняв червоний прапор з будинку власної школи.
Чесний, справедливий і сміливий . такий вже він народився - розповідає мама Андрія Дигдаловича.
Був у перших рядах, хоча нікому про це й не розповідав. Мовляв приїхав боронити державу, а не фотографуватись. Однак наробити знимок та набрати автографів його таки змусила рідна донька . Спочатку соромився, та як же ж дитині відмовити.
Власними руками і ремонт у будинку зробив, і грядки доглядав, і навіть куховарив, коли дружина була у відрядженнях. Працював будівельником, мав власний бізнес, та кинув - давати хабарів так і не навчився.
Незамінний був і на Майдані. Пан Ігор, рідний брат дружини, їздив з ним до Києва двічі.
У січні на Грушевського Андрієві поцілили в око .Чоловік втратив 80% зору. Його заледве вмовили поїхати додому, підлікуватися . Думали, вже не поїде, та чоловік за два дні знову повернувся на барикади.
20 лютого його мали нагородити орденом «За оборону Майдану». Вранці побратими попередили : нікуди не йди, бо нагороджуватимуть.
За півгодини до цього Андрій розмовляв зі швагром. Мабуть тоді вже передчував, що не зможе розповісти про події та переживання останніх днів.
Ще досі сподівається побачити з-за паркану блакитні очі Андрія його сусідка, пані Люба.
Андрій Дигдалович загинув 20 лютого, під час так званого перемир’я з владою, одним із перших. Можливо саме ця смерть допомогла переломити хід подій, зруйнувати владні сценарії та здобути перемогу майдану.
Андрій ще 11 років тому якимсь дивним чином передбачив: його прізвище буде у переліку видатних особистостей : 2003 сам вписав його у довідник.