Ми продовжуємо розповідати вам про бійців "Небесної сотні". Віталій Коцюба ще один герой із Львівщини, який загинув на Майдані.
Йому було лише 32. Віталій Коцюба був люблячим батьком: виховував маленького сина та до нестями любив ще зовсім крихітну донечку. Чуйний до чужого горя, співчутливий та безмежно щедрий.
Допомагав і чужим, і рідним. На Майдан поїхав заради кращого майбутнього дітей. Не спинили ні благання дружині, ні сльози матері.
Можливо у цьому калейдоскопі облич, касок та зойків хтось таки побачить Віталія Коцюбу і його останні хвилини. 20 лютого він, як і десятки інших, обороняв Інститутську. Стояв у перших рядах.
Без щита, без каски, він біг на поміч своїй сотні. Віталій зник з очей дядька і рідного брата лише на якусь хвилину. І саме тоді куля снайпера поцілила йому просто в голову.
10 років шлюбу. Саме стільки щасливих днів та ночей провели разом Наталя та Віталій. Він закохався у неї з першого погляду і дуже довго не наважувався освідчитися.
Віталій любив дружину. Готував каву зранку, варив неймовірні страви, ліпив вареники і був майстром на всі руки. До Києва поїхав без дозволу дружини. востаннє подзвонив
19 лютого, вітав кохану із ювілеєм. І багато мовчав.
На "війну", воювати за майбутнє дітей Віталій із рідним братом їхав ось із цієї хати. Рідної . У селі Вороблячин, що на Яворівщині. Мама Софія до останнього не пускала сина. Батько благословив і просив себе берегти.
Мама Віталія лише просила молитися. Молитися так як вчила.Адже сім"я дуже набожна.Синів виховувала в любові і Божому слові. У дитинстві чоловік завжди плакав коли йшла Хресна дорога.
Любити свою Вітчизну Віталія навчив прадід. А батько вчив українських пісень і пишатися Україною. Тепер сивочолий батько пишається сином. І з тремтінням у руках перебирає стяг із труни сина.
Це племінник Віталія. Маленький Василько ще не до кінця розуміє що трапилося з дядьком. Та часто каже, що він на небі.
А от рідний син героя Назарко не такий багатослівний. Хлопчина увесь в собі. Грає в ігри, ходить до школи і про батька говорити не любить.