Багатовекторність у зовнішній і навіть у внутрішній політиці була однією з найбільш характерних рис правління Леоніда Кучми. Другий президент України роками намагався маневрувати між Москвою, Брюсселем і Вашингтоном, обстоюючи при цьому державні та власні інтереси. До влади він прийшов під проросійськими гаслами, перемігши на виборах 1994 року «націоналіста» Леоніда Кравчука. А вже на другий президентський термін балотувався як прагматичний проукраїнський лідер, який може захистити країну від реваншу комуністів і налагодити діалог із Заходом. «Обирай майбутнє», – закликав усміхнений гарант на агітаційних плакатах. Саме тому за нього з важким серцем голосували навіть у Галичині.
Мистецтво маневрування
Перемігши зручного й технічного спаринг-партнера Петра Симоненка, Кучма почав доводити, що «навчився бути президентом» і змінився. Він сформував новий реформаторський уряд на чолі з Віктором Ющенком, який стабілізував економічну ситуацію в країні. Зарплати і пенсії виплачували вчасно, бартерна система розрахунків відходила в минуле, припинили віялові відключення світла. Суспільство сприймало це як здобуток.
З одного боку, Кучма підписував «Великий договір» про дружбу, співробітництво і партнерство з РФ, а з іншого – налагоджував співпрацю з ЄС та НАТО. Багатовекторність політики тієї доби знайшла влучне відображення і в Законі «Про основи національної безпеки України». Її пріоритетами були визнані інтеграція держави у європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір (читай: НАТО), а також розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.
Але після убивства журналіста Георгія Ґонґадзе й вибуху «касетного скандалу» вектор зовнішньої політики Кучми змінився. Президент став ледь не парією на світовій арені, прозахідний уряд відправили у відставку, Адміністрацію президента очолив одіозний Віктор Медведчук, керівником Кабміну призначили Віктора Януковича, якого готували на роль наступника Кучми. Офіційний Київ рухався у фарватері Москви, лише зрідка виявляючи непокору. Як це було 2003 року, коли РФ почала самовільно насипати дамбу до коси Тузла. Ще раніше, у 1995-му, українські спецслужби придушили в Криму сепаратистську «мєшковщину». Тоді Кучма зірвав плани «стратегічних партнерів», викликавши повагу українського суспільства.
Не став він підігравати Кремлеві й у 2004-му, коли його закликали розігнати помаранчевий Майдан і розіграти сепаратистський сценарій, перенісши столицю до Харкова. Президент натомість обрав шлях політичних переговорів між Ющенком і Януковичем за участі європейських та російських посередників. Він зумів зберегти обличчя й піти з влади більш-менш гідно, спостерігаючи збоку за «Україною без Кучми», яка потопала у чварах помаранчевих і біло-блакитних таборів.
За кілька років на парканах країни з’явилися написи «Даниличу, прости», «Даниличу, повернись», «Із Кучмою було краще», а сам екс-гарант видав книгу мемуарів «Після Майдану», де поставав як досвідчений державний діяч. Тугу за відносною стабільністю кучмівських часів на дочасних парламентських виборах 2007 року намагався конвертувати в голоси технічний політпроект блок «КУЧМА» («Конституція – Україна – Честь – Мир – Антифашизм»), який, попри навіювану ностальгію, так і не здолав прохідного бар’єру.
Наступник Кучми Ющенко відкинув політику багатовекторності, проголосивши курс на інтеграцію в ЄС і НАТО. І якщо перший проект суспільство ще приймало як зовнішньо- і внутрішньополітичний орієнтир (здебільшого утилітарно-прагматичний), то до вступу в Альянс ставилося скептично. Це питання традиційно було «не на часі» й викликало стабільне роздратування РФ, яка «проковтнула» приєднання до НАТО балтійських республік, але нізащо не бажала, щоб його лави поповнили норовливі Україна і Грузія. Не хотів псувати відносин із Москвою і Захід, тому ввічливо відмовив обом пострадянським державам у наданні їм Плану дій щодо членства в НАТО, втім, дипломатично зауважив, що двері для них не зачинені. Це натомість відчинило двері й розв’язало руки російській агресії у Грузії (2008) і дало чіткий сигнал Україні, що буде з нею в разі подальшого педалювання теми євроатлантичної інтеграції.
Сигнал у Києві сприйняли належно. Парламент не зміг засудити напад на Грузію, «Блок Юлії Тимошенко» не давав під це голосів. Сама Леді Ю викручувалася, як могла, і щось просторікувала про нову архітектуру власне європейської безпеки. Регіонали ходили по залу із повітряними кульками з написом «НАТО – ні!». Президент Ющенко, який відкрито підтримав Грузію в боротьбі з РФ і разом зі східноєвропейськими лідерами виступав на мітингу в Тбілісі, опинився на самоті. Його невдала внутрішня політика дискредитувала й політику зовнішню.
Суспільству накидали думку, що Україні нічого не загрожує, росіяни – наші брати, Москву не треба дратувати, тоді й газ купуватимемо дешевше. Варто лише змінити владу – і все налагодиться. І влада змінилася. Новий президент Віктор Янукович миттєво повернув країну у «правильне» проросійське русло і стійло, але «покращення життя вже сьогодні» не настало.
Україна й надалі купувала газ за невигідним контрактом Тимошенко. Чорноморському флоту РФ продовжили термін базування у Севастополі до 2042 року в обмін на незначні знижки на закупівлю блакитного палива. Російський ринок так і не став по-справжньому відкритим для української продукції. Навпаки, одіозний Росспоживнагляд то знаходив пальмову олію в наших сирах, то підозрював, що цукерки «Рошен» містять бензопірен. Якось зовсім не по-братському виходило.
Ще більше РФ ополчилася проти України, коли Янукович раптом змінив риторику і взяв курс на ЄС у рамках програми «Східне партнерство». Москва миттю зреагувала на цей геополітичний розворот над Дніпром і звинуватила президента в «неомазепинстві». Український гарант недовго бавився у багатовекторність, шантажуючи Захід і РФ у сподіванні отримати від них максимальний матеріальний зиск. Але коли Москва його притисла по-справжньому і спокусила 15-мільярдним доларовим кредитом, Янукович погодився на фактичний васалітет України, що під ту пору вже була нашпигована російською агентурою і колаборантами.
Примус до дружби
Своєю поведінкою у Криму та на Донбасі РФ наочно продемонструвала пострадянським державам, що може чекати на них в разі непокори і навіть обережної зміни зовнішньополітичного вектора. Зовсім не виключено, що після України, котра героїчно опирається російській агресії, Москва може взятися за показове «перевиховання» інших країн, зокрема Казахстану та Білорусі.
Вони хоч і входять до різноманітних інтеграційних проектів на чолі з РФ (СНД, Єдиний економічний простір, Євразійське економічне співтовариство, Організація договору колективної безпеки), але не можуть почуватися в цілковитій безпеці. Особливо тоді, коли їм з імперським апломбом кажуть, що вашої державності ще донедавна не існувало, а мову «винайшли» більшовики.
Дедалі агресивніша політика Москви змушує пострадянських лідерів маневрувати з міркувань збереження і їхніх країн, і їх як політиків. За більш ніж двадцять років правління мистецтво політичного маневру дуже добре опанував президент Білорусі Олександр Лукашенко, який останнім часом відзначився низкою резонансних заяв.
Спочатку під час спілкування з освітянами і науковцями він заявив, що незалежність дісталася Білорусі дешево і згадав про братню Україну, що нині воює, але з ким саме – не сказав. Щоб уникнути подібного сценарію, президент закликав до єдності. Треба думати, до єдності довкола нього. Згуртовуючи націю й обережно відмежовуючись від РФ, влада сприяє розвитку білоруської мови, запроваджує свято вишиванки, замість георгіївської стрічки використовує червоно-зелену символіку в кольорах державного прапора, декоровану квіткою яблуні.
Потім на довготривалій, семигодинній, прес-конференції білоруський лідер розповідав, що немає необхідності у створенні авіаційної бази РФ на території Білорусі, метою якої нібито був захист повітряного кордону Союзної держави. До речі, про кордон. На початку 2017 року Мінськ запровадив п’ятиденний «безвіз» для громадян 80 країн світу (включно з ЄС, США і Японією) – подібно до того, як вчинив в односторонньому порядку Київ у 2005-му.
На практиці це означало, що з території Білорусі в Росію можуть спокійно в’їжджати іноземці та знову повертатися додому через Мінськ. У відповідь на це ФСБ, у підпорядкуванні якої перебувають прикордонники, заявила про відновлення на суходолі повноцінного прикордонного контролю. Причому свої дії РФ не узгоджувала з Білоруссю, чим викликала неабияке обурення Лукашенка, який звинуватив Москву в порушенні угоди про вільний кордон у межах фікційної Союзної держави.
Не припиняються і білорусько-російські суперечки в паливно-енергетичній сфері. Мінськ хоче купувати газ за внутрішньоросійськими цінами, бо, знов-таки, союзна ж держава. «Газпром» із цим не згоден і справно підраховує мільйонні борги за спожите білорусами блакитне паливо. При цьому російський монополіст повністю володіє білоруською газотранспортною системою, поступово скупивши «трубу» в обмін на доступні ціни на газ.
Приборкуючи Мінськ, Москва обмежує експорт нафти, без якої не можуть працювати білоруські нафтопереробні заводи. «Навіщо хапатися за живе, навіщо нас брати за горло? Зрозуміло, що без російської нафти ми обійдемося. Нам буде дуже складно», – визнав Лукашенко і додав: «Але свобода й незалежність – це дуже рентабельно».
Альтернативні джерела надходження сировини ще треба пошукати. Раніше можна було сподіватися на далеку Венесуелу, проте нині там переймаються іншими проблемами. Зусиллями лівих популістів, послідовників Лукашенкового друга, покійного Уго Чавеса, країна доведена до цугундера, гроші знецінені, парламент протистоїть президентові, а громадяни прориваються через кордон у Колумбію, аби лише мати змогу купити продукти.
Бурхливо реагує білоруський президент на торговельні обмеження з боку РФ. Після запровадження Москвою антисанкцій і політики «українозаміщення» Мінськ виявився у виграшному становищі. Не маючи моря, наші сусіди навчилися виготовляти «білоруські креветки» і постачати в Росію делікатеси як свій продукт. За подібний реекспорт Володимир Путін кілька років тому дорікав Лукашенкові. А вже цьогоріч РФ обмежила постачання білоруської яловичини, вважаючи, що то насправді підсанкційне українське м’ясо.
У відповідь на ці закиди президент Білорусі зажадав від правоохоронних органів порушити кримінальну справу проти голови Россільгоспнагляду Сергія Данкверта і заявив, що російські продукти не можуть конкурувати за якістю з білоруськими, що мають на пострадянських теренах славу «справжніх, як колись, за Союзу». Ще раніше Москва запровадила обмеження на фрукти й овочі, які ввозять з території Білорусі, та продукцію деяких молокопереробних підприємств, які буцімто використовували сировину із третіх країн.
«Чому ви блокуєте білоруський товар? – звертався до росіян Лукашенко. – Нам же треба його продати, щоб заплатити вам за нафту й газ».
Москву дратує не тільки підприємливість білоруського лідера, здатного отримувати зиск із антисанкцій, а й його зовнішньополітична активність, зокрема потепління у стосунках із Заходом. Прологом до нього стало звільнення політв’язнів і допуск опозиції до виборів Палати представників двопалатного Національного зібрання (2016). Лукашенко вже не «останній диктатор Європи». Його тепер приймають у поважному товаристві. З ним спілкується Папа Римський Франциск. Брюссель готовий вести перемовини про лібералізацію візового режиму. Набагато м’якшою стала риторика Вашингтона.
«Рішення (Заходу) розморозити відносини з авторитарною Білоруссю означає не просто успіх білоруської дипломатії, яка маневрує між Заходом і Росією, а й посилення режиму О. Лукашенка та послаблення демократичної опозиції, – зазначає політичний оглядач Володимир Кравченко. – Західні експерти часто говорять, що незалежність Білорусі потрібно зміцнювати, бо інакше її поглине Росія. Насправді Захід не знає, що робити з авторитарною Білоруссю: Брюссель не має стратегії ні щодо режиму О. Лукашенка, ні щодо демократичної опозиції. На цьому тлі “політика багатовекторності” Мінська виглядає успішною».
Мінськ відіграє важливу роль як переговірний майданчик для мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Про потребу виконання «Мінських угод» говорять світові політики, експерти та журналісти. Мінськ і «Мінськ» постійно на слуху. Лукашенко тішиться славою миротворця, не пристаючи на позицію РФ в питанні України, чого від нього, напевно, сподівалися у Москві. У нього гарні стосунки з українським керівництвом. Україна для нього – братня країна. Нападати на неї він не збирається і жартує, що приїде до нас не на танку, а на тракторі, ясна річ, білоруського виробництва.
Водночас президент Білорусі виключає збройний конфлікт із РФ, проводить з її Збройними силами спільні навчання і не уявляє, як можна кинути камінь у росіянина. Зате зворотну картину можуть уявити в РФ: ще у 2010–2011 роках на каналі НТВ вийшов документальний фільм-розслідування «Хрещений батька», а Russia Today паралельно підготувала на експорт сюжет під заголовком «Жорстокий Лука». Знову зліпити образ ворога, який ударив у спину, буде нескладно. І це лише мінімальний набір з арсеналу, котрий може застосувати Москва заради «примусу до дружби» ще одного братнього слов’янського народу.
Логіку маневрів Лукашенка можна зрозуміти. «Зайвих» грошей на нього у РФ немає, тому він обережно заграє із Заходом. Іде на тактичні поступки й демонструє конструктивність, сподіваючись отримати кредити від міжнародних донорів. Але й не поспішає безоглядно впасти в обійми Заходу, підвищуючи ставки у грі та розраховуючи «вибити» з РФ чергові преференції. Білоруський лідер добре знає, на що здатна у гніві Росія. Раніше білорусам просто говорили: «Приєднуйтесь областями». Нині ж перед ними – повчальні приклади Молдови, Грузії, України й лаконічне застереження: «Можемо повторити».