Наприкінці минулого тижня британська газета The Telegraph опублікувала статтю, яку без перебільшення можна назвати сенсаційною. У ній ідеться про намір Вашингтона протидіяти втручанню Росії у європейську політику. Білий дім дав американським спецслужбам розпорядження зайнятися розслідуванням діяльності російських агентів впливу на політичні кола Європи.
Те, що деякі політичні сили у країнах-членах Європейської Унії всерйоз і надовго потрапили під вплив Кремля, є таким собі секретом полішинеля. Це передовсім ультраправі, ультраліві й євроскептичні парії та рухи. Декотрі з них не гребують безпосередньо брати гроші від Москви, дехто робить це приховано, дехто необачно приймає у свої лави агентів московського впливу, дехто будує свою гру на близькості до Росії, використовуючи певні проросійські настрої деякої частини співгромадян... У кожного свої резони.
The Telegraph, говорячи про кремлівських агентів у європейському політикумі, називає, зокрема, угорську націоналістичну партію Jobbik, грецьку неонацистську «Золоту зорю», французький Front National, італійську Lega Nord, німецькі партії – ультраліву Linke і євроскептичну Alternative für Deutschland. Також серед імовірних клієнтів Москви видання називає ультралівих депутатів австрійського Бундестагу, котрі відвідали Крим під час псевдореферендуму, британську партію UKIP, котра виступає за вихід Об’єднаного Королівства з Європейської Унії, праві партії в Нідерландах, які ініціювали референдум щодо підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄУ, німецький рух PEGIDA, який виступає проти іммігрантів, тощо.
Чому національні служби безпеки, громадськість, преса у країнах-членах ЄУ досі не звертали належної уваги на діяльність таких агентів політичного впливу? На то був комплекс причин. У деяких випадках ними ігнорували, вважаючи геть марґінальними. Інколи агенти були близькі про правлячих партій (як у випадку з угорським Jobbik’ом). Бувало, що агенти уміло камуфлювалися. Досить часто агентів не чіпали, бо не бажали сварок з тим самим Кремлем.
А ще – вади демократії. У багатьох західних країнах політичні сили, граючи на користь Кремля, дозволяли собі шкідливі для держави і європейської спільноти гасла й заклики. У Росії таких би швидко оголосили «п’ятою колоною» чи «закордонним агентом», вживши жорстких заходів. У демократичній Європі такі заходи потрактують як порушення прав на свободу слова, плюралізм тощо.
От як коментує цю проблему для видання The Telegraph російський експерт Королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень ( Royal United Services Institute ) Ігор Сутягін:
«Російська кампанія проходить у "сірій зоні", Москва діє приховано і в багатьох випадках легально, щоб уникнути небажаних наслідків, але, очевидно, її намір – послабити готовність Заходу до бою, посіяти сумніви щодо НАТО, Євроунії, ядерних ракет і економічних санкцій. Це хитра гра. Існують неписані правила відносин між державами, і зараз російська сторона відверто їх порушує, але Москва розуміє, що Захід не може зупинити її, не зашкодивши своїм власним цінностям свободи слова».
Багато західних столиць плекали надію, що проблема розсмокчеться сама собою. Проте час минав, а проблема лише загострювалася. Деякі партії, наприклад Linke, перетворювалися на парламентські й отримували високу трибуну для проголошення відповідних ідей. Деякі, наприклад Front National, реально претендують на владні повноваження. У деяких країнах так звані «путінферштеєри» здобували найвищу державну владу. Як-от чинний президент Чехії Мілош Земан, зв’язок із Кремлем котрого вже мало у кого викликає сумніви.
Отже, справа з російськими впливами на певні політичні сили в Європі є доволі серйозною. Ризиків і небезпек вона приховує в собі чимало. Проте стрімко змінюється ситуація з ресурсами, які Кремль здатен вкладати в цю справу, адже Росія що далі, то міцніше входить у період глибокої рецесії. Нафта й газ – основні бюджетонаповнюючі ресурси Росії – дешевшають із космічною швидкістю.
«У Банку Росії немає готового сценарію розвитку економіки для цін на нафту, нижчих за 35 доларів за барель», – щиро зізналася на початку грудня глава Центробанку РФ Ельвіра Набіулліна. Російський уряд ще вірив тоді, що ціни на «чорне золото» вдасться втримати, навіть сподівалися, що згодом вони поповзуть догори.
Нині ми вже знаємо, наскільки оманливими були такі сподівання. Барель нафти вже коштує менше за 28 доларів. У Сполучених Штатах навіть зафіксовано прецедент негативної ціни на нафту. І хай це радше було схоже на жарт, але цілком поважно можна стверджувати, що роль нафти у світовій політиці починає сходити нанівець.
Своєрідним індикатором стану російської господарки і настроїв у російському суспільстві є популярна телевізійна гра КВН. Я пам’ятаю ще її відновлення 1986 року, становлення і розвиток. Тоді увесь ще радянський простір був зачарований грою. У КВН грали чи не всі вищі навчальні заклади на теренах СРСР. Змагалися між собою факультети, потім виші, потім збірні міст.
Нині я ще за інерцією стежу за кавеенівськими іграми у Москві, трактуючи їх, як я вже сказав, як певний суспільний індикатор. Так-от, якщо 2014 року, у КВН жарти щодо західних санкцій лунали в стилі «Не смішіть мої іскандери», то минулого року спрямованість дотепів діаметрально змінилася. тепер вже провідним стало гасло «Іскандери досміялися». «Що б ви зробили, якби мали машину часу? – Я б повернувся у 2013 рік і поміняв усі рублі на євро», – так жартують тепер російські дотепники.
Отже, гроші в Росії стрімко закінчуються. У таких випадках ризикові гравці в азартні ігри полюбляють іти ва-банк. Чи вдався до такого ж кроку Путін? Ймовірно. Принаймні можна стверджувати, що він попри брак у казні коштів на реалізацію російських соціальних проектів та внутрішніх інвестицій, встряє у нові затратні й ризиковані проекти за кордоном. Водночас він не відмовляється від старих закордонних проектів, зокрема й плекання своїх політичних симпатиків у європейському політикумі.
Як слушно зауважила російський політолог, експерт дослідницького інституту Брукінгса у Вашингтоні Лілія Шевцова в одному з останніх інтерв’ю: «Що більше виснажуються фінансові, інформаційні та інші важелі управління державою, то більше авторитарні лідери влазять у зовнішні авантюри. Яким же ще чином утримувати народ від невдоволення, як не запудрюванням мізків намірами зовнішнього ворога».
Ще у вересні 2014 року мені під час Економічного форуму в Криниці вдалося провести таке собі бліц-опитування експертів. Питання було таке: скільки ще протримається путінський режим в умовах часткової міжнародної ізоляції і західних санкцій. Нагадаю, що нафта тоді ще трималася на доволі високому рівні – приблизно 100 доларів за барель. Думки експертів – причому і з Росії, і з Заходу – вразили своєю солідарністю: більшість прогнозувала, що саме 2017 рік стане фатальним для чинного російського президента.
У світлі сьогодення ми можемо стверджувати, що прогнози видаються доволі вірогідними. Можливо, саме на цьому й базується впевненість українського президента Петра Порошенка, що до кінця 2016 року Києву вдасться відновити контроль над окупованими районами Донбасу.
Усвідомлює цю небезпеку і Владімір Путін. Він, очевидно, докладає усіх зусиль для її відвернення. Але яке б то диво зуміло нейтралізувати сукупні наслідки західних санкції, рекордно низьких цін на нафту, незаперечних доказів агресії Кремля проти України, доведеної причетності Кремля до катастрофи MH-17 тощо? Песиміст уже б викинув білого прапора.
Але ВВП не здається, його надія ще не вмерла. А спрямована вона на якесь неймовірне потрясіння в Європі. І в колоді з’явилися нові козирі – міграційна криза, теракти в Європі, небезпека ІДІЛ. У цьому контексті вимальовується непоганий сценарій для Кремля. Теракт у Парижі, хаос із біженцями на кордонах європейських держав, напади агресивних мусульман на беззахисних німецьких жінок.
Хоча, звісно, цього замало. Потрібне щось масштабніше, на зразок серії вибухів у Волгодонську, Буйнакську і Каширському шосе в Москві 1999 року. Перебільшення? Не думаю.
Досить пізнавальним у плані визначення Путіним і його оточенням своїх зовнішньополітичних пріоритетів було інтерв’ю російського президента, дане бульварній німецькій газеті Bild. З самим інтерв’ю взагалі цікава історія, з огляду на те, що шеф Кремля надзвичайно рідко дає інтерв’ю закордонним виданням. А тим більше – виданню Bild, яке за кілька днів перед тим опублікувало дуже критичний текст про злочини російських військ у Сирії. Одна назва чого вартує: «Воєнні злочини Путіна» (Putins Kriegsverbrechen).
Але ВВП це чомусь не зупинило, він таки дав інтерв’ю, хоча й, як не складно зауважити, домовився з німецькими журналістами не ставити каверзних запитань, не ловити на слові, не вгризатися тощо. Журналісти погодилися, бо таки серйозний ексклюзив.
А навіщо було Путіну це інтерв’ю? Своє припущення висловив польський публіцист, експерт із проблем Східної Європи та Росії Міхал Кацевіч (Michał Kacewicz) у виданні Newsweek Polska:
«Президент загравав з німецькими читачами (відомо, що Bild – улюблене чтиво, наприклад, німецьких робітників), нагадуючи, що обсяг торгового обороту Німеччини та Росії доходив до 85 мільярдів доларів. До введення європейських санкцій. Після він знизився на 50%. Путін каже прямо: від цього страждають німецькі робітники. Російський лідер підніс на тарілочці аргументи поборникам скасування санкцій. А їх у Німеччині чимало: і серед політичних та підприємницьких еліт, і серед простих німців, що засвідчують хоча б прихильні до Росії плакати, з якими виходять на демонстрації члени антиіммігрантського руху PEGIDA. Крим? Але в чому проблема? Росіяни в Криму висловили свою волю демократичним чином. Втім, однієї волі людей Путіну мало, йому потрібна ще воля Божа. "Справедливість – це втілення Бога на землі, – цитував російський президент Наполеона. – А возз'єднання Криму з Росією – це справедливе рішення"».
Путін в інтерв’ю хоче теж переконати світ, що без Москви не вдасться залагодити проблему зі Сирією, з Іраном, з Палестиною, перемогти тероризм тощо. Водночас він намагається спровокувати невдоволення посполитих людей політикою керівництва країн-членів ЄУ, спрямованою на вгамування російської агресії. Кремлю конче потрібно, щоб під європейськими політиками, котрі проводять тверезу, раціональну лінію, захитався ґрунт, щоб до влади щораз більше пролізало політичних авантюристів. Бажано, звісно, щоб останні були адептами Кремля, але не конче. Головне, аби вони натворили побільше хаосу в Європі.
Хоча навіть у тих комфортних умовах, які Путін створив собі під час інтерв’ю, він мимоволі допустився маси помилок, які з надміром нейтралізують користь для Кремля. У Європі, особливо Західній, дуже остерігаються розмов про зміни кордонів, бо розуміють, які лиха приносять територіальні домагання. Тому шеф-редактор газети Bild Ніколаус Бльоме, котрий, власне, й брав інтерв’ю, був шокований фривольними міркуваннями гаранта російської конституції про державні кордони. У коментарі для радіо Deutsche Welle Бльоме зізнається:
«Я думаю, йому були важливі два пункти, які не зовсім нові для знавців Путіна і російської політики. Але те, як чітко і різко це було сказано, для мене, як політичного журналіста, було новим. По-перше, це слова про те, що "кордони в Європі мене цікавлять менше, ніж люди", тобто росіяни. Тобто, якщо по інший бік російського кордону живуть росіяни, як, наприклад, у Криму, і їм не подобається, як з ними поводиться уряд, в даному випадку – України, я їх заберу в свою країну, просто пересунувши кордон. Насправді це фундаментально ставить під питання той принцип, який зробив Європу дуже мирним континентом – визнання і поважання кордонів. І якщо їх змінювати, то тільки шляхом мирних переговорів. Після цих слів Путіна у мене перехопило подих».
Путін змушений поспішати, тому чинить щораз більше помилок. Чинять помилки і його адепти в Європі. Наприклад, PEGIDA чи антинатовські сили в Чорногорії, які відкрито виходять на свої акції з прапорами Росії та портретами Путіна. З таким поспіхом можна наробити чимало біди, навіть того не бажаючи.
Тим не менше, звертати зі свого шляху, який несе хаос в Європу, Путін не має наміру. Можливо, саме тому й урвався терпець американським спецслужбам, котрі вирішили допомогти європейським колегам у протидії цій небезпеці.