2 грудня 1823-го з трибуни Конгресу США виступив зі своїм сьомим зверненням до конгресменів тодішній американський президент Джеймс Монро. У своїй промові, з подачі державного секретаря Джона Квінсі Адамса, констатував, що в тогочасній світовій геополітиці формується існування двох політичних сфер: у Європі (цьому «Старому світі»!) та на Американському континенті (причому як у Північній, так і в Південній його частинах).
Ці два світи, як визначав президент, мали би запровадити щодо одне одного принцип невтручання («неінтервенції») у внутрішні справи (у випадку Штатів – у європейські, у випадку Європи – в американські). З огляду на це, Монро апелював і щодо потреби припинення всіх колоніальних кампаній у західній півкулі («неколонізації»).
Вигода для американських інтересів з доктрини, яку так і назвали іменем президента, який її запропонував, була очевидною – держава, яка сама ще лише два століття тому домоглася незалежності від колишньої метрополії, убезпечувала саму себе від подальших можливих посягань.
Та й заборона європейських держав якось впливати на стан справ, зокрема, у Центральній та Південній Америці не лише захищала тамтешні держави, які почали поставати на згарищах насамперед Іспанської й Португальської імперій, але створювала вакуум для нових сил, що домінували в регіоні, серед яких саме Штатам вдалося стати упродовж наступних десятиліть тамтешнім лідером – звісно, не в останню чергу й через вдалу комбінацію одночасної війни (з Мексикою у 1846–1848 роках), дипломатії (Орегонський договір 1846-го) і відвертої торгівлі територіями (як-от з Російською імперією щодо Аляски в 1867 році).
Загалом, аж до початку XX століття ізоляціонізм США багато в чому був виправданим – вистачало справ на внутрішній кухні – освоювати ж простори навіть того ж Дикого Заходу – це було ще те заняття. А ще ж громадянська війна 1860-х, за результатами якої рабство офіційно було скасовано, проте ще впродовж довгих десятиліть (а якщо зовсім відверто – понад 100 років) тісно пов’язана із цим явищем тема расизму ніде не зникала – особливо у південних штатах.
З легкої руки Монро його доктрина переважала серед загального американського політичного й суспільного дискурсу навіть тоді, коли в останній чверті XIX століття стало очевидним формування в Європі двох ворожих один до одного військово-політичних блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія) та Антанти – у складі досі багатостолітніх ворогів (Велика Британія, Франція (які, до речі, у XVIII столітті встигли добряче повоювати між собою й поза Європою – саме на американському континенті) та Російська імперія).
Зрештою, а чому ж мало бути по-іншому: потенційно протиборчі сторони не дуже то й посягали на західну півкулю Землі – у планах був перерозподіл сфер впливу, насамперед у самій Європі, а також у колоніальних володіннях тих же європейських держав в Африці та Азії.
Тож з початком Великої війни в Європі у Вашингтоні старалися дотримуватися старого доброго нейтралітету у військово-політичній сфері, хоч ніщо не завадило американським фінансовим колам стати чи не найголовнішими постачальниками озброєння, військової техніки, продовольства та пального державам Антанти.
А втім, ізоляціонізму в США офіційно дотримувалися навіть після смерті 100 американських пасажирів (із загалом 1198 осіб), що потонули 7 травня 1915-го на британському лайнері Lusitania від німецької торпеди неподалік берегів Ірландії. Хоч сама трагедія таки породила у Штатах Рух «За готовність», який ставив за мету всіляко сприяти підготовці американців до війни, яка все ще тривала і дедалі частіше заходила в глухий кут, перетворюючись на безконечне позиційне протиборство в окопах.
Однак апетити Німецької імперії щодо Атлантики дедалі зростали. І не в останню чергу підживлювала їх все та ж нейтральність Штатів, яку десь навіть почали сприймати за слабкість. Дійшло до того, що німецька дипломатія почала дедалі частіше налаштовувати проти США сусідню до них Мексику, заохочуючи її до початку війни за повернення «відібраних» у XIX столітті південних штатів (ох, же ці екскурси в тему «історичних земель» у світовій геополітиці, нічого не нагадує?!).
У разі нової американсько-мексиканської війни, Штати, найімовірніше, й надалі не приєднувалися б до європейського театру військових дій, долаючи клопоти на своїх південних кордонах. Тож і в таємній телеграмі міністра іноземних справ Німецької імперії Артура Ціммермана до посла Німеччини у США від 19 січня 1917-го вкотре звучала пропозиція комунікації з мексиканською стороною щодо можливості створення спільного військового союзу проти Сполучених Штатів.
І хоч в результаті Мексика таки відмовилася від німецького запиту, перехоплена британською розвідкою «телеграма Ціммермана» була передана американській стороні і стала безпосереднім приводом до вступу США у війну (все-таки відкрита спроба посягнути на американську територію).
2 квітня 1917-го президент Вудро Вільсон звернувся до Конгресу з пропозицією проголосити війну, а вже 6 квітня Сполучені Штати були у стані війни з Німецькою імперією. Щоправда, США й надалі формально залишалися позаблоковими, хоч воювали на стороні Антанти. Врешті поява американських військовиків суттєво переважила шальки терезів на користь антантівських союзників і посприяла їхній перемозі у світовій війні. А США безпосередньо долучилися до повоєнного облаштування світу – ще в січні 1918-го Вільсон у промові в Конгресі запропонував своє бачення глобального устрою, яке лягло в основу його чотирнадцяти пунктів. А американська столиця восени 1921-го – взимку 1922-го стала місцем осідку міжнародної морської конференції, де обговорювалося обмеження озброєнь та вирішення проблем Далекого Сходу і басейну Тихого океану з огляду на ситуацію, що склалася після Першої світової війни.
І хоч вже по Великій війні Штати мали всі шанси на посилення свого політичного впливу, тим паче, що в економічній сфері зв’язки з рештою світу стали інтегрованішими (глобальна економічна криза 1929-го тому приклад), дипломатично і військово США повернулися до своєї довоєнної «ізоляційної» стратегії. І в той час, коли західним демократіям, до становлення яких долучилися ті ж Штати, почали загрожувати фашизм, націонал-соціалізм та комунізм, у Вашингтоні більше займалися внутрішніми питаннями. Звісно, симпатиків як авторитарних режимів, так і демократичних сил у Європі в американському суспільстві вистачало – але влада в офіційній риториці зберігала нейтралітет.
Чи не першою американською реакцією на створення осі «Рим – Берлін – Токіо» став заклик президента Франкліна Рузвельта 5 жовтня 1937-го до її міжнародної ізоляції як агресорів. Щоправда, стримувати їх Вашингтон пропонував не військовим шляхом, а виключно через економічний тиск.
Такі контрзаходи не спрацювали, і через два роки розпочалася вже Друга світова війна, до якої Штати почали активніше долучатися в 1941-му. Спочатку – з підписанням 11 березня закону про Ленд-ліз, який до жовтня, окрім підтримки Великої Британії, поширився й на допомогу СРСР. У липні, підтримуючи британський флот, американські війська висадились в Ісландії і взяли на себе відповідальність за захист військових конвоїв у Британію і СРСР в навколишніх водах від атак німецьких підводних човнів. А після нападу 7 грудня японських повітряних і підводних сил флоту на Перл-Гарбор Штати безпосередньо вступили у друге поспіль глобальне військове протиборство.
До 1945-го американські військовики брали участь у боях на територіях Франції, Італії, Тунісу, Алжиру, Марокко, Німеччини, Нідерландів, Бельгії і Люксембургу, а також у Тихому океані і Південно-Східній Азії. Врешті, США опинилися серед держав-переможців, які вже вдруге облаштовували повоєнний світовий устрій – почали ще в Тегерані, потім – у Ялті, і нарешті – у Потсдамі. Штати «поселили» в себе й ключові органи, включно зі штаб-квартирою Організації Об’єднаних Націй – глобальної міжнародної організації, яка мала б підтримувати і зміцнювати світовий мир та безпеку. І хоч, варто відверто сказати, вже з перших років заснування ООН робила це поганенько (старт «Холодної війни» насамперед між нещодавніми союзниками США і СРСР та війни в Кореї тому приклад), та навіть з огляду на сам факт її діяльності на теренах США вони не могли вже дозволити собі повертатися до ізоляціонізму.
Тим паче на тлі, коли підтриманим економічно, згідно з американським «планом Маршалла», демократичним державам Західної Європи почав загрожувати теж посилений у роки Другої світової війни СРСР. І коли візитівкою декількох десятиліть другої половини XX століття стали як не гонка озброєнь між Вашингтоном і Москвою чи гібридне протистояння безпекових союзів НАТО (де-факто очолюваного США) і Варшавського договору на чолі зі СРСР, то безпосередня або гібридна участь американських чи радянських військовиків (як і підтримуваних радянською чи американською стороною всілякого роду «повстанців») у збройних конфліктах та переворотах у різних куточках світу від Латинської Америки до Азії.
А поготів в умовах, коли американська сторона це протистояння таки виграла і, окрім статусу фактичного очільника західного світу, набула й ролі «демократизатора» колишніх, залежних від СРСР, держав, чи його вчорашніх суб’єктів (зокрема, й самої Росії). На жаль, серед західних інтелектуалів як панацею сприйняли тезу про доконаність перемоги демократії у світі (принаймні в його абсолютній більшості), помпезно окреслену як «кінець історії».
Хоч насправді історія лише пройшла черговий виток, і після десятиліття «ніжок Буша», американських бойовиків з піратським перекладом та всюди відтепер доступних снікерсів, кока-коли і «Макдональдсів» правонаступницю СРСР – Російську Федерацію, як виявилося, демократичною державою зробити не вдалося (як, зрештою, і багато інших пострадянських республік, та й шлях України у цій справі далеко не прямолінійний). А ще ж Китай, Іран… А ще ж КНДР, Сирія, Венесуела… А ще ж…
Сьогодні напередодні президентських виборів у США можна почути риторику про те, що Штатам краще зараз зайнятись самими собою, бо ж вистачає внутрішніх питань. Та й питання кордону з Мексикою болюче. І нелегали. А допомога бізнесу? А допомога по безробіттю? А загалом соціальна складова? От навіть Путін же в інтерв’ю Карлсону говорив, що в офіційного Вашингтона своїх проблем вистачає!
І звісно, спокуса закрити очі на міжнародну проблему в умовах, коли конфлікти, чи вже «гарячі», чи потенційні, за тисячі кілометрів від вас – дуже висока. І її дуже легко донести виборцям, багато з яких точно підтримає. Але чи варто пізніше відправляти американських солдатів на Західний чи Другий фронт, якщо війнам можна запобігти? І чи не лише у світі, де чергова «вісь зла» має бути переможена, Америка може стати «знову великою»? Принаймні у це хочеться вірити.