Нікого не дивує, що найбільшими союзниками Путіна на Заході виявилися ультраправі. З їхнього боку це цілком природно, адже фашизоїдний російський режим – це якраз той ідеал, до якого вони й самі прагнуть. Важче зрозуміти, чому люди, які вважають себе лівими демократами, часом підтримують режим, яка не є ні лівим, ні демократичним. Радше за все, тут діє проста логіка: ворог мого ворога – мій друг. А що найбільшим ворогом для західних лівих є «американський імперіалізм», то Росії, яка йому нібито протистоїть, вони готові вибачити і внутрішні репресії, і зовнішню агресію, як колись ліві інтелектуали 1930-х багато чого вибачали сталінському режимові за його «антифашизм».
Днями, перемикаючи канали американського телебачення, я випадково натрапив на цікаву телепрограму «Democracy Now!». Програма була тим цікавішою, що виступав у ній славетний Ноам Чомскі (Хомський), всесвітньо відомий лінгвіст, філософ, а також політичний мислитель-дисидент (до речі, син вихідця з України). Для багатьох американських лівих Чомскі – щось на зразок Великого Гуру, який знає відповідь геть на всі питання історії й сучасності. Тому кількагодинне інтерв’ю охоплювало найрізноманітніші глобальні проблеми, причому скрізь винними виявлялися США з їхньою агресивною зовнішньою політикою. Я нашорошив вуха: чи скаже щось про українсько-російський конфлікт? І справді, через деякий час ведуча, згадавши «припинення вогню», черговий випад Джона Кері проти Путіна і вбивство Бориса Нємцова, попросила професора пояснити, що відбувається в Росії та Україні. Чомскі почав здалеку – ще від об’єднання Німеччини. Звинувативши США у розширенні НАТО на Схід упритул до російських кордонів і принагідно поклавши на Захід відповідальність за «українську кризу», він перейшов до нинішньої ситуації. Цитую за транскриптом, який незабаром з’явився на сайті телепрограми:
«Росія оточена американськими наступальними озброєннями – часом їх називають "оборонними", але все це наступальні озброєння. І думка, що новий уряд в Україні, який узяв владу після повалення колишнього уряду… У грудні минулого року, наприкінці грудня, він схвалив резолюцію, переважною більшістю – я думаю, десь 300 проти восьми або щось таке – оголосивши про свій намір зробити кроки до вступу в НАТО. Жоден російський лідер, хто б це не був, не міг би толерувати Україну, яка перебуваючи просто в геостратегічному центрі російських інтересів, приєднується до ворожого військового союзу. Я гадаю, ми можемо уявити собі, наприклад, як США відреагували б, скажімо, під час Холодної війни, якби Варшавський пакт поширився до Латинської Америки, а Мексика і Канада планували приєднатися до Варшавського пакту. Звісно, це суто академічне питання, бо вже перший крок призвів би до силової відповіді США, і це не пішло б далі».
Дивовижно, як легко видатний учений маніпулює фактами. Річ навіть не в тому, що у грудневій постанові Верховної Ради йшлося не про вступ у НАТО, а лише про відмову від позаблокового статусу. Що гірше, в інтерпретації Чомскі агресивні дії Росії виглядають як вимушена реакція на цю постанову, хоча усе було навпаки: постанова ВР була відповіддю на російську агресію, яка на той час тривала вже майже 10 місяців.
Однак читаймо одкровення професора далі:
«Тепер, у випадку України, знову ж таки, що б ви не думали про Путіна – можете думати, що він найгірший монстр після Гітлера – вони (росіяни) мають свою позицію, і це позиція, від якої жоден російський лідер не збирається відступати. Вони не можуть прийняти український рух – нинішньої влади – до вступу в НАТО і навіть, напевно, в Європейське Співтовариство. Існує дуже природний шлях до врегулювання цього питання: тверда декларація, що Україну буде нейтралізовано, що вона не буде членом будь-якого військового союзу; це [має йти] поряд з деякими більш-менш узгодженими варіантами... автономії регіонів. Ви можете дещо відхилятися від цього шляху в той чи той бік, але це основні умови мирного врегулювання».
Хибність аргументації Чомскі очевидна для кожного, хто дивиться на події не через призму російської пропаганди й боротьби з «американським імперіалізмом». Розширення ЄС і НАТО на Схід було результатом не американської політики наступу на Росію, а свідомого і вільного геополітичного вибору народів Центральної та Східної Європи, яким довелося докласти чималих зусиль, щоб домогтися вступу до цих організацій. Однак їхня суверенна воля нічого не важить для великого демократа і лібертаріанця, як і воля українського народу. Зате він обурюється, що Джордж Буш-старший нібито обдурив Михайла Горбачова, усно пообіцявши, що НАТО «на жоден дюйм» не просунеться на схід. Хай навіть так, але чому Чомскі переконаний, що лідери США і СРСР мали право своєю «джентльменською угодою» вирішувати долю народів Європи, ігноруючи волю цих народів? І чому тепер лідери Заходу та Росії мають домовлятися про «нейтралізацію» України, ігноруючи бажання українського народу? І невже Чомскі вірить, що як тільки Київ погодиться на нейтралітет і надання автономії Донбасу, Росія негайно відмовиться від наміру повернути Україну під свій контроль?
У підсумку багатолітній борець проти «гегемонії наддержав» (чи радше однієї «наддержави» – США) не знаходить нічого кращого, як повернення до старої – родом ще з позаминулого століття – ідеї «балансу влади» великих держав, що мають вирішувати між собою, які з «малих» держав належатимуть до сфер їхніх інтересів, а які мусять бути нейтральними. Борець проти «ієрархії будь-якого роду» фактично ратує за збереження ієрархічного світового порядку, за якого великі держави мають домовлятися, а малі – коритися.
Я не лещу собі надією якось вплинути на Чомскі та інших лівих інтелектуалів Заходу, тим паче, що вони не читають Zaxid.net і взагалі рідко прислухаються до українців, яких вважають ледь не поголовно націоналістами. Але я хотів би спонукати до роздумів і дій тих молодих українців, які симпатизують лівим ідеям.
Одна з найбільших вад нашої партійно-політичної системи – відсутність сильного, демократичного й патріотичного лівого руху. Українська демократія, як поранений птах, силкується злетіти, махаючи лише одним – правим – крилом. Це шкодить Україні й на міжнародній арені – лідери наших найбільших партій ще сяк-так знаходять спільну мову з лібералами й консерваторами на Заході, а от у соціал-демократичних і соціалістичних середовищах їх сприймають насторожено. А це – важливий сегмент не лише європейського політикуму, а й американської громадської думки, на яку чималий вплив зберігає ліва університетська професура. «Правий ухил» в українському політикумі – одна з причин браку розуміння української проблеми з боку частини західних лівих та їхньої піддатливості на російську пропаганду про «фашистів-бандерівців». Під час Євромайдану наші «нові ліві» змарнували шанс влитися в революцію як самостійна сила з власними гаслами, однак вікно можливостей для них залишається відчиненим. Зміцнення демократичної лівиці принесло б Україні подвійну користь: внутрішню (зрівноваження надмірного «правого ухилу» і скерування реформ у русло інтересів більшості, а не олігархів) і зовнішню (мобілізація міжнародної солідарності демократичних лівих сил на підтримку соціальних і демократичних реформ в Україні, на її захист від агресивної політики Росії). На міжнародній арені українська патріотична лівиця могла б сприяти відновленню ідеї, яку визнавали ліві демократи ще на початку минулого століття: неможливо подолати соціальну дискримінацію, не здолавши національної, не визнаючи права народів – «великих» і «малих», «історичних» і «неісторичних» – самим обирати шлях розвитку, вільно об’єднуватися в політичні союзи чи виходити з них. Саме на цьому, а не на «балансі влади» великих держав потрібно будувати новий міжнародний порядок.
Схоже, однак, що сучасні ліві інтелектуали, як-от Ноам Чомскі, визнаючи на словах справедливість цих ідей, не хочуть застосовувати їх до України і Росії. Здається, навіть Ленін, що його Чомскі як щирий «лібертарний соціаліст» трактує (і цілком справедливо) як авторитарного лідера і ворога свободи, до певного часу був таки більшим демократом і лібертаріанцем, ніж деякі нинішні «ліві демократи». У червні 1917 року, коли Ілліч ще тільки боровся за владу і був одним із вождів «революційної демократії», він написав статтю «Не демократично, громадянине Керенський!», в якій гостро нападав на «лівого» міністра Тимчасового уряду за ущемлення демократичних прав українського народу. Ленін риторично запитував: «Чи сумісне з гідністю навіть не соціалізму, а простого демократизму таке третирування пригноблених національностей?»
Варто переадресувати ці слова тоді ще «лівого демократа» Леніна сучасним «лівим демократам» і на Заході, і на Сході. Припускаю, що якби Ленін зразка літа 1917 року, опозиціонер і непримиренний ворог російського великодержавного шовінізму, почув, як видатний лібертарний мислитель нашої сучасності виправдовує російський імперіалізм, то неодмінно взявся б за перо і написав би: «Не демократично, громадянине Чомскі! І навіть не лібертарно!»