Дивно, але ейфорія українців від існування незалежної української держави завжди сусідить з апатією та зневірою. Так і міняються періодично апатія й ейфорія. Зрозуміло, стабільності такі критичні стани не додають ні державі, ні суспільству. Так само дивним є те, що досі в Україні є два полярні табори, які дуже нарізно ставляться до державного суверенітету. Одні сприймають державу як абстракцію, як цінність саму по собі. На їхню думку, державу не можна критикувати не тому, що за це можуть покарати, а тому, що вона «своя», «молода», «незріла», «слабка» і в будь-який момент може розвалитися. Є й інша велика група громадян – вони поставилися до виникнення незалежної української держави як до тимчасового явища, короткого непорозуміння, яке от-от «виправиться». Найгіршим у цій ситуації було те, що суспільство так ніколи і не дозріло до широкої публічної дискусії на цю надзвичайно важливу тему.
Дивний стан, який можна означити терміном «за замовчуванням» на довго запанував у публічній сфері у всьому, що стосувалося функціонування української держави. З часом той покруч, що виродився з УРСР, з менеджерами, що насправді були старою комсомольсько-комуністичною партноменклатурою, із суддями, що звикли до радянського «телефонного» права, з антиукраїнським КДБ, який став називатися СБУ, із старими марксистсько-ленінськими гуманітаріями, що вмить перемалювалися на націоналістів, почав сприйматися як єдина справжня Україна. При чому без права критично глянути на цей радянсько-національний гібрид. А шкода, адже видавати покруч за істинно українське і не пробувати його змінити – це як давати хворобі захопити увесь організм або «волові чекати обуха». Зрозуміло також, що покруч довго існувати не може: він, якщо не розвалиться сам із середини, то йому допоможуть «добрі» сусіди.
У перші роки державна незалежність України сприймалася досить поблажливо. Мовляв, ми ще маленькі, а от від завтра ми вже будемо по-дорослому будувати свою державу. Станемо відповідальними, прагматичними і діловитими. Але роки минали, а дорослішання не наставало. Натомість дедалі частіше стали проскакувати слова літературного персонажа із твору Миколи Куліша «Мина Мазайло» – «Ви це серйозно чи по-українському?» А згодом взагалі утвердилося ставлення до України як до не зовсім держави.
При чому проблема була більш внутрішньою, ніж пов’язаною із зовнішнім сприйняттям. У міжнародному плані Україна ще досить вигідно вирізнялася на фоні таких не зовсім держав, що виникли після розвалу СРСР, як Білорусь, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан або Вірменія. Але всередині країни проблеми з ідентичністю були. Що казати, якщо президент Кучма, перш за все для переконання себе самого, видав книжку «Україна не Росія». І справді, тоді, коли Україна рухалася цілковито у фарватері Росії, її особливості, а вони були, годі було розгледіти.
Внутрішньо ж ніхто не хотів зізнатися навіть собі, що української влади в Криму і на Донбасі фактично нема. Що в Україні існують практично непідконтрольні центральній владі території. Що Київ постійно, за мінімальну лояльність до себе, змушений віддавати регіональним «елітам» право ледь не суверенно розпоряджатися ресурсами регіонів і провадити таку політику, яка їм тільки заманеться. Призначення голів місцевих адміністрацій відбувалося також не за принципом лояльності до України, а завдяки зв’язкам зі «своїми» людьми в усталених регіональних кланах. Тому й не дивно, що з початком реалізації російського плану на знищення незалежності України місцеві керівні кадри майже у повному складі перейшли на бік ворога. Для них українська держава була формальністю, яка аж ніяк не могла вплинути на їх вибір та дії.
Система Кучми дозволила вибудувати в Україні нечітку державну вертикаль, що б додало державі поваги і довіри громадян, а сприяла зрощенню олігархічних кланів із державною владою. За часів президентства Кучми відбулося остаточне оформлення кланово-олігархічної системи в Україні. Системи настільки сильної, що на ній практично не позначилися події двох революцій. Практично кожен олігарх у своєму базовому регіоні міг заявити: держава – це я.
Олігархи не обмежилися контролем окремих регіонів, вони боролися між собою за впливи у центральній владі: купували собі партії та цілі фракції у Верховній Ради, ставили своїх міністрів. І навіть якщо так ставалося, що громадянське суспільство своїми масовими протестами змушувало якийсь із урядів піти, система одразу регенерувалася. Відповідь на питання, чому так відбувалося – проста до банальності. Тому що природа влади і опозиції в Україні однакова. Ставленики олігархічних кланів мінялися місцями, переходячи від влади до опозиції, і навпаки. Кадрова обойма протягом останніх десятиліть залишалася практично незмінною. І тут набагато важливішим є питання, чому в українській політиці та сфері державного управління ніколи не було істотних кадрових змін.
Кланово-олігархічна система Кучми була збудована за принципом наявного компромату. Практично ті, хто не вкрав, не відібрав, не обманув, не мали жодного шансу потрапити до державного кадрового резерву. Тільки при умові існування папки з компроматом система Кучми рекрутувала на роботу держслужбовців. Компромат робив цих службовців слухняними і вразливими. Подейкують, що Леонід Данилович вимагав разом із заявою про призначення на відповідальну посаду ще одну, із відкритою датою – про звільнення.
Для того, щоб така система могла бездоганно функціонувати, потрібно було мати під собою повністю підконтрольні суди, які у разі «бунту» могли миттєво винести потрібний адміністрації президента вирок. Ця система простягалася від Печерських пагорбів аж до найвіддаленіших районів Карпат і донецьких териконів. Крім того, генеральна прокуратура, міністерство внутрішніх справ, міністерство юстиції, податкова адміністрація, митниця та інші важливі державні служби практично передавалися в «кормління». Це означало, що всі ці люди жили аж ніяк не із встановленого окладу, а «годувалися», як в Середньовіччі, із посади. Система працювала досконало доти, допоки справно з регіонів до Києва передавалися валізи з відкупними грошима. Таким чином кланово-олігархічна система підмінила собою владу. А контрольоване нею правосуддя перетворювало Україну на недодержаву.
Але трапилася Революція Гідності, яка дала шанс докорінно зламати стару систему. Проте знову для призначення на найважливіші посади в державі в чергу вишикувалися люди зі старої обойми. За таких обставин дуже важливо було ретельно відстежувати хоча б прямих емісарів старого режиму. Перший збій стався з обранням президентом України Петра Порошенка, людини, яка була одним із творців кланово-олігархічної системи. Співзасновник Партії регіонів, олігарх, що накопичив капітали, будучи то міністром економіки, то народним депутатом, то секретарем РНБО. Він був не просто людиною системи, але й висунутий нею для свого захисту. Голосувати за нього можна було лише при умові забезпечення повного контролю за кожним його кроком з боку громадянського суспільства. Проте цього не сталося.
Українське громадянське суспільство мав би одразу насторожити пропонований Петром Порошенком кадровий потенціал. Майже всі кадрові пропозиції президента виявилися не просто провальними, а навіть гірше – вони забезпечили злочинний саботаж у Генпрокураторі, війську та через «власних» міністрів в уряді. Жодна справа не була доведена до суду. Ніхто не був покараний ні за розкрадання, ні навіть за вбивства. Система нахабно демонструвала свою нездоланність та всесильність.
Ошелешене такою відвертою нахабністю і цинізмом громадянське суспільство на якийсь час ніби заціпеніло. Воно проковтнуло навіть призначення генеральним прокурором Юрія Луценка. Ганебне призначення не тільки тому, що Луценко не має профільної освіти, а й тому, що він був міністром внутрішніх справ тоді, коли система з передаванням валіз з грошима до міністерств була нормою. І міністр просто не міг нічого не знати про цю практику. І, якщо не був безпосередньо до неї втягнутий, то толерування цих корупційних механізмів мало б пожиттєво закрити йому доступ до державного управління.
Протистояти цим новим кадровим призначенням можна було у двох форматах: всесторонньо обговорюючи їх у медіа та через вплив у громадських радах, які сформувалися при кожному міністерстві та всіх державних структурах в областях. З медіа, які майже всі належать конкретним олігархам, все було зрозумілим. Їх, як правило, використовували для міжкланової боротьби. А от громадські ради «нейтралізували», перетворивши їх на велетенські нефункціональні зборища, нашпиговані представниками фейкових громадських організацій, що безбідно жили з подачок тих же олігархів.
Крім того, з’явилася маса раніше нікому невідомих «революціонерів», що закликають до «третього» майдану, палять шини, влаштовують публічні протестні перформанси. Зрозуміло, що все це робиться виключно для випускання пари та компрометації самої ідеї протесту. І хоча очевидно, що за всіма цими постановочними сценами стирчать вуха то олігархів, а то й самої чинної влади, це все аж ніяк не додає авторитету Україні на міжнародній арені. А якщо до всього додати потужну російську антиукраїнську пропаганду з демонстрацією численних фактів анархії в Україні, то й у світі може скластися враження, що наша держава є джерелом неспокою та загрози для всієї Центрально-Східної Європи. Таким чином і олігархи, і влада заради збереження системи знову пробують бавитися з вогнем. Практично, не зважаючи на те, що протестні вибухи в Україні розвиваються по висхідній. Яким буде наступний?
P.S. Про розігрування технології «недодержава» на міжнародній арені мова піде в наступній, останній статті циклу.