Недосвідчена влада і латентна опозиція

Чи здатна опозиція змінити лідерів, щоб стати конструктивною?

20:19, 20 березня 2020

Навіть без підручника з політології зрозуміло, що опозиція в суспільстві потрібна для того, щоб контролювати владу. Контролювати кожен крок, стежити за помилками, викривати їх і завдяки цьому перемагати на наступних виборах. Водночас це має бути не банальне стеження з постійним осміюванням та підважуванням компетенції влади й генеруванням недовіри до державних інститутів. Справжня опозиція на кожен «промах» влади має пропонувати свій чіткий і раціональний варіант розвитку подій. Інакше опозиція своїми фальстартами тільки дискредитуватиме себе і владу в очах громадян. Тому опозиція має бути згуртованою, критика предметною, а пропозиції тактично і стратегічно бездоганними.

А як із цього погляду виглядає ситуація з опозицією в Україні? Смішно, але, як це часто трапляється, в Україні є дві офіційні опозиції. Наявність двох опонентів владі із взаємозаперечними цілями нівелює саме поняття опозиції. Політичні сили, що ще недавно були владою і зазнали нищівної поразки на виборах, об’єдналися навколо ідеї захистити себе від можливих переслідувань (зокрема за корупційні діяння), мати можливість доводити своїм прихильникам, що вони завжди робили все правильно, і переконувати тих, хто їх не підтримав, у тому, як сильно вони помилилися і про що гірко шкодуватимуть. Чомусь саме вони назвали себе конструктивною опозицією, хоча в їхній діяльності нема не те, що нічого конструктивного, там годі знайти раціональні елементи.

З другою опозицією все набагато простіше. Опозиційна платформа «За життя» Віктора Медведчука є опозицією до самого факту існування української держави. Це бригада, зафрахтованих Путіним шабашників для демонтажу української держави з середини. Її лідери постійно літають на наради до керівників держави-агресора і є більше гравцями на російському політичному полі. Але оскільки серед українців є й такі виборці, то ніша має бути заповнена. Тому про цю «опозицію» годі й говорити в порядному товаристві.

Прихильники цих двох опозиційних груп є взаємними антиподами, завдяки чому приречені нейтралізувати одна одну і служити запобіжним резервуаром, якщо владі не вистачатиме для чогось голосів. В очах громадян, попри всі заходи на відмежування одна від одної, обидві групи зливатимуться в одне ціле – опозицію до президентства Володимира Зеленського. З відповідним запахом і шлейфом.

Пригляньмося для чистоти експерименту трохи ближче до дій опозиції. Перших можна було б назвати наївними романтиками, якби вони не брали участі в розхитуванні загальноукраїнського човна. Коротко їхні дії можна охарактеризувати двома тезами: все не так і поверніть нам владу. Ця «конструктивна» опозиція малює тільки апокаліптичні сценарії для України, прогнозує крах і не пропонує нічого конструктивного від себе. Їхня позиція – ми найкращі і найправильніші патріоти на тлі кримінальних розслідувань і з прикладами жлобського розкрадання держави виглядає абсолютно жалюгідною. Образ патріота-романтика якось не в’яжеться із дрібним шахраюванням навколо оренди житла або збагаченням на волонтерстві.

Здається, що найбільшою помилкою національно-патріотичних сил було те, що вони допустили на лідерські позиції Петра Порошенка. Порошенко, після п’яти років президентства, став найбільш вразливою до критики фігурою. Його команда відразу розсипалася по всьому світу, звідки не видають злочинців для суду на батьківщині. Що вже заочно виносить вирок такій «команді». Порошенко пішов на вибори, сподіваючись, що танці на націоналістичному полі в умовах війни таки забезпечать йому перемогу. Після першого туру він уже не міг зрезигнувати. Він так само не міг втекти за кордон. А можливо, існувала і певна домовленість із західними партнерами про надання йому гарантій недоторканості. Тому волею-неволею Петро Порошенко перетворився на лідера опозиції і символ реваншу. Тягнучи за собою цілий вагон звинувачень у протиправних діях, Петро Порошенко переніс увесь свій негатив на нинішню опозицію.

Розрахунок на те, що за допомогою акцій непокори та завдяки протестам вдасться змусити владу рахуватися з лідерами опозиції, не виправдався. Час, коли можна було лякати українців «капітуляцією», здачею національних інтересів стрімко минув. Безпредметна критика будь-якого кроку влади, причому в дуже примітивній формі, виставляє опозицію на загальне посміховисько. Єдине, що могла така тактика дати, – це ослабити позиції України на міжнародних переговорах.

Наприклад, організована опозицією в Києві акція «Ні капітуляції» під час зустрічі в Нормандському форматі нібито мала окреслити червоні лінії для Зеленського, через які той не мав права заступати. Хоча наперед було відомо, що ні про яку здачу національних інтересів не йшлося. Навпаки, команда нового президента намагалася за всіляку ціну «відкараскатися» від кабальних умов, підписаних Порошенком у Мінську. А насправді все виглядало так, ніби в Зеленського немає підтримки на батьківщині і йому нічого не залишається, як пролонгувати путінські кабальні домовленості. Саме протест у Києві давав надію Путіну на успіх у переговорах у Нормандському форматі в Парижі. Про що той не проминув обмовитися. Спішне згортання акції було пояснено тим, що Зеленський злякався погроз опозиції, а тому Україну не здав. Таке інфантильне пояснення своїх недолугих дій забило ще один цвях у віко домовини народних сподівань на опозицію.

Постійне приписування опозицією злих намірів владі, лякання апокаліптичними сценаріями, без подальшого підтвердження їх на практиці, просто карикатуризувало її діячів. Багаторазове повторення висмоктаних з пальця «лякалок», підстав для яких просто не існувало, замикало прихильників опозиції в одне згуртоване коло справжніх фанатиків. Не здатних побачити, що зради нема і не намічається. Що це їхні гуру зблякли і якось враз «скукожились». А з таким «військом» годі розраховувати на перемогу.

На додачу паскудник Андрій Портнов заходився збивати романтичну позолоту з деяких революційних «героїв», які тепер стали патентованими опозиціонерами. Дивно, але на всі конкретні закиди у несплаті податків, розкраданні в армії та оборонній промисловості, крадіжках на волонтерстві і всяких інших шахрайствах патріотів у відповідь чути тільки те, що Портнов негідник. Звичайно, негідник, але де аргументовані спростування? Така поведінка не просто кидає тінь на великих опозиціонерів, вона роз’їдає образ Революції гідності.

Те, що від представників опозиції постійно чути заяви про «крах», «здачу національних інтересів», «капітуляцію», а з пропозиціями розвитку ніяк не складається, говорить про неймовірну інтелектуальну та дієву слабкість опозиції. Здається, їхнім єдиним прихованим гаслом стає дитяче белькотіння – поверніть нас негайно у владу. Інакше ми зникнемо. Що ж, не шкода. У політиків, що розраховували на миттєвий провал новообраної української влади, сподівалися розхитати ситуацію масовими організованими протестами, очікували капітуляції перед Путіним, бо це дало б їм можливість залишитися в політиці, майбутнього нема. Дивним чином все склалося проти них. Провалу не сталося, капітуляції не могло й бути, а пандемічний карантин змусив «протестантів» сидіти по квартирах. А іншого плану у них, виявляється, нема.

Нікчемна ситуація з опозицією негативно впливає і на владу. По-перше, курс на дестабілізацію неймовірно посилив позиції «вічного» очільника МВС Арсена Авакова, присутність якого в уряді є дуже загрозливою для змін і реформ у правоохоронній галузі. По-друге, оскільки влада, не маючи гідного опонента та жорсткого критика, за визначенням не дослухається навіть до слушних зауважень та пропозицій з опозиційного табору. Відмахується, як від набридливої мухи. При цьому влада абсолютно недосвідчена і для багаторазових експериментів за теперішніх кризових обставин майже не лишається місця.

Залишається два шляхи виходу. Перший – опозиція міняє лідерів, а з ними і пріоритети. Лідери більше не використовують опозиційного становища для захисту себе дорогоцінних, мотивуючи кримінальні розслідування політичними переслідуваннями. Опозиція дійсно стає конструктивною і переходить до предметного опонування владі зі зрозумілими і чіткими пропозиціями. Другий – теперішня опозиція помалу відмирає і розсипається, а натомість у провладному середовищі з’являються нові угруповання, які й сформують остаточно на наступних виборах нову партійно-політичну систему.