Є такий полемічний спосіб: замість атакувати справжнього противника, з крові і плоті, пересмикуванням цитат чи іншими текстовими маніпуляціями роблять з нього таке собі солом'яне чучело – а потім б'ють його щосили і в своє задоволення (чучело ж відповісти не може!), а вкінці проголошують себе переможцем. Спосіб це не лише дешевий, але й підлий: спробуй потім доведи, що Ти - «не верблюд», і що Ти цього не казав!
У випадку полеміки Музички зі мною ( газета «День») справа є, однак, легшою: повні відеозаписи моєї одеської лекції і пізнішої дискусії є на You-tube. Рівно ж в Інтернеті є багато інших моїх текстів. А тому досить легко перевірити, що з того, у чому він мене звинувачує, є правдою.
До прикладу: хай він покаже ту «мою статтю», в якій я «радикально ствердив, що ОУН-УПА не мала ЖОДНОЇ підтримки на Сході та Півдні України» (підкреслення моє). Так само хай доведе, що я є прихильником мультикультуралізму – концепції, яку зараз не б'є хіба ледачий? Звідки він взяв «мою» тезу, що «Всі внутрішні проблеми України мають вирішуватися за лекалами Заходу майже без урахування дуже суттєвої місцевої специфіки?». Він що – має мене за повного ідіота? Де і коли я казав, що концепція етнічної нації «застаріла»? Чи що « етнічні українці розглядаються як головна загроза для комфортного життя неукраїнців, головні носії нетолерантності»? Де я «виходжу з тези про існування української (Галичини) та неукраїнської України»? Хай мені пан Музичко покаже те місце, де я «в дивний спосіб» (його цитата) не передбачаю можливості, щоб «Київ не лише голосував, як Львів, але й розмовляв так само»!
Ґете писав, що кожен розуміє рівно стільки, скільки почує. Собака відгукується на прості команди, але не має сенсу читати для неї вголос «Одісею» – хіба що їй просто подобається слухати голос свого господаря. Так само не має сенсу дитину вчити вищої математики, доки вона не засвоїла арифметики.
Подібно Олександр Музичко з моєї одеської лекції почув лише те, що зміг чи хотів почути. Так він пише:
«На думку Я. Грицака та його однодумців, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства, об’єднання «україномовного Заходу» та «російськомовного Сходу» (це протиставлення прямо-таки не сходило з вуст львівського історика під час лекції та прес-конференції, що виглядало дивним з огляду на його репутацію запеклого критика відомої тези М. Рябчука про «Дві України») є побудова в Україні мультикультурного, багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Заради побудови цієї спільноти він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності.»
Це те, що він почув. Я ж говорив щось цілковито інше. Хто хоче переконатися у цьому й має час та охоту, хай подивиться повний запис моєї лекції на you tube. Для тих, хто не має ані одного, ані другого, повторю тут коротко свої аргументи:
Я говорив про проблеми з українським націотворенням і намагався розглянути ці проблеми на трьох рівнях: на рівнях «арифметики», «алгебри» і «вищої математики». На рівні «арифметики» (тому, на якому застряв Музичко) ці проблеми можна представити як боротьбу двох моделей української нації – етнічної та політичної. З певним наближенням ці дві моделі можна назвати «львівською» та «донецькою»: львівською – бо ця модель повністю сформувалася у Галичині, коли та була українським П'ємонтом (кінець ХІХ-початок ХХ ст.); донецькою – тому що цю модель зараз реалізує команда Януковича, і вона має певні риси, котрі в Україні властиві лише Донбасу (Донбас є єдиним «континентальним» регіоном, де за роки української незалежності збільшилася частка російськомовних).
На рівні ж «алгебри» націоналізму протиставлення етнічної й політичної моделей нації не робить сенсу. Бо у світі, за дуже нечисельними винятками, немає ані чистих етнічних, ані чисто політичних націй. Насправді, кожна нація є тою чи іншою мірою нацією політичною, що формується навколо певного етнічного ядра. До прикладу: американська політична нація є нацією політичною, але сформована навколо етнічного ядра, котре коротко можна окреслити «WASP-формулою» (White, Anglo-Saxon, Protestant). Тому проблеми сучасного українського націотворення можна власне представити як питання, котра з моделей – україномовна чи російськомовна – послужить ядром української нації.
Але й це питання є не цілком коректним. Бо воно виходить з засновку, що в українському випадку існують лише дві моделі. А найновіша політична історія України та різні соціологічні дослідження показують, що Україна на дві частини без залишку не ділиться. Цей «залишок» часом може бути більшим або меншим. Що, однак, залишається незмінним: він охоплює центр України, і географічний, і політичний. Це власне той центр, який, словами Романа Шпорлюка, «говорить як Донецьк, а голосує як Львів».
Тому коректним насправді є таке питання: чи, окрім двох інших моделей, ця модель «третьої, центральної України» може з часом стати тим ядром, навколо якої сформується нова українська нація?
Для пошуку відповіді варто піднятися на ще один рівень – «рівень вищої математики». Цей рівень виводиться з тої критики модерних теорій націоналізму, що появився в останні двадцять років і який в Україну поки що не дійшов (принаймні, не бачу покликів на відповідні праці у Миколи Рябчука). Ця критика зводиться до двох пунктів: Ґеллнер та інші «апостоли» модерністських теорій правдоподібно, не мають рації, коли вважають, що нація є 1) центральною й 2) універсальною віссю, навколо якої крутиться сучасний світ. Насправді, ця центральність властива лише Західному (чи, властиво, західно-християнському) світу. Саме там виникла сама модель нації та ідея націоналізму. На решту світу вона, разом з іншими західними моделями (демократія, вільний ринок) поширилися впродовж останніх століть як результат домінування Заходу. Сам факт, що нації і націоналізм народилися в одних історично-культурних умовах, а були перенесені в інший поза західно-християнський чи навіть поза християнський світ, неминуче означає, що вони зазнали впродовж цього експорту неминучих видозмін і трансформацій. І про ніякі готові «лекала Заходу» тут не може бути мови.
Іншими словами: теоретики націй і націоналізму грішать європоцентризмом, коли переносять західно-європейську модель центральності нації на весь світ, включно з східно-християнською Європою. У Східній Європі ця модель «працює» лише серед тих груп, що постали внаслідок вестернізації-(«модернізації навздогін») – як от, до прикладу, інтелігенція, або у тих історичних регіонах, які зазнали її найглибшого та наймасовішого впливу (як от західні окраїни Радянського Союзу). Дослідження перших років по падінню комунізму показували, що на землях колишнього СРСР можемо говорити про дві великі зони: ту, де нації є дійсно центральним поняттям (країни Балтії, Західна Україна, Кавказ), і ту, де центральну роль відіграють суспільні ідентичності. Або ж зону, де населення ідентифікує себе у першу чергу за національною ознакою (литовці, українці, грузини і т.д.) - і зону, де більшість говорить чи думає про себе у першу чергу у соціальних категоріях – як от про робітників чи пенсіонерів.
У цій ситуації є свої слабкості, але є й свої великі переваги. Слабкістю є невиразність національних ідентичностей, наші вічні намагання добудувати націю та суспільна напруга, пов’язана з цими спробами – особливо, коли маєш під боком таку недоброзичливу державу, як Росія. Перевага ж є та, що якби національне питання дійсно стояло би у центрі усіх політичних дискусій, Україну давно би уже розірвало на дві частини. І тоді головним питанням було би, як би це розлучення оформити цивілізованим «чехословацьким», а не кровавим «югославським» способом.
Однак двадцять років української незалежності показали дещо інше: Україна колеться, але таки не розколюється. Одним з можливих пояснень є те, що для значної частини українського населення національні лозунги не мають першорядного значення. А тому в Україні був можливий помаранчевий Майдан, де пліч-о-пліч стояли і комуністи, і націоналісти, й україномовні, й російськомовні. Зусиллями Кремля, прорахунками «помаранчевих», агресивністю «регіоналів» цей союз був зруйнований. Але шанси на нього залишилися. Це показують податковий та вчительський майдани чи недавній автопробіг – бо в них беруть нарівні участь представники Сходу і Заходу, Півдня і Півночі разом з Центром. Та й зрештою частка «противсіхів» останніми тижнями перевищила рейтинги Януковича і Тимошенко, не говорячи вже про рейтинги Тігіпка, Тягнибока та ін..
Ми ж, україномовні політики й інтелігенти (а щоб там про мене не писав Музичко, я таки відношу себе до числа україномовних інтелігентів й інтелектуалів!) говоримо і поводимося так, як би цього зовсім не було і немає. Ніби єдиний вибір, який у нас залишився – це між «бандерівцями» Заходу та «бандюковичами» Сходу.
Мені у моїй одеській доповіді не йшлося про те, щоб критикувати цю нашу короткозорість. А тим більше насміхатися над нею – це дешево і це потрафить кожен, навіть Олесь Бузина. Мені йшлося про те, щоб зрозуміти і пояснити українську ситуацію. І показати, що в Україні – попри тиск Кремля, попри авторитарний тиск Януковича і його команди, попри слабкість «помаранчевих» – залишаються шанси на болючий, часом повільний, але все-таки альтернативний розвиток.
Революції на цьому шляху можуть ставатися. Тільки, як бачимо на прикладі Помаранчевої революції, вони мало що значать, якщо не супроводжуються революціями інтелектуальними. Наші ж українські інтелектуали на зразок Музичка хочуть чогось іншого: швидкої і легкої перемоги-реваншу.
Можу запевнити: такої перемоги не буде. Хто хоче швидких результатів, хай навчиться косити траву чи пекти хліб. Бо тільки так можна зразу побачити плід своєї праці. А інтелектуальна робота вимагає іншого, набагато повільнішого ритму. Як казав Геґель, сова Мінерви, вилітає аж у сутінки.
У порівнянні зі мною Музичко таки має одну велику перевагу: він набагато молодший за мене, й перед ним довша життєва дорога. Тому якщо він візьметься серйозно за себе уже зараз й не шукатиме легших шляхів, то може досягти більшого – припускаю, що з користю не тільки для самого себе.
Бажаю йому не змарнувати свого шансу.
Dixi.