«Хоч я і старий революціонер, але в мене немає жодного бажання ще одну революцію влаштувати», – запевнив Міхеїл Саакашвілі, виступаючи перед своїми прихильниками у Вінниці – головній цитаделі підтримки чинного президента. Заспокоїв? Не надто, адже нині навряд чи хто з упевненістю може стверджувати, що колишній президент Грузії і екс-очільник Одещини здатен контролювати ситуацію, навіть ним же створену. Яскравий приклад цього – «грузинський прорив» 10 вересня на контрольно-пропускному пункті Медика-Шегині.
Як влучно сказав про цей інцидент колишній амбасадор Сполучених Штатів в Україні Стівен Пайфер: «Президент Порошенко розіграв театральну сцену, позбавивши Саакашвілі українського громадянства. А той, своєю чергою, обрав шлях театрального повернення в Україну». Загалом треба відзначити, що в той час, як спічрайтери українського президента працюють щораз краще, його радники у царині творення реноме до наступних виборів (президентських, парламентських, дострокових, запланованих – байдуже) працюють щораз гірше. Рішення Петра Порошенка про позбавлення українського громадянства свого колишнього однокурсника Саакашвілі було вкрай непродуманим. У липні цього року, коли рейтинг грузинсько-українського політика і твореної ним партії «Рух нових сил» опинився на межі статистичної похибки, президент фактично врятував його від небуття й політичної смерті, створивши йому імідж «постраждалого від свавілля влади».
Обґрунтування для анулювання громадянства Саакашвілі звучить доволі дивно. Державна міграційна служба України покликається на пункт другий статті 19 Закону «Про громадянство», тобто Міхеїл Саакашвілі позбавляється громадянства на підставі нібито «неправдивих даних, зазначених в анкеті». А точніше: у документах, які заповнював Саакашвілі ще 2015 року, було зазначено, що він не перебуває під слідством в Україні або за її межами. Однак «зненацька» українській владі стало відомо, що на території Грузії Саакашвілі був заочно арештований. Тобто увесь світ знав про це, про це повідомляли всі світові (а українські й поготів) ЗМІ, але не ДМСУ і СБУ, які мали б ще тоді перевірити достовірність даних претендента на голову Одеської ОДА. Чи, може, ще 2015 року до України не надходило прохання грузинської прокуратури про депортацію екс-президента?
Тобто вся ці історія з позбавленням громадянства виглядає як дешева й брудна гра нашої рідної влади, котра лише такими способами вміє позбуватися небезпечних опонентів і конкурентів. Знаменно, що двома роками раніше чинний президент Грузії Георгій Маргвелашвілі за таким же формальним приводом відібрав у Саакашвілі громадянство Грузії. Тобто 26 липня 2017 року колишній президент Грузії, котрий перебував у цей момент в США, став фактично апатридом – особою без громадянства.
Можна припустити, що Порошенко, позбавляючи свого колишнього соратника українського паспорта, керувався такими міркуваннями: Саакашвілі більше не є громадянином України, тож не може розраховувати на захист української держави. Це означає, що українські правоохоронці, щойно він перетне кордон України, можуть його затримати й видати грузинській владі для притягнення його до кримінальної відповідальності. Тож у такій ситуації людина, котра не бажала б собі проблем, мала б не пхатися до України, а попрохати собі політичного притулку у США, де він тоді перебував і отримував досить непогані гонорари за свої лекції.
Утім, як з’ясувалося, Порошенко вкрай недбало проаналізував політико-психологічний профіль свого опонента. Той аж ніяк не міг сидіти, склавши руки, коли такий багатообіцяючий шанс на політичне воскресіння сам іде йому в руки.
Зрештою з профілем Саакашвілі Порошенко прорахувався ще раніше – запрошуючи його до України, надаючи йому громадянство і призначаючи очільником Одещини. «Міхеїл Саакашвілі – мій друг зі студентських років. Я пам’ятаю його як вольову та рішучу людину і маю підставу йому довіряти... Одеса займає величезну частку мого серця. На Одещині я народився, тому з великою увагою буду спостерігати за тим, як вона змінюватиметься», – хтось ще пам’ятає ці сповнені пафосу й патетики слова Порошенка, котрий репрезентував одеситам у травні 2015 року нового керівника області? Нині вони звучать як відлуння з минулого життя, яке десь заховалося в тумані, і вже точно не знаєш – було воно насправді чи лише примарилося.
Президент два роки тому думав, що амбітного й активного грузинсько-українського політика вдасться використати як бультер’єра, котрий перегризе горлянки тодішнім політичним конкурентам – передовсім прем’єр-міністрові Арсенію Яценюкові та Ігореві Коломойському, котрий хоч і став на той момент екс-головою Дніпровської (тоді ще Дніпропетровської) ОДА, але все ще залишався потужним чинником політичного впливу.
І справді, тоді Саакашвілі взявся за справу не без ентузіазму. Валив і одного, і другого за найменшої нагоди вперто й активно.
Хоча, здавалося б, шанований політик, котрий зумів повалити «вічного» Едуарда Шеварднадзе, започаткував радикальні реформи в Грузії, подолав корупцію в багатьох сферах, значно покращив інвестиційний клімат в країні, двічі був обраний президентом. І тут така ганебна роль ланцюгового пса. Найсмішніше, що сам Саакашвілі, коли вже втратив посаду очільника області, чи то з наївності, чи то з надмірної щирості зізнався, що виконував замовлення президента на політичне знищення Яценюка. Після такої щирості багато хто з мислячих українських громадян назавжди списав Саакашвілі з пулу політичної симпатії.
Та й, окрім того, не може не впадати у вічі відсутність стратегічного мислення у такого досвідченого політика. Адже було зрозуміло, що до «бультер’єрної» тактики Порошенко вдається виключно для того, щоб підім’яти під себе всю владну вертикаль. Хай там Конституція декларує парламентсько-президентську республіку де-юре, але де-факто цілком можна собі вибудувати президентський лад. У такій ситуації в Саакашвілі залишалася єдина перспектива – ставати ще голосистішим і зубастішим президентським псом, не більше. І що з того, що він вимріював для себе якусь цілком іншу роль – можливо, навіть нового українського Месії, з якою не впорався Віктор Ющенко.
Загалом політична кар’єра Саакашвілі в Україні – це якийсь суцільний ланцюг з непорозумінь і хибних кроків. Рідко коли йому вдавалося зробити щось адекватне, як-от, наприклад, вигнати з роботи прес-секретарку Дарину Чиж, котра скомпрометувала себе антисемітськими постами у Facebook.
Таланить грузинському екс-президентові лише з контрагентом – Петром Олексійовичем, котрий у цьому протистоянні теж чинить хибу за хибою. А найбільшою хибою була остання – з намаганням не пропустити Саакашвілі на українську територію. І реалізувати цього не вдалося, іміджевих втрат нахапався по вуха. Та ще й обоє на пару наробили ганьби Україні.
Дарма, що європейські політики намагаються або не критикувати «грузинський прорив», або списувати його на внутрішньополітичну боротьбу в Україні. Насправді наслідки спектаклю на кордоні можуть стати доволі сумними. Наприклад, Вашингтон може відмовити Україні в наданні летальної зброї, тих самих славнозвісних Javelin’ів. І був би по-своєму правий – бо як можна надавати новітню зброю в руки влади, яка не контролює навіть західного кордону, не те що східного. Зрештою, що то за влада, котра може заблокувати рух потяга міжнародного сполучення, аби лишень не допустити в країну політичного конкурента? «Ось він – яскравий приклад failed state», – втішено кричать завсідники Кремля.
Зрештою, є в цій всій історії і позитив. Саакашвілі, наскільки б сокирно він не діяв, є відтепер ще одним потужним контролером і обмежувачем влади, такою собі п’ятою чи шостою її гілкою. І це досить позитивно для формування громадянського суспільства. Якщо популізм все ще залишається потужною електоральною зброєю, то хай він принаймні діє на суспільну користь.