Майже рік трясло Львівським національним університетом імені Івана Франка: наукова спільнота була зайнята складними і непередбачуваними виборами ректора. І ось, найбільш «національно свідомий» колектив національного університету спромігся проголосувати за найкращого з кращих. За іронією долі, найбільшу підтримку отримав колишній представник радянського партапарату.
За словами учасників цього дійства, вони знову голосували, не маючи особливого вибору. Із сімох кандидатів тільки один був представником точних наук, решту можна сміливо зарахувати до кола гуманітаріїв. Напевно, саме в цьому і криється найбільша проблема «виборів без вибору».
Сіра покірність
Якщо витратити трохи часу і уважніше приглянутися до української гуманітаристики, то може відкритися страхітлива правда. Правда про те, що нічого насправді з пріснопам’ятних радянських часів не змінилося. Радянські «бійці ідеологічного фронту» спокійнісінько конвертувалися в українських ультра-патріотів. Викладачі такого предмету, як науковий комунізм, який взагалі не можна назвати наукою, оскільки відсутнім був і предмет дослідження, й інструментарій, стали політологами. Мало того, вони перетворилися на ультра-націоналістів. Звісно, після краху комуністичної системи ці люди мусили якось виживати і докладали максимум зусиль, щоб не втратити позицій в університеті. Тому й трансформувалися стрімко у націоналістів, набрали собі аспірантів з неонацистськими симпатіями, чим захистили себе від можливих звинувачень у нефаховості та невідповідності займаним в університеті позиціям.
Радянські патріоти досі не перестають повторювати західним українцям, що ті мають бути навіки вдячні радянській владі не тільки за «визволення», але й за освіту. Безумовно, радянська влада принесла зі собою право для всіх на середню освіту. Із вищою ж все було не так веселково. Існували ідеологічні перешкоди для осіб із «неправильним» походженням, національні та соціальні квоти. І якщо у точних науках після Другої світової війни стається справжній вибух, бо треба було фахівців у сфері розробки високотехнологічних озброєнь, то в гуманітарній сфері спостерігався повний ідеологічний тоталітаризм.
Складається враження, що гуманітарні науки у національних республіках СРСР існували тільки для того, щоб імітувати наукову діяльність. Тематика досліджень українських радянських філософів, істориків, літературознавців та мовознавців була настільки відірваною від життя, так чітко ідеологічно «прописаною» у партійних органах, що втрачала науковий зміст. Крім того, постійна селекція через перевірку на ідеологічну лояльність, «правильне» соціальне й національне походження давала неймовірні плоди. В науку потрапляли посередності, не переобтяжені інтелектуальними здібностями, тобто ті, хто ніколи інтелектуально не мав би збунтуватися. Це в Москві, Ленінграді і Тарту могли з’явитися і діяти Мераб Мамардашвілі, Юрій Лотман чи Сєргєй Авєрінцев. У Києві тоді всі товклися довкола марксистсько-ленінської філософії, історії робітничого та профспілкового руху.
У Львові ж тішилися дрібними досягненнями в тому, що вдалося в черговій, наскрізь ідеологізований монографії, нейтрально згадати якусь історичну особу, або ж езоповою мовою переказати цілком нейтральний сюжет національної історії. Певним винятком залишалася медієвістика. Але й там, окрім запровадження в науковий обіг нового джерельного матеріалу, нема чим особливо гордитися. Свідченням чому стала відсутність авторських осмислених, синтетичних праць з медієвістики після розвалу радянської системи. Винятком стала Наталія Яковенко, яка за освітою є класичним філологом і чи не єдиним істориком в Україні, який працював у радянський час «в шухляду».
Філософи ж взагалі нічого вартісного так і не змогли презентувати. Радянському Львову на десятиліття довелося забути про існування Львівсько-варшавської філософської школи і, в кращому випадку, заспокоїтися дослідженнями з історії філософії. Філософи й історики надалі покірно «досліджували» нікому не цікаві теми, видавали тонни макулатури, а за це отримували наукові звання та посади. Сірість і невиразність у науці віталися, а будь-який натяк на інтелектуальний бунт присікався в зародку. Науковці з пересічними знаннями і невисоким інтелектуальним потенціалом дуже добре надавалися для роботи у радянській науці. Оскільки там не треба було аналізувати, вивчати і, головне, робити самостійні висновки. Достатньо було добре орієнтуватися в усталеній комуністичною ідеологією системі координат і старанно повторювати наперед заготовлені висновки.
Таким чином, радянська система змогла відселектувати цілу армію безініціативних та некритичних вчених-гуманітаріїв та переконати суспільство в тому, що це і є справжні вчені. Українських радянських гуманітаріїв можна було б порівняти хіба що з радянськими скульпторами, які, слідуючи модним ідеологічним трендам, починають ліпити Степана Бандеру, а все одно виходить Ленін. Така тотальна радянськість українських гуманітаріїв давала можливість різним «імперцям» зловтішатися щодо інтелектуального потенціалу українців. Мовляв, це і є ваш справжній рівень, тож вище нього вам не стрибнути. Шанс розірвати це зачароване коло давав розвал радянської комуністичної системи, але українці ним не скористалися.
Герметично закриті
Єдиним шансом зберегтися для старої системи стали закритість та мімікрія. Оскільки суть нової України залишилася радянською і ніхто нічого особливо не прагнув змінювати. Колишні високі партійні функціонери та ідеологи обійняли найвищі посади в державі, тож наукова гуманітарна сфера залишилася без змін. Після розвалу СРСР ніхто з колишніх «наукових комуністів», «наукових атеїстів» та «марксистсько-ленінських філософів» роботи не втратив. Ніби за помахом чарівної палички, вони всі перекваліфікувалися на політологів, культурологів та філософів. Ще якийсь час у них існував страх, що люстрація невідворотна, але згодом зрозуміли, що ніхто не збирається посягати на цю сакральну систему. А для її збереження потрібно тільки успішно мімікрувати й імітувати західні напрямки досліджень. Таким чином, у незалежність українські вчені-гуманітарії вступили згуртованими лавами швидше не науковців, а старих ідеологічних працівників.
Дуже швидко система не тільки оговталася, але й взялася за клонування. Старі ідеологічні кадри і надалі визначали не тільки тематику досліджень, але й підбір майбутніх науковців. Страх виростити собі конкурентів переважив логіку і здоровий глузд. Перевагу при вступі в аспірантуру мали родичі, родичі родичів, спритна й улеслива молодь, що не вирізнялася особливим інтелектуальним бунтарством. Як правило, ці люди ніколи не претендували стати альтернативою старій радянській системі і відверто сигналізували їй свою лояльність. Професори і доценти поміняли знаки із плюса на мінус, і навпаки. Вони заходилися прославляти віковічне прагнення української нації до державності й соборності, а також шукати неймовірні позитиви в ідеологічній доктрині націоналізму.
Всю цю «совкову» ідилію могли порушити тільки «чужинці». Чужинцями ж були всі, хто мав інший, окрім радянського, досвід. Це були люди, які володіли іноземними мовами, навчалися або ж стажувалися у західних університетах. Це були західні вчені, які виявляли бажання попрацювати на пострадянському просторі і водночас зібрати новий матеріал для своїх досліджень. Відчувши загрозу, система почала захищатися, а точніше кажучи, герметично закриватися. І якщо представники точних наук відразу вхопилися за можливість інтегруватися у світову науку, то гуманітарії почали опиратися ледь не всім новітнім віянням.
Пояснень придумали безліч. Тут і загроза національному характерові досліджень, бо радянські вчені не могли свято не оберігати якусь ідеологічну доктрину. А оскільки вони сховалися за націоналістичною куртиною, то будь-які спроби безстороннього дослідження не просто викликали у них страх бути дезавуйованими у науковій безпорадності, але й подавалися як підступний замах проти української національної науки. Тут і звинувачення західних вчених у поверховості досліджень та їхній неспроможності зрозуміти українську специфіку. Одним словом, стара радянська система консервувалася і щораз більше закривалася перед зовнішнім світом, щоб уникнути альтернативи, яка була б для неї вбивчою.
Саме тому зліплені за кілька років докторські дисертації стали подаватися як останнє слово української науки. Абсурдність і ненауковість тем компенсувалися надмірним патріотизмом і національною доцільністю. Незнання сучасних наукових методик дослідження прикривалися неможливістю застосування їх в українських умовах. Вчені літературознавці, зовсім молоді люди, які захистили обидві дисертації вже після розвалу СРСР, почали, як і їхні вчителі, поносити «гарвардську» наукову школу. Система поділу на «ми» і «вони» не просто повернулася, вона нікуди й не зникала.
Потреба протистояти «їм» руйнує університет, оскільки не допускає академічної свободи й мобілізує науковий потенціал установи на виконання невластивих для неї завдань. У такому разі університет перетворюється на «національно-патріотичний» заклад, де основним вважається виховання дорослих людей у «правильному» ідеологічному дусі. Всі українські університети не тільки залишили непорушною радянську систему «загальноуніверситетських» кафедр, які мали завдання ідеологічно виховувати молодь на всіх факультетах, вони зберегли й радянську виховну роботу, тільки цього разу під виглядом патріотичної.
Те, на що перетворився за останні роки ЛНУ ім. Івана Франка завдяки «національно-патріотичному вихованню», важко назвати університетом. Ніде у світі, окрім авторитарних і тоталітарних режимів, не ведеться виховної роботи в університетах, тим більше виховання не є приматом над навчанням і наукою. Ніде у вільному світі національне походження, політичні погляди або віросповідання не є критеріями прийняття на роботу в університет. Головним мірилом вченого є його науковий доробок, верифікований публікаціями у міжнародних фахових виданнях та виступами на міжнародних конференціях. Про славу вченого і його внесок у світову науку свідчать не його патріотична позиція і політичні переконання, а банальний індекс цитованості та бажання залучати його до роботи в міжнародних дослідницьких проектах. І це неправда, що українська гуманітаристика нецікава науковому світові. Щороку з’являються десятки дисертацій на українську тематику, публікуються колективні монографії, де є присутніми й українські автори. Просто «наша» україністика світові не цікава через методологічну слабкість та ідеологічну заангажованість.
І якщо до всього сказаного додати корупцію, місництво і непотизм у сучасному українському університеті, то легко прийдемо до розуміння того, чому на виборах ректора ЛНУ ім. Івана Франка не було вибору. Основних причин є кілька. Першою і головною є наскрізна радянськість української гуманітарної науки. Другою – герметичність старої освітньої системи. Третьою – неприсутність української науки у світовому науковому процесі.
На виборах ректора єдиний представник точних наук, математик професор Михайло Зарічний, запропонував оцінювати доробок вчених Львівського національного університету ім. Івана Франка кількістю публікацій у міжнародних фахових виданнях та враховувати індекс цитованості. Саме це й стало сигналом системі, від кого виходить основна загроза. Оголосивши такі наміри, професор-математик прирік себе на поразку. А той, хто чітко і недвозначно заявив, що його програма полягає в тому, що нічого змінювати не треба, здобув найбільшу кількість голосів підтримку. І ним виявився старий завідувач відділу Львівського обкому Комуністичної партії. Радянські вчені обрали собі радянського ректора. Програма останнього полягала в тому, щоб нічого і нікого не змінювати, але надалі вимагати від столичного уряду збільшення кількості держбюджетних місць. Така собі планова радянська економіка для радянського університету.
PS. Львівський національний університет імені Івана Франка не є унікальним явищем в Україні. Він є радше типовим пострадянським університетом, який зберіг свою радянськість, змінивши назву «державний» на «національний». А тому ніхто з кандидатів на посаду ректора не міг докорінно змінити систему, бо змінити її в окремо взятому університеті не можна. Тільки нові правила гри, відкритість та альтернативність зможуть подолати цю систему. Інакше вона й надалі буде спокійно вегетувати та мімікрувати, імітуючи університет.