Зрозуміло, що ніхто нічого виконувати не збирався. Не для того йдуть в українську владу, аби виконувати виборчі обіцянки. Йдуть у владу зовсім з іншою мотивацією. Хтось за тим, щоб змінити на користь своїх спонсорів газові українсько-російські схеми. Хтось за контролем і розподілом бюджетних коштів. Хтось за впливом і протекцією. Але обіцянки, дані виборцям напередодні, ніхто виконувати не буде. Влада знає, що люди в нас довірливі, недалекі, з короткою пам’яттю, і через п’ять років проголосують за ті самі обіцянки. Бо що їм ще пропонувати, своїм виборцям? Як не другу офіційну мову, Чорноморський флот і вічну дружбу з Росією, то НАТО і євроінтеграцію.
Влада свідомо грає дурня, досягаючи в цьому мистецтві небачених висот. Тоді як електорат на цей ідіотизм влади відповідає своїм ідіотизмом. Нічого не пам’ятає, бо швидко все забуває, плутає причину з наслідком, не робить висновків, не думає, а при цьому ненавидить, плюється, але йде і голосує. Тому у влади з електоратом у нашій країні немовби назавжди підписано невидимий пакт, згідно з яким обидві сторони включені у захопливу гру, де кожен вдає якусь роль. Влада вдає, що виконає обіцянки, а народ вдає, що вірить у виконання обіцянок.
Те, що регіонали з приходом Януковича на президентське крісло, нічого (або майже нічого) з обіцяного не виконають, для мене не було таємницею. Схід із Півднем узагалі голосували за «свого», аби лише не «чужий» – така в них здебільшого була мотивація. А відтак, припускаю, і розчарування жодного в них не буде. Втруться і далі підуть голосувати за «свого».
Натомість цікаво уявити, як би виконувала свої обіцянки та, хто до влади не прийшла, хоч досі три останні роки владою була.
6-го січня, за 10 днів до першого туру і майже за місяць до туру другого виборів, якраз на Святвечір, на інформаційних сайтах з’явилась новина, здавалося б, незначна і другорядна. І як кожна «прохідна» новина не сколихнула жодних помітних хвиль. Інтернет партія Україна викупила доменне ім’я проекту БЮТ «Ідеальна країна» (існував від 2005 року), в який було вкладено чималі кошти спонсорів і зусилля тисяч відвідувачів. Отих багатьох людей, що їх пафосно в нас заведено називати «громадянським суспільством» і які щиро вірили, що можуть своїми проектами і порадами, своїм поривом і патріотизмом, своїм професіоналізмом і талантом вплинути на владу. Кілька років поспіль на цілком добровільних засадах тисячі людей працювали для концепції «Ідеальної країни», яка раптом 5 січня 2010 року комусь у партії Тимошенко здалася або нерентабельною, або провальною, або безперспективною.
Тоді як ще кілька місяців перед тим, 15 жовтня 2009 року лідерка БЮТ казала: «Я не забула про «Ідеальну країну» і не покинула її. Я обіцяю, що доведу цей проект до логічного і результативного завершення». Забула, покинула, не довела. Отже, що було зроблено напередодні виборів своїми ж руками? Сотням людей, які впродовж кількох років намагались допомогти сформулювати бодай якісь засади ідеології чи не найаморфнішої в політичному плані політичній силі, просто й невимушено вказали на двері. Мовляв, ви нам більше не потрібні.
Вже потім були «плачі Ярославни» і прокльони «противсіхів», мовляв, це вони винні. Проте досі ніхто не врахував власних помилок. Усі сили було кинуто на пропаганду голосування за «не-Януковича», тоді як зовсім не робилося жодних спроб збудувати елементарну річ – утримати на своєму боці тих, хто вже давно, здавалося б, став союзником. Не склалося. Що це було – елементарне нехлюйство менеджерів чи свідомий хід? Відповіді на ці питання тепер насправді нікого не цікавлять. Справу зроблено. І нарікати сьогодні можна лише на самих себе. Там само й варто шукати винних.
Питання, чи стала би втілювати Тимошенко ідеї та концепції, викладені в інтернет-проекті «Ідеальна країна», риторичне. Історія не має умовного способу. Так само ніхто в БЮТі не замислювався над тим, що існування НЕК з питань суспільної моралі, яка активізувалась за часів прем’єрства Тимошенко, можливо, і здатне «купити» консервативного виборця, але ніколи ні в чому не переконає виборця мислячого і сучасного. Так само ніхто не зважив, що варто думати перед тим, як вибирати пропагандистів. Так само не варто було приводити у Верховну Раду «лозінських». І ще десятки «так само», які зовсім не переконували тих, хто готовий був голосувати за «свою» – проти чужого, але дали підстави для тих, хто мислить іншими категорією відповідальності за свої слова і вчинки, не прийти на вибори або проголосувати «проти всіх». Іноді ціною помилки може бути політичне життя, після якого настає така ж політична смерть.