Італійська столиця справляє враження перенасиченої туристами. Справжніх римлян тут зустрінеш не часто. Зате впізнаєш одразу. А щоб відчути їхній світ, потрібно трохи часу.
Рим. Місто, що саме по собі є витвором мистецтва. Вічні пам’ятки архітектури, на фоні яких зроблено мільярди фотографій. Сотні просторих соборів, стіни яких розписані найвідомішими художниками світу. Десятків музеї, що оберігають картини, які і після тисячі років змушують завмирати і, не відриваючи погляду, співпереживати побачене.
Коли дивишся на все це, гуляючи вузькими вуличками цього неймовірно насиченого історією міста, мимоволі думаєш – невже все це могли створити люди?! Але ж створили. Створили і залишили у спадок тим, кого сьогодні у Римі зустріти так не просто.
За два тижні перебування у столиці Італії мені лише один раз довелось поспілкуватись зі справжнім італійцем. Я не німа, і не глуха. Просто не випадало нагоди.
Russian understand?
Рим прокидається рано. Всі хочуть встигнути зробити свої справи до того, як почнеться шалена спека. Виходжу з метро на одній з найпопулярніших станцій – Ottaviano, що веде до Собору Святого Петра. Мене одразу підхоплює потік туристів, які якраз і сунуть до центральної споруди Ватикану.
Вирватись із цієї колони не так просто, тим більше, що на кожному кроці тебе намагаються зупинити "ловці" туристів. "Екскурсії до Ватикану. З гідом. Без черги", - пропонують вони по колу усіма мовами, які знають. Мені найчастіше чується російською. Враження таке, ніби в мене на обличчі написано, що розумію російську. А, може, то й співпадіння.
Сам собор викликає захоплення тричі. Вперше – ззовні. Найбільший у світі католицький храм дійсно вражає своєю величчю. Площа перед собором, що її створював італійський архітектор і скульптор Джованні Берніні, двома симетричними колонадами ніби обіймає кожного, хто підходить до базиліки.
Вдруге дихання перехоплює при вході в середину. Величезний простір, оздоблений неймовірною кількістю деталей, кожна з яких – окрема історія.
Туристи з усіх куточків світу знічено тупцюють на місці при вході і вдивляються вгору, ковзаючи поглядом по розкішній стелі. Далі вони гуртуються біля найбільш знаменитих шедеврів мистецтва: мармурової П'єти Мікеланджело, вівтаря Берніні з крученими колонами, статуї Святого Петра, автором якої вважають Арнольфо ді Камбіо. Цій статуї приписують чудодійні властивості,а тому до неї стоїть черга бажаючих потерти бронзову ніжку святого.
"Мало хто знає, але в цьому соборі є згадка і про Україну", - говорить мій провідник, докторант Папського Латеранського університету отець Андрій і відводить в сторону. – Тут знаходься мощі священномученика Йосафата, який вважається покровителем України".
Він також показує мозаїчні медальйони із зображенням святих князя Володимира та княгині Ольги. Приємно бачити український герб у серці Ватикану.
Після години проведеної у соборі здається тут вже ніщо не може вразити сильніше. Але ні. Привітавшись з українським хлопцем, що чергує на вході до ліфту, підіймаємось на купол. Світ перевертається з ніг на голову і все, що ти щойно бачив знизу постає перед тобою у новому світлі і здається ще прекраснішим.
Перед поверненням до зовнішнього світу вирішила поцікавитись, де знаходяться мощі Івана Павла ІІ. Підходжу до першого ліпшого охоронця, яких тут десятки, питаю. У відповідь чую: "Russian understand?". І коли він починає пояснювати мені російською, одразу чітко розумію, що він українець.
"Так, тут багато українців працює. Хлопці, що продовжують навчання у Римі і живуть в українській колегії, влітку підпрацьовують. Шкода, що більшість із них після завершення навчання так і залишаються в Італії, а не повертаються додому", - пояснює отець Андрій.
Скутери – місцевим
Втім, це стосується не лише українців. Керівник моєї практики в Catholic News Agency – американець Роберт Данкан також залишився у Римі за власним бажанням. Після закінчення університету у Нью-Йорку, він отримав завдання зняти декілька короткометражних фільмів про Домініканський орден у Римі.
"Після мого приїзду сюди, я вирішив попрацювати у Вічному місті довший час. Я відкрив для себе таку можливість з CNS. Працюю тут уже півтора року, - розповідає Роберт. – Мені подобається Рим, місцева їжа, сонце, люди та їх спосіб життя. Я ще не маю скутера, як багато місцевих, але можливо, одного разу ви побачите, як я мчатиму містом, наче Грегорі Пек у "Римських канікулах".
Скутери і дійсно є якимось новітнім символом Риму. Ранками вони вміло курсують серед потоку малолітражних машинок, пробираються крізь них ближче до світлофорів і там прилаштовуються в декілька рядів, в очікуванні буркочучи моторами.
Старовинні квартали центру заставлені рівненько припаркованими мотоциклами усюди, де це тільки можливо. Їхні господарі - бізнесмени, студенти, домогосподарки. Серед тих, хто обирає цей вид транспорту, очевидно, немає жодних обмежень.
І це не дивно, адже римляни рідко користуються громадським транспортом. В метро і автобусах їздять здебільшого іммігранти.
У неділю їду на море. Півтори години дороги минають швидко – у поїзді поряд стоїть українка Наталія, що вже десять років працює у Римі. Поряд прямо на підлозі сидить її італійська подруга, що приїхала до міста у пошуках роботи. Тепер вони разом працюють в домі однієї "підстаркуватої сеньйори".
Говоримо про дітей, Україну, низькі пенсії та відсутність можливості для жінки після сорока років знайти роботу на батьківщині.
Візьміть троянду
Пляжі в передмісті Риму – широка смуга безкінечного узбережжя, вкритого розпеченим піском. Людей – море. Кожен прагне втекти подалі від метушливого задушливого міста і пірнути у солоні приємно-прохолодні хвилі Тірренського моря.
Хоча для повної релаксації забагато людей і продавців всіляких непотрібних дрібничок. Їх безліч і кожен заглядає в очі із німим запитання – чи не хочете часом купити парео, капелюх, віяло, штатив для фотоапарату чи ще що-небудь?
Ще більше таких торгівців у центрі міста. Дешеві сукні, підробні "брендові" сумки, окуляри і парасольки від сонця, чохли для мобільних телефонів – все що завгодно ви можете знайти у чорношкірих іммігрантів. При появі полісменів вони, подаючи одне одному знаки, швидко згортають свій товар. Проте у Римі їх настільки багато, що навряд чи поліція дійсно бореться із цим явищем.
Вечорами вони збираються у найбільш романтичних місцях: Fontana di Trevi, Piazza Navona, Scalinata di Trinitа dei Monti, шукають серед туристів пари і усіма можливими способами намагаються продати їм маленькі троянди.
Прихований світ
Хоча справжні італійці у Римі таки є. Особливо легко відрізнити істинного римлянина серед чоловіків.
Йду вузькою вуличкою повз крамничку з морозивом власного виробництва. Такі магазинчики у Римі на кожному кроці. Біля них в будь-який час доби повно туристів – вони, мов бджілки, злітаються на солодкий аромат ванілі та мигдалю.
Але тут з натовпу туристів вибивають двоє солідних чоловіків, що лизькають морозиво. Вони – втілення італійської чоловічності. Незважаючи на спеку, на них сорочки з довгими рукавами і шикарні темні костюми з краватками. Неспішно доїдають холодну смакоту, йдуть до своїх мопедів, залишаючи за собою тонкий аромат дорогих парфумів, та їдуть далі у справах.
Подібну картину можна побачити доволі часто. Втім єдиний італієць, з яким мені довелося обмінятись більш ніж двома фразами, був зовсім не схожим на цих поважних сеньйорів.
Якось, виходячи з брами української території біля собору Святої Софії, побачила чоловіка років п’ятдесяти, одягненого в джинси і футболку, який активно жестикулював і простягав до мене мобільний телефон.
Взяла слухавку, пані-українка пояснила, що це працівник аеропорту, який привіз загублений у дорозі багаж професора Миколи Тимошика, що вже кілька днів мешкає по сусідству. Поки підписую необхідні папери, щоб забрати багаж, італієць продовжує жестикулювати і безупинну говорити. Питається, чи я з України. Тоді засипає неймовірною кількістю слів.
Розумію лише "Polonia – Ucraina - Euro 2012". Судячи з посмішки, чоловік залишився вельми задоволений футбольним чемпіонатом.
І лише останній день у Римі трохи привідкрив завісу внутрішнього життя корінних жителів цього міста. Піднявшись на дах будинку паломників, що прилягає до української церкви Святих Сергія і Вакха неподалік від Колізею, я побачила зовсім інший Рим.
Вузькі внутрішні дворики кольорових будинків з дерев’яним ставнями сплелись, ніби в лабіринт. Уставлені квітами затишні дахи створюють цілісний сад. В одному з будинків молода жінка розвішує білизну прямо з вікна.
На балкончику в тіні від темно зеленої маркізи сивочолий чоловік, ніжачись у кріслі, читає газету. Тут пахне кавою і квітами. Цей Рим прекрасний. Таємний і недоступний для туристів.
Марічка Паплаускайте, Школа журналістики УКУ, спеціально для «УП.Життя».