Той, хто стежив за драматичним перебігом скандалу навколо заборони моральним НЕК роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії», чудово здає собі справу з принципової неможливості нормального розв’язання цієї ситуації. Кинутий нечистоплотним і безхарактерним видавцем та зацькований комісією письменник опинився втягнутим у нав’язану ззовні гру.
Гру абсурдну й заздалегідь приречену на поразку. Гру із атавізмами системи заборон, яка раптом отримала державне схвалення. Гру, прописану за невидимим і абсурдним кафкіанським сценарієм. Гру, що відбувалася на тлі повної суспільної апатії.
Був вердикт НЕК про визнання книги «порнографічною». Була медійна й навкололітературна метушня, яка лише підкреслила безсилля культурного прошарку перед сваволею системи. Були презентації невиданої книги. Був, зрештою, судовий позов автора до НЕК, який мав на меті чи то повернути авторові добре ім’я і спокій, чи то засудити комісію – достеменно невідомо. І ось 30 листопада у чільних електронних ЗМІ з’явилася інформація про компроміс, тобто «мирову угоду» між НЕК і Олесем Ульяненком. Згідно з нею, НЕК зобов’язується більше не вважати роман «Жінка його мрії» порнографічним. А письменник має внести до тексту незначні правки. До того ж, аби остаточно звести всю історію до дурного анекдоту, літагентка письменника навела приклад того, що саме мусить виправити автор: серед іншого він повинен змінити речення «Він засунув їй палець в анус» на «Він ніжно вкусив її за вушко» та прибрати «погані слова» – «кінчати» і «член». Згодом цей приклад виявився жартом літагентки.
Гадаю, в цій історії далі будуть самі лише жарти. І взагалі, вона – суцільний жарт. У ньому розмінною монетою став спокій і душевний стан письменника, що місяцями був змушений доказувати знахабнілій чиновницькій сірятині, яка, дарма що існує в порушення Конституції, то ще й намагається судити, нав’язувати й забороняти, що він – не верблюд. Я розумію Олеся, який жив увесь цей час «на нервах», марно доводячи невід’ємність свого права на художнє слово. Розумію й навіть у думках не маю наміру його засуджувати за цей «компроміс», який, гадаю, для нього особисто став припиненням щоденного кошмару та абсурду. Адже, крім соціокультурного рівня проблеми, існує також рівень людський, персональний. І тут не до сміху. Ульяненко заслуговує якнайщирішого співчуття як особа, що першою серед письменників стала жертвою безкарного державного ідіотизму НЕК.
Однак, якщо розглядати цю ситуацію в ширшому контексті, то всі ми стали свідками зародження нового порядку спілкування держави й митця. «Мирова угода» НЕК і Ульяненка – жахливий і несосвітенний прецедент, який у майбутньому дає право тримати чи то письменника, чи то художника з кінорежисером на короткому повідку. Спочатку вони, порушуючи власні процедури, оголошують Ульяненка порнографом. Нахабніють і входять у роль єдиного морального мірила. Потім, коли в медіях знялася буча і для НЕК запахло смаленим у вигляді судового позову, вони чинять цілком у стилі совєтської каральної системи, вибиваючи з письменника «стати на шлях виправлення»: «Вчора [26.11.2009] Окружний Адміністративний Суд м. Києва (головуючий суддя – Арсірій Р.М.) затвердив мирову угоду між Нацкомморалі та Олесем Ульяненком щодо роману «Жінка його мрії». НЕК має відкликати свій висновок, а автор має зробити невеликі літературні правки по тексту».
Отже, НЕК відкликає висновок, а автор має зробити невеликі літературні правки у тексті. Й вовки ситі, й вівці цілі – конфлікт начебто вичерпано. Ще вчора Ульяненкові клеїли тавро «порнографа», а вже сьогодні виявляється, що ціна питання – всього лише «невеликі літературні правки». Автор може, нарешті, зітхнути спокійно. І це добре. Однак, навіть даючи задній хід, НЕК фактично перемагає в цій справі. Оскільки в судовому порядку виборює собі право перекроювати художню реальність. Вдається до відвертого морального шантажу. Зазіхає на суверенне право митця творити так, як він бажає – в силу свого таланту, сумління і призначення. Так, державна структура перетворюється на такого собі співавтора, що ім’я йому – цензор. Найганебніше з можливих людських занять, яке можна порівняти лише з професією ката. Тому вже сьогодні можна констатувати, що всіх нас у химерний спосіб зґвалтовано. Ніжно зґвалтовано у вуха. І це лише початок. Далі буде.
І відбулося це тому, що один із елементів системи, насправді будучи повним історичним непорозумінням, отримав право «наглядати і карати». Не діставши гідного й організованого спротиву, він втягнув усіх нас у паперовий абсурд. Перетворив на беззахисних кафкіанських персонажів, змусивши грати в їхні ігри за їхніми правилами.
Чи існує вихід із цієї ситуації? Так, існує – і він простий. Треба ліквідувати цей ганебний орган. Не виключено, що за допомогою зовнішнього втручання. Гадаю, це близька тема для Європейського суду з прав людини.