Більшість активних читачів поділяють прочитані книжки на умовні групи: «круто», «відстій», «для метро згодиться» тощо. Літературні критики теж люди, тому також послуговуються схожими категоріями. Щоправда, я останнім часом ловлю себе на тому, що твори сучасної української літератури групую за ознаками «погано, але хоча б є що переказати», «гарно, є про що поговорити» та «погано, навіть переказати
У книжках останньої категорії може бути сюжет, ідейний зміст і навіть певна емоційна наснаженість – як бувають вони у малобюджетних телесеріалах, котрі можна починати дивитися з будь-якої серії і передати зміст одним простим неускладненим реченням. Певна річ, над таким серіалом теж хтось плаче, але переважно тягнуться за пультом, щоб перемкнути. Можливо, на канал, де також іде серіал, але з несподіванішими колізіями, кращою акторською грою, ближчий до реального життя чи з менш притягнутими за вуха пристрастями.
Рецензії, присвячені творам із останньої групи, переважно потребують довгого вступу.
Отож, український поет, журналіст і автор книг для дітей Олесь Ільченко останнім часом випробовує амплуа «письменника для дорослих» – а що може бути кращим для дорослого читача, ніж некрофілія?.. Сюжет книжки «Моя кохана К’яра» простий і немудрящий: головний персонаж, середньої руки бізнесмен, кохає дівчину, котра випадково гине від рук хуліганів. Не в змозі змиритися зі смертю коханої, персонаж за грубі гроші домовляється з працівниками моргу при одній із лікарень, аби ті забальзамували тіло К’яри і переховували у холодильнику. Так персонаж нібито «зберіг кохану для себе» – описам статевих актів із покійницею відведено третину обсягу тексту.
«Кульмінацією» є момент, коли герой-некрофіл виявляє, що хлопці з моргу віддавали тіло дівчини на втіху іншим: у якийсь далеко не прекрасний день він застає у морзі… народного депутата з членом у роті коханої К’яри. Отак, цілком у відповідності до національних традицій, Олесь Ільченко зводить дуже багату в художньому плані тему до політичної агітки. «Нехай недолугі людці називають нас некрофілами, – розумує, відразу втрачаючи всю свою реалістичність, співробітник моргу Льоша. – Справжні некрофіли – у владі. От де царина зрілого ідіотизму! Ми що? Ми просто зберігаємо людей. А вони, політики, політтехнологи та інші мріють про владу, про повну владу, яка є насильством, а часто – прямим убивством живих. Сила, от що для них головне, от що вони поважають. Все і всіх – через коліно!»
Крім указаної, в творі можна простежити ще одну не надто приховану ідею – про те, що некрофілія характеризує сучасний світ віртуального спілкування («та тепер майже всі некрофіли!!! Нині всім більше до душі сидіти перед компом і дрочити на неживу порнокартику, нехай і рухому, писати мертві і-мейли, спілкуватися невідомо з ким в «асьці» – знову ж таки слова «просунутого» Льоші).
Головний персонаж змальований як типовий закомплексований пострадянський чоловік, котрий, попри матеріальну спроможність, почувається невпевненим як особистість, ревнує К’яру і настільки боїться втратити, що віддає перевагу володінню її мертвим тілом.
Аби добрати обсяг тексту, гучно названого романом, авторові довелося ввести до нього «листи» друга головного персонажа, які той читає у в’язниці. Листи претендують на глибоку філософічність, не тримаються купи («Була юність і була сила, якесь неусвідомлене знання чи неусвідомлена віра, хто його знає, а щось же таки було, що тримало, вело, відпружувало і втішало. А тепер Його немає. Лишилися розумові спекуляції, але це не приходить в результаті розумових спекуляцій. Взагалі не відомо, внаслідок чого воно приходить – і відходить. Щось на зразок Бога. То Він є, то Його немає. Коли Він є, тоді я вірю в Нього і знаю, що Він є. Коли Його немає, тоді я не вірю в Нього і знаю, що Його нема»), але обсяг тексту чесно збільшують.
Словом, навіть переказати нічого… Видавництво, випускаючи у світ книжку на «табуйовану» тему, зазначило в анотації, що «про таке воліють не говорити вголос; більшість робить вигляд, що не знає про подібні випадки». Утім, не хвилюйтеся, від книги Олеся Ільченка кров не захолоне в ваших жилах, настільки в ній усе картонне й несправжнє. Ті ж самі сестри Чернінькі зробили б із піднятої теми «цукерочку» своїм тваринним вогнистим натуралізмом, але Олесь Ільченко розповідає про секс у моргу так буденно, ніби про закупи в супермаркеті.
Тим більше не знайдете ви тут ніжної поетизації збочення, як, скажімо, в авторки «класичного» некрофільського роману Габріель Вітткоп, та (що взагалі дивує з огляду на підняту тему) жодної спроби пізнати таємницю смерті й контакту з потойбічним. А такі спроби, попри твердження анотації, були, якщо не ходити далеко за іноземними зразками, завжди присутні в українському культурному дискурсі. Візьмімо хоча би фольклорне «а я ту могилу знайду-розкопаю, із милого кості я повибираю», мандрівні сюжети про появу покійного нареченого, що якнайстаранніше експлуатували у ранньому романтизмі з його знаковими танатологічними образами, Гоголівських мертвих панночок та Шевченківських утоплениць або цілий масив текстів модернізму з його питомою увагою до самогубства, вбивства, кохання, якому на заваді стала смерть, тощо. Справді, сам некрофільський акт, здається, ніде не був описаним, але, чесно кажучи, красномовні умовчання попередників Ільченка інтригують, а чи викликають огиду, а чи лякають значно більше, ніж «Моя кохана К’яра». Словом, якщо вже тему некрофілії так треба було підняти в українській літературі, то явно якось більше віддаючись справі й заглиблюючись у тему. Наразі ж вийшло чисто тобі за іншим класиком: «штрикаєш-штрикаєш», а спитай для чого?..
Олесь Ільченко. Моя кохана К’яра. – К. : Грані-Т, 2011.