Життя у зоні бойових дій та у відносно мирних регіонах України з початку великої війни сприймається на контрасті. Саме про цей контраст – документальний фотопроєкт «Plus Plus: подвійна експозиція», створений режисеркою Лізою Свириденко та військовим Єгором Самофалом.
Єгор фотографує побут і роботу військових у зоні бойових дій, а Ліза – мирні міста на одну і ту ж плівку, яку потім проявляють у подвійній експозиції. Найвдаліші кадри, які демонструють контраст двох світів, або навпаки – їх несподівану єдність, увійшли до виставки, яку вже понад два місяці експонують у публічноісторичному просторі «Після тиші». У Львові її можна відвідати до 15 лютого. ZAXID.NET відвідав авторську екскурсію виставкою, поспікувався з Лізою Свириденко та розповідає, чому її варто побачити.
«Спробуймо накласти ці світи»
Ліза Свириденко – київська режисерка, її друг Єгор Самофал – юрист за освітою, а разаз – боєць спецпідрозділу «Реванш». Їх об’єднує захоплення фотографією – разом вони ходили на фотопрогулянки, де обговорювали свої роботи.
«Ми просто дуже багато фотографували, на цьому була побудована наша дружба. Ми брали фотоапарати і йшли на прогулянки. В нас спільні погляди на красиве і це нас обʼєднує. Саме Єгор подарував мені фотоапарат із можливістю робити подвійну експозицію в моменті. Я гуляла, фотографувала Київ, потім ми ці фото обговорювали з Єгором. І коли прийшла проявлена плівка з подвійною експозицією, нам це дуже сподобалося», – розповідає Ліза.
Улітку 2024 року, коли Єгор Самофал мобілізувався, вони вирішили втілити спільний проєкт: Єгор фотографував війну, а Ліза – цивільне життя, на одну і ту саму плівку. Спершу військовий фотографує свою частину, перемотує плівку назад і на неї режисерка, не знаючи, що саме сфотографував Єгор, знімає нові кадри. Потім фото проявляють із подвійною експозицією. Єдина умова – знімати горизонтально.
«Ти на війні в Харківській області, а я в Києві. Спробуймо накласти ці світи», – пригадує режисерка виникнення проєкту «Plus Plus: подвійна експозиція».
Тривалість зйомки однієї плівки різниться й залежить від обставин. Першу, каже Ліза, вона знімала близько місяця – через стрес і відчуття надмірної відповідальності.
«Плівку з фотографією готелю "Мир" я зробила за півтори години. Того дня я просто пішла гуляти і зробила всі 36 кадрів. Саме з неї до експозиції ми відібрати багато робочих кадрів», – каже режисерка.
Загалом із однієї плівки виходить 10-12 так званих робочих кадрів.
«Бувають менш вдалі плівки, як наприклад одна з літніх. Тоді Єгор був в основному на полігоні, а не на бойових, а я якось не вловила потрібний настрій, на мою думку, тож з неї увійшло найменше кадрів в експозицію», – пояснює Ліза Свириденко.
«Нема автомата – є фотоапарат»
Під вдалими кадрами автори мають на увазі ті, що працюють без додаткових пояснень і не потребують знання контекстів. Один із них – «Оранта».
«Ми виходили провести наших побратимів на евак, забрати ящики з мінами і донести до нашої позиції. Нам сказали: “Небо чисте”. Якраз у той момент хтось кричить спереду: “Дрон!”. Тоді ми повсідалися по боках вулиці. А я тоді вийшов без автомата. Нема автомата – є фотоапарат. Якимось дивовижним чином фпівішка впала перед побратимом, який спереду колони йшов, і не розірвалася. Я це все фотографував. І що дивовижне теж в цьому всьому – це фотографія з Орантою, моя улюблена. Вона була зроблена ще за три дні до того. Ми якраз на тому місці, там де зображена Оранта, десь там якраз та фпівішка і впала», – розповідає історію фото Єгор Самофал.
На цей кадр Ліза наклала зображення Оранти — ікони Божої Матері в Софії Київській.
Ще одна робота, що стала заголовною для львівської виставки, – «Око». На ній побратими Єгора несуть міномет через поле соняшників, а поверх цього кадру Ліза сфотографувала око.
«Тоді ми вже готувалися зніматися з позицій, забирали міномет. Хлопці його тягнуть. Поле там не видно, але – це соняшник. І це око, яке спостерігає вічно, ніби за нами Бог спостерігає. Тому і не страшно, тому і можемо воювати, робити ці фотографії», – каже військовий.
Глядач не знає повного контексту створення цих знімків, але зчитує загальну картину. Тож окрім вдалих кадрів, важливу роль відіграє кадрування.
«На цьому фоні у нас можуть бути дискусії: що кадрувати і на чому акцентувати. Кожен із нас вболіває за свою частину фотографії. І коли Єгор пропонує обрізати щось, що я вважаю важливим в своїй цивільній частині, ми починаємо обмінюватись аргументами. Ми ніколи не сваримось, але маємо дуже активні дискусії після того, як отримаємо плівку. Перший раз – це перші враження, обмін емоціями, а вже потім в робочому руслі дивимось на результат», – розповідає Ліза Свириденко.
«Першопочатково ми не задумували нічого»
Першу виставку провели влітку у київській книгарні «Сенс». Із грудня її експонують у просторі «Після тиші» у Львові — побачити можна до 15 лютого. Також оновлену версію готують у Центрі сучасного мистецтва Запоріжжя. Її відкриють 7 лютого.
«Ми думали, що зробимо київську виставку і на цьому перестанемо робити цей проєкт, бо він себе вичерпав. На той момент у нас були готові три плівки. Але після першої виставки нам почали пропонувати створити фотокнигу. Зокрема, прийшла пропозиція від видавництва Уляни Супрун Arc. Але для фотокниги робіт виявилось замало. Нам сказали, що цей проєкт можна втілювати роками. Нас це дуже надихнуло і ми з Єгором вирішили робити його далі», – каже Ліза Свириденко.
У січні режисерка провела авторську екскурсію виставкою та представила нові роботи, зняті нею під час відкриття ялинки у Львові. Серед них фото дітей, які радіють ялинковим вогникам, накладені подвійною експозицією на фотографії військових. Ці фото зі Львова увійшли до виставки, яку покажуть у Запоріжжі.
«Першопочатково ми не задумували нічого. Ми хотіли просто подосліджувати, як ці дві площини можуть поєднуватись. Зараз же для мене цей проєкт про надію. Він не про сум, він про те, що попри війну, смерті і трагедії ми продовжуємо жити. Наприклад, у мене є можливість фотографувати дітей ВПО і з деокупованих територій у волонтерському таборі. Є організації, що зараз роблять все можливе для того, щоб ці діти мали змогу відпочити, відчути дитинство. Подивіться на хлопців на цих фотографіях, чи є трагедія в їх очах? Ми бачимо їх тут легкими, вони сумлінно роблять свою роботу попри все», – розповідає Ліза Свириденко.
Додамо, що побачити виставку у Львові можна у публічноісторичному просторі «Після тиші» (вул. Гребінки, 6) до 15 лютого включно.