Ви не цікавитеся політикою? Тоді політика зацікавиться вами! Такими словами починалася вже забута нині програма «Епіцентр» В’ячеслава Піховшека. Можна (і треба) по-різному ставитися до цього автора й ведучого програми, погоджуюся, що він заслуговує не найбільш милозвучних епітетів. Водночас, важко не визнати істини у процитованій фразі.
Справді, від політики нам не втекти, не відсидітися й не перечекати. Ще Данте Аліґ’єрі на початку XIV століття застерігав у своїй «Божественній комедії», що найгарячіші місця у пеклі забезпечені тим, хто в часи великої моральної кризи дотримується нейтральності.
У наші ж часи моральна криза тягнеться перманентно, особливо загострюючись у ті моменти, коли пересічні люди перетворюються на електорат. Українські закони не вимагають обов’язкової участі громадян у виборах, що дозволяє багатьом проігнорувати їх. Свою пасивність ігноранти виправдовують (принаймні, перед власним сумлінням), тим, що дотримуються нейтральної позиції.
Чи заслуговують вони за це на пекло? Зрештою, наскільки доречним є застереження великого італійця, адже ні в Десяти заповідях, ні в Новому Заповіті немає жодного слова про нейтральність чи, тим більше, про потребу активної участі у політичному процесі. То чи не дурить нас Данте? На це запитання ніхто не дасть переконливої відповіді, адже після автора «Божественної комедії» жодній живій людині ще не вдавалося потрапити до пекла і вийти з нього.
Однак нам більш ніж достатньо наявності пекла земного. Пекла, яке створили чинні українські політики, котрих ми обираємо, або котрих обирають інші завдяки нашій електоральний пасивності.
Але ж немає такої партії, за яку мені хотілося б проголосувати! Припускаю, що більшість українських громадян могла б щиро промовити, навіть пристрасно прокричати цю фразу-виправдання. Справді, ми змушені йти на компроміс із власним сумлінням й голосувати за ту партію, яка нам видається хоча б не цілковито потворною, яка хоч на йоту викликає у нас примарну надію.
Де ж поховалися ті нормальні партії? А їх немає. Вони, в принципі, не можуть виникнути, бо створена у нас політична система налаштована на самозахист, на відторгнення нового-свіжого. На те, щоб апріорі відбити будь-якій ініціативній групі бажання оформлятися у партійну структуру й брати участь у політичному процесі.
2004 року в середовищі німецьких політологів нетривалий фурор викликала книжка Ганса Герберта фон Арніма «Система. Махінації влади» (Das System. Die Machenschaften der Macht). Фурором вона завдячувала тому, що, нібито, відкрила «страшну таємницю», як чинна партійно-політична система в ФРН забезпечила собі надійний захист від проникнення туди нових політичних сил. Нетривалим цей фурор був тому, що вже за рік на виборах до Бундестагу перемогла цілком нова Ліва партія, набравши зі старту 10% голосів. Так, ніби навмисно, щоб дискредитувати автора, адже десятиліттями існувала в ФРН усталена чотирипартійна система, аж тут тобі гульк – п’ята партія. Чи, якщо бути точнішим, у Німеччині тих партій і різноманітних виборчих об’єднань функціонує значно більше. Просто лише п’ятеро з них вийшли на федеральний рівень. До речі, на цьогорічних виборах до бундесліги німецької політики заледве не пройшла шоста партія – Alternative für Deutschland (Альтернатива для Німеччини). Цій політичній силі, яка виступає за вихід Німеччини з ЄУ і відмову від валюти євро, забракло якихось 0,3%, аби подолати виборчий бар’єр. А різноманітних локальних партій у ляндтаґах чи об’єднань виборців на рівні міст та громад існують десятки.
Що тут можна порадити німецьким можновладцям? Нехай повчаться техніки самозахисту у своїх українських колег. Бо наша чинна політична система сформувала кілька надійних смуг оборони:
1) адміністративну: у вигляді горезвісного адмінресурсу, значення якого, як я встиг уже перевірити, абсолютне незрозуміле для громадян Європейської Унії і не вимагає жодного пояснення для українських громадян;
2) фінансову: у вигляді традиційного підгодовування свого електорату;
3) законодавчу: у вигляді нормативних актів, які стосуються всіх аспектів виборчого процесу.
У принципі, перший і другий пункт не вимагають особливого пояснення. Всі знають: якщо ти не забезпечив собі прихильного (чи, бодай, нейтрального) ставлення місцевої влади, то твоя виборча кампанія буде нівроку ускладненою. Якщо ще й до того у тебе немає достатньої кількості грошових знаків, аби ти міг собі дозволити збудувати церкву на теренах своєї виборчої дільниці, відремонтував дорогу й роздати продовольчі пакети своїм виборцям, то твої шанси на перемогу виглядають нівроку примарними.
Тепер щодо суті третьої перешкоди. Отже, суб’єктом виборчого процесу в Україні є політична партія. Ні громадських організацій, ні спілок виборців, ні інших об’єднань громадян наше законодавство в розрахунок не бере. Тобто для того, щоб стати повноправним учасником змагання за владу – і в доброму, і поганому сенсі, треба обзавестися членством у партії. Якщо ж симпатичної для тебе партії немає, то треба її створити.
Умови створення і реєстрації партії чітко (хоча, будьмо щирі, з масою підводних каменів) прописані в Законі «Про політичні партії в Україні». Приміром, захотілося ініціативній групі з гірських районів Прикарпаття створити Партію гуцульського здвигу, аби захищати на всіх рівнях суто свої регіональні інтереси. Логічно було б припустити, що вже здатності цієї політичної сили провести бодай одного депутата районної ради мало б вистачити, аби визнати її офіційно. Тобто вона мала б заручитися підтримкою приблизно тисячі мешканців вказаного регіону. І зареєструватися їй, згідно з тією ж логікою й здоровим глуздом, вистачило б у відповідному обласному департаменті.
Якби це були, приміром, франконці з Північної Баварії, котрі забажали відстоювати свої права, то, згідно з федеральним німецьким законом про партії, їм треба було б провести установчі збори (кількість учасників зборів законодавчо не затверджено, очевидно, йдеться про не позбавлене глузду число), затвердити програму й статут. Логічно, що партії створюють для того, щоб брати участь у виборах, тому й реєструвати їх у Німеччині потрібно у відповідній виборчій комісії – земельній, якщо партія хоче обмежитися виборами до ляндтаґу, чи федеральній, якщо партія має загальнонаціональні амбіції.
А тепер зазирнімо до згаданого закону «Про політичні партії в Україні». Згідно з його статтею 10 «Створення політичної партії», для реєстрації політичної партії до Державної реєстраційної служби України разом із відповідною заявою подається:
1) статут і програма політичної партії;
2) протокол установчого з’їзду (конференції, зборів) політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;
3) підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог цього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;
4) відомості про склад керівних органів політичної партії;
5) платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;
6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.
Особливого пояснення вимагає третій пункт щодо підписів. Ось як закон роз’яснює принцип їхнього збирання:
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які, відповідно до Конституції України, мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.
Тож бідним гуцулам доведеться зібрати не тисячу підписів і не лише серед своїх легінів, і навіть не серед галичан. Тобто вони будуть змушені в якийсь неймовірний спосіб переконати луганчан, одеситів й севастопольців у потрібності й доречності створення Партії гуцульського здвигу. Окей, ще якось зможуть вони знайти у Луганську, Одесі чи Харкові людей, котрі погодяться з можливістю створення такої партії. Але це для залагодження формальностей не дуже то й допоможе, бо законодавче хитросплетіння не вважає мешканців обласних центрів мешканцями області! Дивовижно? Здивую вас ще більше: якщо ви зберете підписи мешканців, наприклад, Трускавця чи Червонограда, то не розраховуйте, що ви «закрили», відповідно, Сокальський чи Дрогобицький район Львівської області. Мешканці міст обласного підпорядкування, згідно із законом, не вважаються мешканцями районів, де ці міста розташовані.
І ще таких непомітних, на перший погляд, перепон – безліч. Що залишається гуцулам: найняти доброго правника, який би розібрався в усіх законодавчих хитросплетіннях, організувати бригади волонтерів, котрі б їздили по всіх містах і селех неозорої Батьківщини в пошуках охочих підписатися за партію. Для всього цього потрібна серйозна каса:
- оплатити поїздки волонтерів і їхнє тривале проживання на чужій території ( адже доволі складно пояснити мешканцю сходу України про важливість проблем на Гуцульщині);
- оплатити послуги юристів;
- оплатити всі реєстраційні збори;
- потім ще оплатити відрядження цих правників до Києва на подання документів у Міністерство юстиції.
Всюди витрати-витрати-витрати. Саме тому партії у нас формувалися й формуються грошовими мішками, котрі ці витрати здатні потягнути. І навіть не тільки й не стільки вказані статті витрат. Треба ж ще й розраховуватися з людьми, котрі без зволікань поставлять свій підпис за партію, а не будуть впиратися, мовляв, з якого це дива я маю підтримувати якусь чужу ініціативу просто так. Та й волонтери значно продуктивніше працюють, якщо отримують за своє волонтерство адекватну платню. А ще ж треба довести у якийсь переконливий спосіб представникам Міністерства юстиції, що варто цю партію таки зареєструвати, а не маринувати документи, скільки заманеться. А що тут вдієш? Україна – не Німеччина, в унітарній державі регіональна політична діяльність не передбачена.
Є ще один спосіб уникнути зайвої тяганини, хоча він і дорожчий: купити вже створеного «живого партійного небіжчика», тобто вже зареєстровану партію, яка давно не займається політичною діяльністю й існує суто на папері. Потім можна поміняти назву партії, керівні органи й отримати квазі-нову політичну силу.
І це, зауважте, ми ще не порушуємо питання фінансування виборів, де витрати набагато вищі. Саме тому творення партії як ініціативи знизу в українських реаліях виглядає майже фантастикою.
Тож як не крути, але доводиться визнати, що вже саме формування кожної партії волею-неволею починається з брехні. Більшої чи меншої, благої чи злої – не важливо. А якщо вже саме створення партії починається з брехні, то чи може бути правдивою її діяльність? Дуже сумнівно.
А тому, допоки ми не поміняємо докорінно правил партійно-політичної гри, доти можемо гордо заявляти: нема такої партії, за яку можна було б голосувати!