Чи неминучою була війна Росії проти України? І так, і ні. Якщо зазирнути у відносно недалеке минуле, то можна стверджувати, що в так званих ґлобал-плеєрів свого часу була безліч можливостей відвернути такий фатальний розвиток подій. Усе залежало від їхньої активності, спрямованої в правильному напрямку до умовної точки біфуркації. Як на мене, такою точкою став 2012 рік, рік так званого «другого пришестя» Владіміра Путіна. Спробую пояснити, чому саме тоді.
Так, ще 2008 року Росія напала на Грузію, окупувала частину грузинської території. Багато хто тоді застерігав, що наступною стане Україна. Врешті так і сталося, але в той момент задум вторгнення в Україну, на моє переконання, ще не кристалізувався у Кремлі.
«Ви хочете, щоб ми розпочали війну з Україною через Крим. Це повна нісенітниця», – завив російський президент на одній з тогочасних пресконференцій.
Знаменно, що президентом (чи як його жартома називали «зіц-президентом») на той час був Дмітрій Мєдвєдєв. Путін формально міг на нього спихнути провину за агресію і в разі чого вийти білим і пухнастим. Пригадаймо, як на посаді прем’єр-міністра він продовжував загравати зі Заходом. І навіть з деякими українськими можновладцями, хоча б з тією ж Юлією Тимошенко.
А ще з Польщею. Пригадаймо, як Путін приїхав до Гданська 2009 року на річницю початку Другої світової війни, покладав вінки до могил польським та радянським воякам. Щобільше, він став першим кремлівським лідером, який відвідав Катинь у квітні 2010 року. Так, саме тоді сталася для Польщі велика трагедія: у Смоленську розбився президентський авіалайнер, на облавку якого перебували президент Лех Качинський та ще майже сотня урядових діячів найвищого рівня. І навіть цей інцидент Путін зумів повернути собі на користь, висловивши співчуття, пустивши сльозу, пообіцявши сприяння в розслідуванні.
Тим часом американський президент Барак Обама налагоджував добрі відносини з Кремлем. Він відрядив до Москви свою держсекретарку Гілларі Клінтон, яка привезла росіянам символічну кнопку, що мала означати перезавантаження. За іронією долі американці помилилися й замість «перезагрузка» написали на кнопці «перегрузка», що, як ми вже знаємо, значно більше відповідало істині.
Канцлерка Німеччини Анґела Меркель обнімалася з Путіним і разом вони запускали «Північний потік». Тогочасний президент Франції Ніколя Саркозі і прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі то й взагалі декларували себе вірними друзями Путіна. Приїжджали до нього на «Валдайський клуб», дозволяли розбещувати себе імпрезами, бенкетами, полюваннями.
Така загальна любов світових лідерів навіяла Путіну думку, що він уже, як то кажуть, вхопив Бога за бороду. Отже йому можна все.
Тепер нагадаю події другої половини 2011 року. Дмітрій Мєдвєдєв (на той момент ще президент) оголосив, що не має наміру балотуватися на другий термін. І що Путін повертається на своє «законне» місце. Це обурило багатьох ліберально налаштованих росіян, котрі чомусь саме з Мєдвєдєвим пов’язували сподівання на подальшу демократизацію та модернізацію Росії. Хто ще носив рожеві окуляри, миттєво їх скинув.
Обурення переросло в масові протести. Нині оті багатотисячні акції осені 2011-го на площі Болотній чи на проспекті Сахарова видаються чимось з іншого життя. Останніми роками навіть близько чогось такого не відбувалося в Росії.
Путін нівроку перелякався, зрозумів: якщо суспільний розвиток піде в цьому «майданному» напрямку, то його влада опиниться під серйозною загрозою. Тож твердо вирішив, що екзистенційно необхідно для свого політичного виживання перестати бавитися в демократію й почати закручувати гайки. Силовикам було дано наказ максимально брутально поводитися з демонстрантами. А самих протестувальників почали засуджувати на якісь небачені досі терміни ув’язнення за мінімальну провину, наприклад, за доторкання до щита спецпризначенця.
Оскільки згортання демократичних процесів у Росії неминуче викликало негативну реакцію на Заході, то в Кремлі було вирішено поступово скорочувати й загравання з демократичним світом. Милу посмішку стали замінювати на гримасу залякування.
Саме тоді й пролунала вперше на офіційному рівні заява про анексію Криму як політичну мету. Щоправда, озвучив її ще не Путін, а начальник путінського виборчого штабу режисер Станіслав Говорухін. Він називає «передачу Криму 1954 року, а потім його нинішнє перебування у складі України яскравою історичною несправедливістю щодо Росії та російського народу». Привіт Ілонові Маску.
Путін особисто на той момент (кінець 2011-го – початок 2012-го) ще не говорить прямо про намір захопити півострів. Утім ніяк не осмикує і не спростовує Говорухіна, який своєю чергою вносить тезу про Крим в офіційну агітаційну брошуру «101 питання начальнику штабу».
Так, ще два роки російський лідер вдаватиме, що не має жодного наміру зачіпати Крим. Навіть за три місяці до анексії, у грудні 2013 року, під час чергової «Прямої лінії з народом» він, відповідаючи на запитання зі залу про необхідність «защітіть соотєчєствєнніков в Криму», ще запевняв, що «ми не маємо жодного наміру махати шаблею, вводити війська». Пообіцяв все це вирішувати на дипломатичному рівні. Хоча насправді рішення щодо окупації та анексії вже було давно ухвалене.
«Росія мала вибір: стати союзником Заходу чи васалом Китаю. Путін зробив свій вибір, вчинивши катастрофічну помилку. Замість того щоб стати меншим Китаєм, Росія швидко стає великим Іраном: державою-терористом з ядерними боєголовками», – констатував ексміністр закордонних справ Польщі Родослав Сікорський у своїй статті у виданні Krytyka polityczna.
Раз уже було обрано такий антизахідний шлях розвитку, то варто було очікувати, що нападу на Україну не уникнути. Причому частковими окупаціями Криму й Донбасу він не обмежиться.
Пригадуєте статтю колишнього помічника Путіна й ексвіцепрем’єра Росії Владіслава Суркова під назвою «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності», опубліковану в журналі «Актуальные комментарии» в листопаді 2021? Напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну вірний васал Путіна пояснює, чому російська зовнішня агресія неминуча. «Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її потрібно виносити кудись подалі. Експортувати для утилізації чужої території. Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки невпинному прагненню за власні межі… Для Росії постійне розширення – не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття», – зазначив він.
Тобто Росія, яка має колосальні ресурси й величезні території, не бажає увесь цей грандіозний потенціал спрямувати на користь суспільного розвитку. Безумовно, саме в інтересах російського суспільства було б вийти на шлях зближення зі Заходом, демократизації та модернізації. Утім такий сценарій аж ніяк не узгоджувався з політичною парадигмою Путіна, спрямованою на беззаперечне утримання влади. Тому тиранія для нього видалася значно привабливішою, аніж громадянський поступ, для якого природна обиральність влади.