Книга віршів «Грамота» поета і музиканта гурту «Пропала Грамота» Павла Нечитайла має всі ознаки поетичної іншості і є добрячим ляпасом літературному мейнстриму. Цю поезію можна було б визначити як екстремально-традиційну і агресивно-тутешню.
В українській поезії, розірваній останнім часом поміж римованим традиційним віршем та новомодним розповідним верлібром, гостро бракувало чогось абсолютно іншого. Звісна річ, коли я пишу «українській поезії бракувало», то маю на увазі тих нечисленних фанатів, яких заведено у нас називають «вузьким колом». Тих, кому ця поезія все ще і всупереч усьому потрібна. Тих, для кого видавці з когорти невмирущих ідеалістів видають українську поезію накладом у 500-1000 примірників.
Книга віршів «Грамота» поета і музиканта гурту «Пропала Грамота» Павла Нечитайла, оприлюднена видавництвом Сергія Пантюка цього року, якраз має всі ознаки поетичної іншості й добрячим ляпасом літературному мейнстриму. Цю поезію можна було б визначити як екстремально-традиційну і агресивно-тутешню. Адже за матерію їй правлять слова, звуки й голоси якоїсь, водночас, уже давно неіснуючої та невмирущої України.
Саме вона, ця внутрішня й нутряна Україна пише Павлом Нечитайлом, підкидаючи йому потрібні слова і сюжети, а головне - мелодії. «Грамоту» можна було б назвати збіркою неможливих пісень, якимось потойбічним фольком, що його вигадують невтішені душі ненароджених немовлят і прекрасних утоплениць. Це опис якогось паралельного світу, який прочиняє поетові маленьку шпаринку, крізь яку пролазять сюди чудернацькі алітерації, інфантильні метафори, уривки інфернальних балад і дум, фрагменти «подражаній» і романсів.
Чи варто шукати Нечитайлові літературних попередників? Мабуть, ні, адже заняття це може виявитися цілком безплідним і марним. Нечитайло весь складається з чужих слідів, але конкретних адресантів віднайти зась. Чи не тому я висловив думку про те, що «пише Павлом», а не навпаки? Пише поетом, бо якраз він втілює образ поезії ідеальної, яка сягає витоків, коренів, живиться енергією предковічних слів, що їхні значення почали забувати ще наші діди і вже геть забули наші батьки.
Нечитайло повертає в українську поезію ґлосолалію. Саме тому ці вірші такі непричесані, неоковирні й неправильні, як шаманські камлання і скомороські «глуми». Це, безперечно, генетично пов'язує його вірші з поезію українських і російських футуристів. Особливо Вєліміра Хлєбнікова, якому йшлося про реабілітацію глибинного, «самовитого» слова, з якого починалося все в цьому світі. Особливо раннього Миколи Бажана з його нагромадженнями незрозумілої і давно забутої лексики. Штука, однак, у тому, що ці напозір пісенні тексти в змозі проспівати лише сам Павло - більше ніхто. Саме цей факт і є головною ознакою справжньої поетичної оригінальності у світі, де вже давно оригінальністю і не пахло.
Дивна річ: у сучасній культурі поетова схильність і любов до архаїчності й автентичності могла б видатися комусь глибоко консервативним жестом. Однак, парадоксальним чином, Павлів поетичний фундаменталізм виявляється ще одним способом оновлення, модернізації поетичної мови, яка давно перетворилася на таке собі культурне звалище, захаращене музейними експонатами, які вже мало в кого викликають якісь емоції і ще менше щось означають. Нечитайло пропонує повернутися до первісної наївності й дитячості поетичного переживання, відновлюючи право простих емоцій на життя: «Дивна, дивна дивина - найдивніша прадавня дивовижа!» Така собі постархаїка на початку ХХІ сторіччя променіє фантастичною енергетикою і драйвом.
«Грамота» - несамовито багата і насичена збірка. У ній тісно почуттям, сюжетам, образам. У наш достобіса прагматичний час раптом народжується поезія надмірна, щиродушна й інтенсивна. Поезія, де «воли», «чумаченьки», «сльози-зіроньки» та інша розмаїта україніка спокійнісінько співіснують із «Джеміроквайє», «Кейптауном» і «ґоспелом американського Півдня». Однак особисто для мене, як подолянина, найцінніше в ній те, що виростає вона з ґрунту моєї рідної землі. Павло Нечитайло повертає поезії щось дуже важливе, найважливіше. І цього неможливо охопити словами.