Одразу зазначу, що в цій статті я не розповідаю про те, хороший чи поганий Бандера — а то прочитавши заголовок дехто може подумати, що текст присвячено саме цій меті.
Російські пропагандисти під час Євромайдану любили демонструвати портрети Бандери і червоно-чорні прапори, зазначаючи, що це все українські націоналісти-бандерівці, які мріють вирізати російськомовне населення Криму, Донбасу і взагалі — південних областей. Така пропаганда мала успіх, хоча на практиці націоналістичні партії в Україні 2014 року не покращили, а навіть погіршили свої результати.
Факт: з часу протестів на Майдані в популярний (підкреслю: популярний, бо в так званому «свідомому» вони були й до того) український дискурс увійшли деякі елементи бандерівського руху — як от червоно-чорне кольоросполучення привітання «Слава Україні!» — «Героям слава!». При тому, що користуються ними часто ті, хто не те що не поділяє, а й навіть не знає засад бандерівської ідеології. А верхом необандерівщини можна вважати мельниківський тризуб (з мечем посередині) на бандерівському червоно-чорному прапорі. Виглядає грізно, а про бандерівсько-мельниківську внутрішньонаціоналістичну різанину в нас говорити не прийнято.
Отже, хто такі необандерівці й чим вони відрізняються від, власне, бандерівців? Поясню на прикладі сумнозвісної «Акції нищення поляків» (термін з «Літопису УПА», щоб не вживати польське емоційне окреслення «Волинська різанина»).
Щирий бандерівець анітрохи не заперечує: акція була, цивільне польське населення знищували, щоб змусити його полишити так звані «українські етнічні терени». Бандерівець не бачить в цьому нічого поганого: є Богом дані кордони, всередині цих кордонів міститься Україна, тут мають жити етнічні українці, а меншини — асимілюватися або виїхати до своїх держав. Польське населення, на його думку, все поголовно було окупаційним, а отже мало бути силою вигнане за етнічні межі України. Він з гордістю скаже: так, вбивали окупантів, вбивали їхніх дітей, бо це наша земля, і їм нема чого тут робити.
Необандерівець почне розповідати про пацифікацію 1930 року, про нищення православних церков 1938 року, про злочини «польських загонів» (всіх, від німецьких шуцманів до комуністів), можливо навіть скаже про волинських селян, котрі самі кидалися вбивати етнічно-неправильних сусідів за кривди чотирирічної давності. Під кінець він скаже щось типу: так, війна — жорстока штука, злочини чинили обидві сторони, ми повинні примиритися, але й далі шанувати героїв боротьби за нашу Незалежність.
Тобто, для необандерівця, на відміну від бандерівця, є неприйнятною думка про те, що можна знищувати цивільних мешканців просто для етнічного очищення території. Йому потрібно окреслити «Акцію нищення поляків» як вимушені дії, які скоріше йшли врозріз з духом світогляду національного героя і борця за свободу, аніж відповідали цьому духу.
Необандерівець — це не ідеологія, тим більш не тоталітарна ідеологія, як от класичний бандерівський інтеґральний націоналізм. Це — спроба знайти своє світоглядне коріння в умовах пострадянської дійсності.
З самого початку нашої сучасної державності, коли Радянський Союз почав тріщати по швах, образ Бандери був не дуже потрібен (за винятком, звісно, галицьких областей). Чому? Та тому, що майже всі «національно-свідомі» громадяни щиро вірили у мудрість відродженого українського народу. Варто скинути московське ярмо, припускали вони, як Україна розквітне під мудрим демократичним правлінням обраних простими нашими трударями патріотичних політиків. Потім були 90-ті, коли виявилося, що прості наші трударі обирають ковбасу за 2.20. У «свідомому» середовищі утворився дисонанс між очікуваним і наявним — і його треба було якось пояснити.
Результатом таких спроб і став ланцюжок «українського державотворення»: Русь, козаки, УНР, Петлюра, Бандера. Грубо кажучи, в українській історії постійно з’являлися справжні героїчні лідери, яким в силу обставин не вдавалося досягти мети — але вони піднімали народ, не даючи йому остаточно занепасти і зникнути. На роль наступного такого лідера спочатку передбачався В. Чорновіл, а після його загибелі — В. Ющенко. Але фактично пострадянське «перехідне» позачасся тривало, очікуваний лідер не з’являвся. Тому постать останнього з ланцюжка лідерів — Степана Бандери – видавалася чимраз яскравішою. Тим більш, що особливу увагу йому (в негативному сенсі) приділяла російська імперіалістична пропаганда. Один з опонентів під час дискусії прямо сказав мені: не ми обрали Бандеру нашим героєм — його обрали наші вороги! В його устах це мало звучати гордо, от тільки що хорошого в тому, що ворог сам обирає собі зручнішого антигероя, а «ми» погоджуємося грати за встановленими ворогом правилами?
Зрештою, нічого унікального в такій ситуації нема. Європейські тінейджери — любителі травички, рок-концертів та вільного статевого життя — залюбки вдягають футболки з Че Ґеварою та Леніним. А каталонські націоналісти дуже шанують Сталіна: в їхній уяві цей грізний дядько добряче дав по зубах головному ворогу Каталонії — іспанському націоналізму. І ніхто особливо не задумається, що Че Ґевара не дозволив би рок-концертів з ідеологічно-невивіреними текстами, а Сталін — жодної вільної Каталонії. Це просто символи популярної субкультури, не більше.
Необандерівцям, які переважно знають про ідеологію українського інтеґрального націоналізму з сучасних агітаційних брошурок (де все крутиться довкола повоєнного гасла «Воля народам — воля людині») варто ознайомитися з першоджерелами. Адже ніхто серйозно не судить про СРСР за гаслами часів Перебудови, правда? А всім іншим варто усвідомити: ті, хто вітаються бандерівським привітанням чи носять червоно-чорні значки мають у більшості випадків приблизно такий же стосунок до Бандери і його ідеалів як білобрисі голландські старшокласники у арафатках — до диверсійних загонів ХАМАС . Таке усвідомлення добряче спрощує розуміння того, що ж насправді відбувається в нашому суспільстві — всупереч надокучливій пропаганді з російського телевізора.